Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak"

Кістяковський Ігор (1876– 1941) — український дер- жавний діяч. Народився у Києві. Закінчив юридичний факультет Київського університету. У травні 1918-го призначений державним секретарем Української держа- ви. В липні–листопаді 1918 року — міністр внутрішніх справ у кабінетах Ф. Лизогуба і С. Гербеля. В уряді нале- жав до групи міністрів (В. Любинський, Д. Дорошенко, Б. Бутенко, О. Рогоза), які обстоювали незалежницький курс та виступали проти укладення федеративного дого- вору з Росією. З 1919-го жив у Стамбулі, пізніше   — у Парижі.

Кушнір Володимир — український журналіст, гро- мадський діяч, з 1906 року очолив редакцію  часопису

«Ukrainische Rundschau». Новий редактор прагнув зберег- ти контакти з норвезькими друзями України. Того ж року в часописі «Le Courrier Europeen» з’явилася стаття видат- ного норвежця Б. Бйорнсона «Русини», де йшлося про утиски українців у Росії. Це дало В. Кушніру привід напи- сати листа автору статті, щоб привернути його увагу до становища українців під польським гнітом у Галичині. На  прохання  редактора  «Ukrainische  Rundschau» Б. Бйорнсон взявся написати статтю про польсько-укра- їнські відносини у Західній Україні. Коли стаття ще не з’явилася друком, до письменника дійшли звістки про масові арешти в січні 1907 року українських студентів Львівського університету та про студентський голодовий страйк. Б. Бйорнсон одразу ж виступив у пресі на захист українців, що вимагали викладання в університеті рідною мовою. Студенти-голодувальники надіслали йому із в’яз- ниці листівку з подякою за увагу до їхньої боротьби. Втручання видатного норвежця посприяло звільненню ув’язнених  студентів.

Лівицький Андрій (9 квітня 1879, Ліпляве Золотоніського повіту Полтавської губернії — 17 січня 1954, Карлсруе) — український громадсько-політичний діяч. Президент УНР в екзилі (1926–1954).

Закінчив Колегію Павла Галагана, згодом — юридич- ний факультет Київського університету. Працював адво- катом і мировим суддею в Лубнах, Каневі, Золотоноші. Зі студентських років брав участь в українському національ- ному русі, очолював студентську громаду в Києві. Від 1901 року — член Революційної української партії, керів- ник відділу партії в Лубнах. У 1905 році Лівицького заарештували та засудили у справі так званої Лубенської республіки. У 1905–1920 роках був одним із провідних членів Української соціал-демократичної робітничої пар- тії. Від 1926 року — правонаступник Симона Петлюри з титулом Голови Директорії і Головного отамана армії та

флоту УНР. З часу реорганізації Державного Центру УНР від 1948 року до смерті — президент УНР в екзилі. Помер 1954 року в Німеччині, був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені. Згодом його перепоховано на українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруку, штат Нью-Джерсі (США).

Батько президента УНР в екзилі у 1967–1989 роках Миколи Лівицького та поетеси Наталі Лівицької- Холодної.

Липа Іван (літературні псевдоніми — Петро Шелест, Іван Степовик, 24 лютого 1865, м. Керч — 13 листопада 1923, с. Винники) — громадський і політичний діяч, пись- менник, за фахом лікар.

Співзасновник таємного товариства «Братство тарасів- ців». У 1917 році український комісар Одеси, член ЦК Ук- раїнської партії соціалістів-самостійників. У 1919 р. — мі- ністр віросповідань УНР.

Після закінчення Керченської гімназії (1888) вступив на медичний  факультет  Харківського університету. В 1891 році разом з Борисом Грінченком, Миколою Міх- новським та іншими став засновником таємного товари- ства «Братство тарасівців», яке ставило своїм завданням поширення ідей Т. Шевченка та боротьбу за національне визволення українського народу. В 1893 році товариство було розгромлене, а І. Липу заарештовано.

