Нарешті я віднайшов потрібну браму, праворуч від якої теліпалась замурзана табличка з назвою вулиці — Calle Flavio A. Paniagua, а зліва виднівся надряпаний номер будинку — 12. Я зібрався з духом і постукав.
Мені відчинила немолода, але усміхнена прислужниця характерної індіанської зовнішності, обтягнута ошатним білим фартушком.
— Buenos dias, senor! Que quiere [101]?
— Буенос, буенос, — відказую, після чого ніби пароль бурмочу давно заготовану іспанську фразу, щоб якось себе ідентифікувати: — Сой ун аміґо де Міґель [102], - і дивлюсь, чи розібрала.
— А-а-а, — протягнула наймичка, після чого, не перестаючи посміхатись, впустила мене всередину і провела до вітальні. - Espere un momentito, senor [103]!
Господа у Мігелевих баби та діда виявилась чималенькою, хоч і дуже старою. Я всівся до крісла за розлогим дубовим столом і став чекати. За хвилину до мене спустилась бабуся Мігеля — на вигляд владна і строга жіночка з дуже коротким кучеристим волоссям, геть посріблена сивиною. Забачивши мене, вона скинула показну личину строгості і радо-радо обкотила мене цілим водоспадом слів, з яких я зрозумів лише три: «Miguel», «amigo» і «encantada [104]».
Нарешті я трохи остудив її ораторський запал, пробурмотівши:
— Но еспаньйол, сеньйора…
Ана Марія Камерас ошаліло, аж перелякано витріщилася на мене. «От лихо, Мігель, схоже, не попередив», — хутко зметикнув я. Відтак стара сеньйора залопотіла ще швидше і експресивніше, щоправда, звертаючись уже більше до стін і зображень святих, що висіли на них, обурено розмахуючи зморшкуватими руками. Мігель казав мені, що його сестра чудово справляється з англійською, одначе поки що ніякої сестри я не бачив і почувався трохи ні в сих ні в тих…
Але хай там як, мушу віддати бабусі належне: прийняла вона мене, мовби заморського принца. Спочатку за її наказом служниця провела мене у ванну і дала два неосяжних махрових рушники та різні миючі причандали, щоб я побанився з дороги. Після купання стара сеньйора припросила до столу і нагодувала смачнючим сніданком, який лиш трохи поступався вечерям у «La Villada Inn Hostal». А потім з’явився Мігелів дідуньо — Авраам Пенагос. Уже в літах і весь зіщулений, однак ще вельми бойовий та затятий, він браво причовгав на кухню і вмостився напроти мене. Вигляд він мав такий, наче не боявся нічого і нікого на світі, окрім своєї Ани Марії.
Замшілий дідок упирався і до останнього не хотів визнавати, що я не розумію іспанської. Весь час, поки я жував, Авраам Пенагос невідь-що торочив та розказував мені, раз-по-раз перериваючись і щось співчутливо перепитуючи. Скоро я остаточно впевнився, що дідуньо навіть не припускає думки, що хтось з іншої частини планети може не знати castellano [105], тож просто кивав у відповідь, на що дідуган зраділо стрясав старечою головою і знову брався за нескінченну оповідку. Мабуть, таки щось вельми цікаве подейкував… Принаймні, я так припускаю.
Після сніданку Ана Марія Камерас спромоглася на мигах втовкмачити мені, що мама та сестра Мігеля з’являться не раніше другої, і що до цього часу я можу поблукати містом. Я подякував їй, справедливо зметикнувши, що це таки краще, ніж сидіти і слухати безкінечні Авраамові історії. Тож я покинув наплічника, надяг на плечі сорочку, яка зігрівала хіба що мою душу, сховав у кишеню клапоть карти і подався досліджувати чергове мексиканське Зокало.
Центральна площа Сан-Крістобалю розташовувалась усього за два квартали від будинку Мігелевої бабусі. Не буду навіть ту площу описувати — перегорніть кілька сторінок назад і почитайте опис першого-ліпшого Зокало.
Спочатку я надумав потинятися околицями, але щойно наткнувшись на Зокало, відчув, що кілька фінальних склянок вчорашнього мескалю були зайвими, і що проведена у напівлежачому стані ніч далася взнаки. Гидотна млявість розтеклася м’язами, тож я хіба спромігся дочалапати до найближчої лави на еспланаді й простертися у тіні дерев.
