Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович

— Автомобілі «Жигулі», пилу «Дружба» і всіляку всячину, зате віднімаєте чисті ріки, свіже повітря, зелені ліси.

Він дуже подорослішав за ці роки, наш хлопчик, став не лише самостійнішим, але й явно мудрішим — за словом у кишеню не лізе, не дметься на батьків, як колись, дивиться з відкритою усмішкою і… мабуть, відвертіше, ніж раніше, зневажає батька з його застарілими надіями на прогрес.

— Якщо мода «живи для себе» вкоріниться, — почав я якомога спокійніше, — то ще не знаття, сину, чи є сенс говорити про твоїх онуків. Ви, теє-то як його, і відмовитеся мати дітей, бо заради них треба увесь час відривати від себе. Й немало! Так і рід людський може перевестися.

— Ти забув, тату, що я сказав: живи — і дай волю жити іншим. То коли я вже робитиму все, щоб не заїдати життя чужому, то хіба не постараюся для свого сина?

Сева сидів перед нами свіжий після ванни, у білій майці, що відкривала засмаглі мускулясті плечі — життя на стороні від нас не обшарпало хлопця, а виплекало і відшліфувало, — красивий, мимохіть замилуєшся. Та біля нього я починаю ніяковіти, не можу звикнути.

Я обернувся до Каті.

— Тобі, мати, не подобається?

І осікся: Катя довго мовчала, відчужено розглядаючи сина, нарешті мовила:

— За що, Сева?..

— Хіба я сказав щось образливе, мамо?

— Ти вдарив мене.

— Я? Тебе?

— Ти ж знаєш, я ніколи не жила для себе, тільки для тебе. І ще для батька. Для вас обох… І ось зараз чую: а навіщо? Виявляється треба було жити собі просто, давати іншим жити, але особливо задля них не надсаджуватися… На нагороду, справді, не сподівалася, але нащо осуджувати мене? І ще так спогорда…

— Ма-мо! — Сева підхопився, обняв матір. — Мамо! Осуджую?.. Ні, ні! Завжди пам’ятав, мамо! Любив, жалів, думав про тебе безперестанно… З ніжністю, мамо!

— Ти добре навчився обманювати себе, але не мене, Сево!

— Як мені довести це тобі?!

— Ти вже довів.

— Що?

— Любиш, безперестанно думаєш, а за два роки служби не постарався вирватися до матері. І після служби не спішив її побачити. Нарешті приїхав — любиш маму, кинувся стрімголов, знаючи, що вона чекає, хвилюється… Та не страшно, коли похвилюється, і ще почекає, — дівчинку-попутницю відвезу на край Москви, зайву хвилинку з нею побуду… Не треба виправдовуватися, Сево. Я ж не тебе картаю — себе. Віддавала — все тобі, собі нічого, а у відповідь — люблю. Я чомусь не дуже вірю — слова і все. Не навчила чуйності, А хто як не мати повинна вчити цього.

На секунду на обличчі Севи проступило збентеження, щоки спалахнули, очі оскляніли, він розгублено подивився на мене, потім знову на матір і… розковано розсміявся:

— І справді ж, гарний я!.. Все точно, усе так і було. І з дівчам отим… Навіщо мені треба було перед нею козиритися? Ну сподобалась трішки. Валіза у неї важезна, як не допомогти. Біля таксі черга, то як не посадити. А коли у машині дверцята навстіж і на тебе вдячно дивляться, то як не сісти поруч: давай, шеф! Завжди біс мені карти змішує. Пригадую, нудьгую за домівкою, Москву уві сні бачу, чекаю не дочекаюсь відпустки, нарешті оформляють, і… понесло мене в інший бік. І пам’ятаю ж, скучаю, та сам собі не пан. Пообіцяти б вам зараз: виправлюся, мамо, виправлюся, тату! Та чесно — заслабий проти біса, все одно поплутає…

Деяка манірність — милуйтеся, який є, іншим не буду! — справді, не заважало щирості, очі дивилися прямо, із здивованою насмішечкою. Мене почало гризти сумління — першого ж дня уївся в хлопця. Та хіба можна сподіватися на розум у неповних двадцять три роки і чи не безглуздо журитися — мовляв, вітер у голові. Він зараз сміється з нашої серйозності.

Катя конфузливо кинула на мене потеплілий погляд, шукаючи співчуття.

