Тема для медитації - Кононович Леонід

Чолов’яга постояв ще трохи, а тоді крутнув головою і сів на місце.

— І де ти такий блатний узявся! — з удаваним жалем озвався він, відкинувшись у кріслі. — Хто сюди потрапляє, то... коротше, всі люді як люді... а ти — як гівно на блюді!

— Це ви тут сильно блатні! Лапшу на вуха вішаєте...

— Лапшу? — перепитав слідчий. — А як ти поясниш, що на двох теках із самвидавом, котрі вилучено в твоєї Леляни, експертиза виявила відбитки твоїх пальців?

Ні хріна собі, подумалося йому... це вже щось нове!

— Неправда!

— Показати висновок експертизи?

— Показуй!

Слідчий знову відхилився назад, і став розглядати його скрушно хитаючи головою.

— Ох і блатота... ох і блатота! Морду кирпичом зробило — і навіть не думає каятися! Думаєш, ти сильно хоробрий, еге? Розумний здорово? Та якби не вказівки начальства, то я зробив би тобі справу з двох сірників... ти, студент! Ми ж усе знаємо, поняв?

— Що ви знаєте?

— Що ти поширював антирадянську літературу в університеті, що робив це зі спільниками, а не сам, що головною у вас була оця... — слідчий знову посміхнувся, — ... Леляна! Й що вона одержувала самвидав од людей, котрі мали прямі зв’язки з Руденком і компанією! Що, думаєш, не знаємо?

Юр стенув плечима.

— Це все, — посміхнувся він і собі, — зветься знаєте як?

— Ну?

— Сон рябої кобили, от як!

— Ну-ну... — кивнув головою слідчий. — Типова поведінка ворога народу! Ти мені скажи одне: якого дідька ти борешся проти радянської влади?

— Я? — перепитав Юр.

— Ну, не я ж! Ти, голубе, ти... Не думай собі, що ти якась терра інкогніта для нас... ми знаємо, з якого ти кодла! І за діда твого терориста знаємо, і за бабу, котра вміє ворожити й чаклувати... Чого ти так дивишся? Ми трохи наче й земляки, з одного села! Моєму дідові в тридцять другому році Чакунка наворожила, щоб усе продав та з села утік, бо пропаде... а він і послухав! Я вже в Оренбурзі народився...

— Так ти... ти з отих Лимарів, які на хуторі сиділи?! — вигукнув Юр.

— Ото ж із них! — задоволено кивнув слідчий. — Що, дивуєшся? Бач, гора з горою не сходиться, а люди... — він посміхнувся. — Дід і зараз як вип’є, то розказує за ту ворожбу... Зерно, каже, саме по ситу повзало, як живе! А що, хіба це правда?

— Правда, — кивнув Юр.

— Так що ми все про тебе знаємо... Самвидав, правда, не знайшли, але ще не вечір! То поясни ж мені... не для протоколу, а так, як землякові... які ти маєш претензії до радянської влади?

Юр вражено зміряв його поглядом.

— Послухай... а, може, спочатку ти мені поясниш одну річ?

— Це ж яку?

— А таку, що я все не можу второпати, як це ти пішов на службу в ці органи! Ваш рід мало не розкуркулили, ви змушені були тікати з села, буквально чудом уникнули репресій, — і після всього цього ти перейшов на бік ворога?!

— Якого ворога... ти?!

— На бік радянської влади, ось якого! В тебе що ж, геть немає до неї претензій?

— А за що вони мають у мене виникнути?

— За всіх розкуркулених, розстріляних, утоплених, заморених голодом, живцем закопаних у землю! Ти ж із хліборобського роду... як міг ти його зрадить? От як, поясни мені?!

— А-а, он воно що... Голубе, — Лимар посміхнувся, однак у глибині очей промайнуло щось холодне й нещадне, як сталь, — в тебе, виявляється, однобокий погляд на життя! Ця влада, — він подався вперед і стишив голос, — існує сьогодні й зараз... а значить, це влада, яку треба визнавати! Ця політика робиться реальними людьми і дає реальні результати... а отже, її потрібно підтримувати! Твоя біда в тому, що ти не хочеш приймати життя таким, яке воно є... В тебе просто немає розуму, студент! Знаєш, у Гойї є така робота, котра зветься «Сон розуму породжує чудовиськ»? Ось і твій розум, як видно, спить... а тому ти бачиш тільки чудовиськ! Ти живеш в уявному світі, студент! Я вже зрозумів, що ти за один... У твоєму хворобливому мозкові існує минуле з його історичними комплексами й кривдами... й майбутнє, котре ти прагнеш переробити на свій копил! А в реальній дійсності всього цього нема... існує тільки сьогодні! Тільки ми існуємо, тільки наше життя, одне-єдине і найдорожче... У цьому житті треба урвати свій шмат — одружитися, наплодити дітей, заробити квартиру вірною службою державі!.. Жити треба сьогодні, а не вчора... І не завтра, розумієш?