До другої пополудні зоставалося більше трьох годин. Кришталеве гірське повітря швидко прогрівалось практично прямовисними променями. Температура різко зросла, мене непомітно розморило. Я кволо розлігся на лаві, ліниво проводжаючи очима незнайомих людей, котрі белькотіли поміж себе невідомою, геть не схожою на іспанську говіркою, і мізкував про те, у яку все-таки бісівську далечінь мене, українця, занесло.
Десь із годину я отак медитував, клюкаючи носом, поки раптом на протилежний кінець моєї лави примостилися два молодих мексиканця. Вони щось ліниво варнякали, вряди-годи з цікавістю зиркаючи у мій бік. Нарешті один з них присунувся ближче до мене і обізвався:
— Кхе… кхе… Привіт! Ти звідкіля будеш?
Я настільки різнився від місцевих жителів, що мексиканець сходу заговорив до мене англійською. Зачувши його, я блискавично змахнув з себе дрімоту, досить вражений тим, що чую англійську в такому глухому куточку, і всівся зручніше.
— Я з України. А ти, схоже, непогано знаєш англійську. Нечасто таке стрінеш тут, у Мексиці.
— Так, — хлопчина усміхнувся, — я знаю. Я навчався у спеціалізованій мовній гімназії. Тому й заговорив до тебе, бо втямив, що ти чужоземець, і захотів попрактикуватися. Серед моїх друзів, — мексиканець недвозначно хитнув опришкуватою головою у бік свого товариша, який кисло нидів обруч нього, вивчаючи будинки навкруг Зокало, — ніхто не шурупає в англійській, то навіть і поговорити нема з ким.
Я з розумінням кивнув.
— Роджер Ауреліо, — випростав правицю мексиканець.
— А я Макс, — я потиснув його руку, — будемо знайомі.
Отак ми сиділи й чесали язиками в тіні крислатого дерева посеред Зокало у Сан-Крістобалі, в серцевині мексиканської землі. За дві години я встиг дізнатися, що Роджер має цілу купу братів та сестер, що цього літа він вступив до університету в Тукслі [106], що йому геть не подобається тамтешній спекотливий тропічний клімат (попри те, що від Сан-Крістобаля до Туксли-Гутієррес усього вісімдесят кілометрів, різниця у висоті між двома містами сягає двох тисяч метрів), а також, що йому дуже хочеться мати ось такого друга як я, з ким він міг би досхочу патякати англійською. У свою чергу я порозказував йому про Україну, про Швецію, про європейські порядки і про те, як таке сталося, що звичайнісінький українець опинився посеред мексиканської глушини.
Час прудко промайнув, розкотисте бемкання процідилось із дзвіниць собору Санто-Домінго і сповістило про настання другої години пополудні. Я тепло розпрощався з Роджером і почалапав назад до будинку старої сеньйори, де мене вже виглядало все сімейство, включаючи Ану Марію Пенагос, матір Мігеля, та його чарівну мініатюрну сестричку Алехандру. Ми офіційно зазнайомилися, я розхвалив Мігеля як найліпшого у світі парубійка, подякував сімейству за притулок і урочисто вручив їм барильце з мескалем. Услід ми всілись до столу обідати.
Після трапезування Ана Марія Пенагос одразу заспішила назад на роботу, а Алехандра взяла мене під свою опіку. Разом з дівчиною на обіді був присутній її хлопець, який тепер мав повсюдно возити мене по Сан-Крістобалю. Утрьох ми вийшли на вулицю і завернули за ріг, бо la calle Flavio A. Paniagua виявилася надто вузькою, щоб на ній могли паркуватися машини. Я доклав чимало зусиль, аби не викрити свого подиву, коли узрів авто Алехандри — переді мною, сяючи яскравіше від сонця, грізно полискуючи орлиними фарами, стояв сліпучо білий «Nissan Altima». На фоні старовинних cuadras та заїждженої грудкуватої бруківки, білосніжний автомобіль скидався на лебедя в драглистому болоті.
Тож до оселі Мігеля я їхав як президент, розкинувшись на шкіряному сидінні шикарного седана. По дорозі ми зазирнули до туристичного офісу, де Алехандра підсобила мені домовитися про поїздку до Паленке і далі — в Яхчілан та Бонампак [107].