Після тринадцяти місяців ув’язнення ще три роки жив під наглядом поліції у Керчі. В 1897 р. закінчив навчання у Казані, працював лікарем на Херсонщині й у Полтаві. Тісно співпрацював з одеською «Просвітою» і Одеським літературним товариством. В 1917 році Липу призначено українським комісаром Одеси, де він засну- вав українське видавництво «Народній стяг». Згодом переїхав до Києва. З 1919-го належав до Української пар- тії соціалістів-самостійників, входив до складу її Центрального комітету.

У період Української Народної Республіки керував управлінням культури та віровизнання в уряді. Був чле-

ном Всеукраїнської Національної Ради та Ради Республі- ки. З серпня 1920-го входив до складу комісії з підготовки Конституції УНР, деякий час був міністром охорони здо- ров’я в уряді Української Народної Республіки в екзилі.

З 1922 року жив у селищі Винники біля Львова, працю- вав лікарем. Помер і похований у Винниках.

Липинський В’ячеслав (Вацлав) Казимирович наро- дився 5 (17) квітня 1882 року у селі Затурцях на Волині в родинному маєтку польського шляхетського роду Липинських. Брат Володимир був відомим лікарем, а брат Станіслав — доктор філософії,  агроном-селекціонер.

Навчався В. Липинський у Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях.

У 1902 році відбував військову службу у Ризькому дра- гунському полку, що стояв у Кременці на Волині. На початку Першої світової війни був мобілізований як резервний офіцер до Четвертого драгунського Ново- троїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у скла- ді російської армії генерала Самсонова відбув східнопрус- ську кампанію. Через легеневу недугу Липинського пере- вели до резервної частини спочатку до Дубна, потім до Острога й Полтави.

Навесні 1903 року Липинський вступив до Ягеллон- ського університету в Кракові, де вивчав агрономію та слу- хав лекції з інших предметів, зокрема історії, також відві- дував лекції з української літератури Богдана Лепкого. У 1906 році, закінчивши навчання, одружився у Кракові з Казимирою Шумінською та виїхав з нею до Женеви, щоб вивчати соціологію у тамтешньому університеті. Але про- був там лише рік, оскільки швейцарський клімат погано впливав на здоров’я.

З 1909 року В. Липинський перебував почасти у Кракові, почасти у власному маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту (нині Черкаська область). Господа- рював на хуторі, який подарував йому рідний дядько Адам Рокицький. Уже тоді Липинський усвідомлював, що укра- їнському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як

народ незалежний», потрібно повернути його еліту; опо- ляченій і польській шляхті в Україні треба визначитися: буде вона з народом і зійде з позиції колонізаторів чи опи- ратиметься ходу історії. Цю альтернативу Липинський сформулював у брошурі «Шляхта на Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), а також у статтях до журналу «Przeglad Krajowy» (Київ, 1909), до редакції якого він входив.

Напередодні Першої світової війни брав участь в орга- нізації за межами Росії українського політичного центру, трансформованого в Союз Визволення України (1914 рік).

Лютневу революцію 1917 року В’ячеслав Липинський зустрів у Полтаві.

Тоді, на початку визвольних змагань, Липинський зви- нувачував українських соціал-демократів у браку держав- ницької волі. Після Лютневої революції брав участь в українізації військових частин на Полтавщині. І одночас- но разом зі Сергієм Шеметом, як згадував сам Липин- ський, «політично організовував хліборобські консерва- тивні елементи на Полтавщині». Тоді ж він став одним із засновників Української демократично-хліборобської пар- тії й автором її політичної програми, виданої в жовтні 1917 року.

Після визволення України від більшовиків, навесні 1918 року, В’ячеслав Липинський зблизився з Павлом Скоропадським, майбутнім Гетьманом Української Дер- жави. У той самий час консервативні сили (УДХП,

«Українська народна громада» П. Скоропадського   та