Повернення блудного сина не обійшлося без сутички. І переможцями у ній були не ми.

Він швидко заснув на своєму дитячому диванчику під килимком із зображенням фантастичного оленя у фантастичному лісі. А ми з Катею засиділися на кухні.

— А чи не здається тобі дивним, — спитав я, — у нашого Севи раптом легковажна натура?

Довге мовчання.

— Він щось пережив… — сказала вона. — Дуже тяжке.

— Але чому дуже?

— Інакше він не змінився б так різко. Він мене лякає, сам на себе не схожий.

— Бадьорий, веселий, недурний, звісно, з вибриками і, що важливо, сам це розуміє… Нема підстав боятися, Катю.

— Він не такий, Георгію, яким здається…

І ми стихли.

Якими таємницями наповнені ці три роки у житті сина? Що він відчув, що відкрив, що збагнув — чи дізнаємося ми про це, чи воно так і залишиться схованим від нас? Разом із житейськими таємницями він і сам для нас зараз таємниця. Може, у всіх так? Чи був я таємницею для свого батька?.. Мабуть, що ні. Батько мій, інспектор райземвідділу по кінному поголів’ю (була і така посада), багато чого не розумів з того, що вабило мене, але хто я, у якому вариві варюся, він уявляв собі досить виразно.

Я відкриваю зв’язки, котрі тягнуться до нас через тисячоліття, а ось зв’язок з рідним сином для мене залишається проблемним.

Наша модель, не задовольнившись одним Павлом, знову відродивши Христа, підказувала нам: ці постаті не випадкові. Обставини, що складалися упродовж століть, повинні були породити саме такі, а не якісь інші персонажі історії, Христос і Павло — видатні постаті, ну а не видатні, посередні — вони випадкові, хіба історія не творить їх за певним взірцем?..

Якийсь можливий Статилій Аппій — особистість посередня. Він, напевне, не проти того, щоб бути добрим, та обставини не ті — доводиться бузувірствувати. У патріархальні часи він би мирно випасав худобу, обробляв власними руками поле, а десь у середині XIX століття був би добропорядним буржуа. Христос і Павло, Калігула і Нерон, Статилій Аппій і Кривий Сілан — будь-хто і кожен без винятку продукт часу, його одухотворено-речова молекула. Історію творять люди?.. Але ж історія сама виховує людей, як гігантів, так і пігмеїв, героїв і міщан. Ми не творці всеохоплюючого людського процесу, лише його учасники.

За широким арочним вікном у спеці міського полудня варилася вулиця — гарчала, шипіла, випліскувалася через край машинним риком. За вікном черговий день, до нього колись повільно сотнями тисячоліть йшов із сукуватою палицею сутулий неандерталець, наближався зодягнутий у шкіри кроманьйонець, родові клани об’єднувалися у племена, племена зливалися з племенами, зводили міста, створювали держави, бушували війни, виникали й щезали народи, мінявся спосіб добування хліба насущного і всього іншого, що підтримувало життя, — рух уперед до цього збігаючого дня! Він — рубіж між минулим і майбутнім. Він — хисткий гребінь часу, котрий називаємо нинішнім, щоб з новим обертом планети розпрощатися з ним назавжди…

Розпрощатися? Та ні, понести його далі, далі… Кожен нинішній день — фініш невідь-коли розпочатого шляху. Чи він несе нас у собі, чи ми несемо його на своїх плечах?

Цей день спостерігає і старий Іван Трохимович Голенков. Увесь свій довгий вік він діяв в ім’я цього дня, а сьогодні от незадоволений собою — вийшло не зовсім те, чого хотів. Мій же син Сева не сушить собі голови, щоб вкласти щось у день нинішній. Він просто має намір прожити його так само, як і всю решту відпущених йому днів. Але і Сева, навіть не бажаючи цього, усе ж щось залишить сьогодні. Не марно ж ми з матір’ю чекаємо — втішить він нас чи засмутить! І смуток і радість — слід, і навіть не такий уже й поверховий, якщо здатний мене тривожити, впливати на мої думки і мої вчинки. Людей, які не залишають сліду, на світі не існує. Так само в історії. А чи правильний в такому разі висновок — не люди творять історію?

Наш маленький штаб зібрався на нараду. Усе, що нуртувало в мені, я, звичайно, не посмів висловити. Та від того прокляте питання ролі особи мало якийсь недоношений вигляд.