хоч це було конче необхідним для отримання
постійної роботи. Він заявив: «Що скажуть українці, коли
довідаються, що бувший прем’єр став громадянином іншої
держави».
Під час німецької окупації жив замкнено й ізольовано.
Працював над книгою «Підстави нашого відродження». Перед
вступом радянських військ виїхав до Баварії: спочатку до
Регенсбургу, а у вересні – до Аугсбургу.
Помер 18 березня 1952 р. і 21 березня був похований в
Аугсбургу.
147
Поряд із фаховими виданнями вченого-агронома залишилися
його численні праці з історії національно-визвольних
змагань в Україні, зокрема: «Большевизм і окупація України»
(1922), «Підстави нашого відродження» (1946), «Україна в огні
й бурі революції» (1950–1952).
Микола Бредов
(Нар. 1873)
Генерал, однодумець Денікіна. По закінченні в 1901 році
Академії Генерального штабу займав ряд штабних посад. Під
час громадянської війни приєднався до Денікіна; брав участь
в окупації України, командував «гвардією», що входила до
складу т. зв. Полтавського загону, на чолі якого тимчасово зайняв
Київ і частину правобережжя України: Цей район окупації
білих отримав насмішкувату назву «Бредланда». Після
разгрому денікінців утік в Болгарію, де займався, як пишуть
російські сайти, «куроводством». Це благородне заняття російського
генерала обірвав свій же російський СМЕРШ: Бредова
в сорок п’ятому арештували в Болгарії і сліду його, зрозуміло,
надалі ніхто не знайшов.
Митрополит Володимир (Богоявленський)
(1848–1918)
Уродженець Тамбовщини (с. Мала Моршівка). Був митрополитом
Московським і Коломенським, Санкт-Петербурзьким
і Ладозьким, займав ряд інших високих постів РПЦ. З листопада
1915 року – митрополит Київський і Галицький. Різко
виступав проти незалежності української церкви, за «истинно
русское православне». То ж і вбили його «істинні росіяни»муравйовці:
після пострілів вбивці стали ще з утіхою колоти
його багнетами та бити прикладами, врешті для цілковитої надійності
зробили два «контрольні» постріли. Найкрасномовніше
про знущання над тілом нещасного архіпастиря свідчить
медичний документ, вміщений на «Вікіпедії»:
Текст «Акта освидетельствования тела» высокопреосвященнейшего
митрополита Киевского Владимира, убиенного
25 января 1918 года, произведенного (освидетельствования)
26 января того же года:
Іван КОРСАК148
«Тело митрополита Владимира оказалось, при освидетельствовании,
в умеренно окоченелом состоянии; руки полусогнуты
и сложены на туловище, причем пальцы правой руки
сложены для крестного знамения; правая нога полусогнута в
коленях, а левая выпрямлена, на тело надето нижнее белье. На
лице замечается разница в окраске правой и левой половины.
На покрасневшей правой щеке, кроме мест хронического
воспаления с поверхностным изъязвлением кожи, замечаются
узкие ссадины свежего происхождения, на которых видна
сукровица, растекающаяся по щеке. На полтора сантиметра
выше угла правой глазной щели имеется рана около трех миллиметров
в диаметре с неровными краями, по всей вероятности,
огнестрельного происхождения. В левой темянно-затылочной
области имеется резаная рана с неровными краями,
проникающая всю толщу покровов головы с обнажением
кости, длиною два сантиметра. Под правым ухом, вблизи угла
челюсти, имеется рана, колотая длиною в три миллиметра. На
правой стороне, в области усов, имеются три колотые раны
губы. В области правой ключицы огнестрельная рана с обожженными
краями величиною около двух миллиметров в диаметре,
– ниже ее вершка на полтора, имеется огнестрельная,
по всей вероятности, рана до полусантиметра в диаметре. Задняя
стенка подкрыльцевой ямки представляет собою разорванную
рану величиною в небольшой кулак; эта рана имеет
на средине кожаную спайку, тоже надорванную; мягкой части
из мышц и кожи в этой ране перерваны и частью вырваны;
частей реберных костей, расположенных в области этой раны,
недостает, а междуреберных мышц не имеется, и вся правая
полость груди открыта. В правой поясничной области по подмышечной
линии имеется горизонтальная колотая рана длиною
до трех сантиметров, из которой торчит часть сальника.
В левой подмышечной области, у края восьмого ребра, имеется
рана, проникающая всю толщу покровов, круглого очертания,
с равными краями, слегка пропекшимися, около полусантиметра
в диаметре. В области рукоятки грудины, у левого
ее края, имеется рана до двух миллиметров шириною, колотого
характера. Из записанных повреждений – огнестрельные
раны: в правый висок – слепая, в верхнюю часть правой
149
половины груди, с выходом в правую подмышечную область,
– раны, носящие характер действия разрывных пуль, а также
колотая рана живота с выпадением внутренности – сальника,
должно считать смертельными. Соответственно описанным
ранам тела на одежде убитого как верхней – теплой шубы, так
и нижних – рясе, и подряснике – имеются разрезы. На клобуке,
в нижней правой части его, соответственно надглазной
ране имеется круглая дыра, закопченная дымом в окружности,
в задней часта клобука имеются три прорванных дыры,
соответствующих местам ранений головы.
ОсвидетельствованиетелаубитогомитрополитаВысокопреосвященного
Владимира производил врач статский советник
Алексей Городецкий».
Арсен Річинський
(25 (12) червня 1892, Тетильківці, Крем’янецький повіт,
Волинська губернія – 13 квітня 1956)
Православний церковний, громадський і пластовий діяч
на західній Волині, за фахом лікар.
Автор статей на релігійно-церковні теми та книги «Проблеми
української релігійної свідомості» (1923); редактор-видавець
переважно неперіодичних журналів-часописів: «Нова
Дорога» (1918), «На Варті» (1925–26), «Рідна церква» (1927),
«Наше брацтво» (1929), в яких пропагував національне відродження
Православної Церкви. Церковний композитор
(музичні збірки: «Скорбна мати», «Українська відправа», «Колядки
»). Радикальні церковні погляди спричинили конфлікти
Річинського з тогочасним церковним керівництвом православної
митрополії, що проявилися навіть у тимчасовому відлученні
його від церкви, а громадсько-пластова діяльність – у
переслідуванні польської влади (в’язень Берези Картузької,
1939) та репресії радянської влади.
Річинський став активним діячем українського церковного
руху, прихильником утворення автокефалії та
української церкви. Саме тоді почалася тривала дружба Річинського
з Тележинським. Під впливом останнього Річинський
зацікавився композиторською творчістю. В 1925 році
він уклав свою першу збірку загальнодоступних церковних
Іван КОРСАК150
співів для сільських хорів під назвою «Всенародні співи в
українській церкві», мета якої, за його власними словами,
