Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав

— Навіщо?

— Не знаю… Але щоб не створювалося враження, що у вас зірвався план будування Амурат—Кермена та інших фортець. Господар молдавський Мирон Могила—Бернавський відправить своїх робітників та майстрів туди, куди накажете. А якщо ви скажете, щоб вони поверталися назад, то він, як лояльний до великого хондкара господар, тут же збагне, що ви передумали будувати фортеці. І в Стамбулі про це довідаються через тиждень…

Бекір мовчав. Він, очевидно, вже додумався до того, що від нього вимагали обставини, в яких він опинився, але казати про це вголос йому не хотілося…

— Я можу допомогти найхоробрішому Бекірові—баші, — промовив Андрій. — Ви берете з собою робітників Мирона Могили—Бернавського, відводите їх, не поспішаючи, в Ячаків, там вони ремонтують місцеві фортеці, восени ви їх відпускаєте, а самі простуєте до Стамбула, де говорите Баба—Алі, що завдання виконано, стільки—то фортець побудовано…

Бекір мовчав знову. Знову й знову перекручував він у голові слова козацького полковника. Нарешті, сказав:

— А якщо прибудуть сюди люди із Стамбула і побачать, що ніяких фортець немає?

— Скажете, що то козаки їх поруйнували. Ваша справа будувати, а охороняти збудоване — то нехай про це турбується хтось інший.

— Це так, — відповів Бекір. — Але ж люди із Стамбула можуть побачити, що на місці Амурат—Кермена нічого не будувалося. І на інших місцях — так само…

— А оце вже залиште для нас, найшановніший Бе—кіре—баші! Нехай прибувають вози з будівельним матеріалом, нехай приходять робітники. Ми всіх їх переправимо на наш берег, примусимо зробити земляні роботи, залишимо будівельний матеріал — а їх відправимо до вас, до Ячакова, де ви на той час повинні бути зі своїм військом!..

— Ви що — хочете набудувати собі фортець за наш рахунок?

Закривидорога засміявся, але розвів руками:

— Був би я гетьманом, я б одразу за це взявся. Але мій гетьман Дорошенко не дозволить. Бо йому не дозволить король. Та й не любимо ми, козаки, тримати фортеці… Так що не бійтеся — фортець для себе ми тут поки що будувати не будемо. Але гори каміння нехай лежать. Через рік—два вони позаростають бур’янами — і коли прибудуть ваші люди зі Стамбула, — якщо тільки прибудуть! — то вони не зрозуміють нічого. Зрозуміють тільки одне: тут були люди Бекіра—баші і щось робили; а от що натворили після того козаки — це вже інша справа…

Бекір задумався знову. Він хотів запитати у Закривидороги, яка доля турецького флоту, що йшов йому, Бекірові—баші, на підмогу. Але питати про це у того, хто взяв тебе в полон, було все—таки якось незручно.

— Ну, то як? — нагадав про необхідність приходити до якогось певного рішення Закривидорога.

— А… якщо я з вами не погоджуся?

— Тоді я власноручно відвезу вас до короля Сигізмунда. А подальша ваша доля — я про неї говорити не буду… Дуже кепська буде вона для вас… Іще одне: перед тим, як вас повезуть до Варшави, ми покажемо вас жінкам з гарему, харем—агаси, начальникові розвідки, людям Мирона Могили—Бернавського. Всі ці люди передадуть вашому військові, що ви ганебно втрапили до полону, — і військові залишиться негайно повертатися до Стамбула. Сушею, звісна річ. Бо море зараз у наших руках. І там до осені не пройде навіть озброєний до зубів військовий флот, а не те що кілька галер…

Бекір отримав відповідь на запитання про долю флоту, післаного йому на підмогу. Становище в нього кепське. Стати перед очима Сигізмунда й сейму — це ганьба, мученицька смерть у Стамбулі. Повернутися зараз до війська і відвести його в Ячаків — це порятунок. Але надто примарний це порятунок. Цей порятунок буде зрадою інтересів Османської імперії… Але, зрештою, хіба його, Бекірова, смерть така вже потрібна імперії?

— Я зрозумів, що до пізньої осені ніякий флот із Стамбула сюди не прибуде? — запитав Бекір.