— Значить, минулого не існує?

— А як же ж воно може існувати! Ну, ти даєш, студент... Минуле пройшло і вже не вернеться... а держава, партія, політика — ось вони, бачиш? — Лимар повів рукою по кабінету. — Хто цього не тямить, той просто недоумок! Ну, та ми таким хутко мізки управляємо... Просто мені тебе шкода, студент! Життя своє ти поламав — і не розумієш цього! Думаєш, органи дадуть тобі спокій?

— Нічого я не думаю! — буркнув Юр.

— Воно й видно... В нас, голубе, блатні ламаються дуже швидко! Кагебе так уміє карати людей, що вони до кінця свого життя лікті кусають... — На столі задзеленчав телефон. — Слухаю!

— Лимар відкинувся в фотелі, й лице його набрало звичного жорстокого виразу. — Через дві хвилини... я буду в коридорі. Ну, як і домовлялися... Але не затримуйтеся, зразу ж у кабінет! Ні, я не можу говорити, тут сторонні...

Він кинув слухавку і насмішкувато глянув на Юра.

— Ну що, студент... догрався? Значить, слухай: через двадцять чотири години щоб у Києві тобою й не смерділо! Забирай свою ксиву, — Лимар узяв паспорт і кинув його через стіл, — і катай у село! А втім, чекай... До нього скільки кілометрів?

— Щось із вісімдесят! — буркнув Юр. — А що?

— Відпадає! Тобі дозволяється жити не ближче, ніж за сто один кілометр од міст-героїв і обласних центрів! Їдь десь у віддалений район або глухе село, влаштовуйся вантажником, будівельником чи їздовим — і навіть носа свого не показуй до столиці! Це розпорядження — неофіційного характеру... але якщо ти порушиш його, то ми застосуємо до тебе закон!

— Який?

— Адміністративно вишлемо за стокілометрову зону! Втямив, студент?

— За що це ви мене вишлете, цікаво?

Слідчий зневажливо посміхнувся.

— За зґвалтування білого ведмедя в Київському зоопарку! Або за самогоноваріння... зрозумів?

— Та ще б пак!

— Ото й добре! — Лимар підвівся. — Ходім, я проведу тебе...

Вони вийшли в коридор, і Лимар зненацька зупинився.

— Так ти справді все зрозумів?

— Ну!

— А взагалі, ти мені подобаєшся! — Лимар посміхнувся й, узявши його за лікоть, розвернув спиною до кабінету. — Ти, звичайно, ворог... але переконаний, ідейний ворог! Ну, давай п’ять...

Юр похитав головою.

— Співробітникам кагебе я руки не подаю! Второпав?

— А все одно ти мені подобаєшся... — Лимар зненацька ляснув його по плечу й дружньо засміявся. — Молодець... так і далі роби! Ти — наша людина!

Юр одступився на крок і підвів на слідчого подивований погляд, збираючись йому щось відказати; але сього ж менту його пройняло таке відчуття, неначе хтось торкнувся потилиці, провівши по ній згори униз долонею, — й коли він озирнувся, то уздрів, що позаду стоїть Леляна.

Її щойно привели з камери; за ці три дні вона геть змарніла, зробилася ще меншою, ніж була, однак очі її так само горіли, мов зорі; й у тих очах він угледів подив, який поволі переростав у глибоке невимовне презирство. Леляна стояла, тримаючи руки за спиною і гордо піднявши голову, й дивилася на нього, мов на якийсь непотріб, — і тільки губи її все дужче й дужче тремтіли від хвилювання, а на щоках помалу проступав гарячковий червоний рум’янець.

— Не затримуватися! — гаркнув контролер і штовхнув її у розчинені двері кабінету. — Вперед!

Юр перевів погляд на Лимаря. Той спостерігав за цією сценою і посміхався; його посмішка була, широка, хазяйська, і в ній читався тріумф; це була посмішка переможця, професійного ловця душ, який зугарився обвести круг пальця свою здобич — і загнав її в пастку, з якої вона вже не вирветься до кінця свого життя.

Юр плигнув на нього і схопив за горлянку. Вони попадали додолу. Слідчий хтів було крикнути, але з рота вихопилося конвульсивне харчання. Юр зумів уп’ястися двома пальцями за борлака; не тямлячи себе од шалу, він вхопив слідчого другою рукою за чуприну і почав бити головою об землю. У коридорі залунали тривожні голоси. Його шарпали за плечі, кричали, далі почали гамселити кулаками, — а він усе товк і товк тією головою об підлогу, наглядаючи, як вираз тріумфу на твердому самовпевненому обличчі поволі замінюється невимовним звірячим жахом...