— Так. Не прибуде. Чотириста малих галер і шістдесят великих разом з конвоєм утрапили до наших рук, найшляхетніший Бекіре—баші. Воїни й майстри—мусульмани, як нам не сумно, всі пішли на дно Караденгізу. Вантаж потоплений. Живими залишилися невольники—веслярі, майстри—християни. Вони висадилися на берег і чекають команди, щоб з третього боку напасти на ваше військо. Майте на увазі: вчорашні невольники битися вміють завзято. Вони в полон нікого не братимуть… То як, наймудріший Бекіре—баші?

— Я думаю, — з болем промовив Бекір, озираючись довкола.

— Люди, які вас охороняють, турецької мови не знають, — збрехав Андрій. І Бекір знав, що він збрехав, але йому було від того все—таки легше.

— Я з глибокою повагою ставлюся до небажання найхоробрішого Бекіра—баші рятувати своє особисте життя за рахунок переговорів з козаками. Але ж чому повинні втрачати свої життя хоробрі воїни хондкара, що зібралися під зеленим знаменом пророка? У руках розсудливого Бекіра—баші — їх порятунок!

Сонце сходило вдалині за Бугом.

— Я востаннє запитую і чекаю на однозначну відповідь розважливого Бекіра—баші. Якщо я такої відповіді не отримаю, то доведеться відвезти вас до Варшави, а військо, якщо воно не піде само з наших країв, нещадно знищити…

— Якщо Андрій—баші так добре вміє розмовляти моєю мовою, то він, напевне, так само добре вміє грати в шахи…

— Я чекаю на відповідь…

— Якщо мудрий Андрій—баші так добре розуміється на наших звичаях, то він збагне, що я хочу дати йому остаточну відповідь за допомогою шахів. Я не можу відповідати прямолінійно, по—гяурськи, по—фарангськи, по—уруськи: так чи ні! Як шахи покажуть — так і буде!..

— Як? — уточнив Закривидорога. — Якщо мудрий Бекір—баші програє, то він пристає на мої умови…

— А якщо програє премудрий Андрій—баші, то він пристає на мої умови, — ласкаво мовив Бекір.

— Так не буде! Якщо я програю, то це означатиме, що премудрий Бекір не пристає на мої умови. Тобто: я відвожу його у Варшаву.

— Це — дуже жорстокі умови. В них немає милосердя.

— Умови тут диктую я, наймудріший із наймудрі—ших! Приносьте сюди шахи! — звернувся Андрій до одного з охоронців, — і той тут же гайнув до коней, які стояли біля в’юків з речами, захопленими у Бекіра—баші.

У шахи Андрій Закривидорога навчився грати давно — ще від часів дружби з Тимошем Клюсиком. Той грав добре, хвацький і мудрий Клюсик. А взагалі не було, здавалося, такої гри, де б він грав кепськи. У карти міг роздягти найзавзятішого пройдисвіта, у шахи міг дати мат теж будь—кому. Шкода, що так несподівано загинув при Синопі… Добре грав і Скрипник, і Андрієві доводилося не раз із ним змагатися на шахівниці. Мудрий і витончено—підступний у шахах, Скрипник бив Закривидорогу не раз, але не щоразу. Бувало таке, що й Андрій бив Петра, і це викликало в нього неабияку радість, — хоч зовні він її й не виявляв бурхливо…

Бекір—баші грав знаменито — на рівні Скрипника. Це Закривидорога відчув уже після десятого ходу, коли Бекір почав діставати своїм конем і турою його короля …. Андрій замислився, шукаючи виходу, Бекір ввічливо підкваплював його. Нарешті Закривидорога пішов на жертву слона. Ввічливий супротивник замислився, довго думав — і, нарешті, взяв запропоновану жертву. Закривидорога тут же перейшов у наступ. Бекірові—баші весь час не вистачало одного ходу, щоб викрутитися, він намагався надолужити цей хід жертвою коня і навіть тури, — але Андрій не приймав «данайських дарів» і тиснув свого супротивника нещадно…

Один з охоронців підійшов до Андрія і сказав, що за обрієм іде кілька великих загонів турків — ідуть у бік балки, де заховалися козаки з полоненим турецьким доводцею.

— Ще скільки часу маю, щоб дограти з турком оцю партію? — запитав Закривидорога.

— Та здалась вам ця партія, полковнику! Треба негайно мчати до лісу або у плавні.

— Тут — діло принципу. Чверть години вистачить?

— Не знаю, — похмуро відповів охоронець.

Андрій підійшов до шахівниці. Зробив хід. Бекір—баші замислився…

— Скоріше треба думати, найхоробріший з найхо—робріших! Якщо ми за чверть години не встигнемо дограти цю партію, то сюди можуть наскочити ваші вояки…