Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн

«Я потримаю його надворі хвилин п'ять, — сказав він. — Ви не заперечуєте?»

«Про мене, тримайте його там хоч усю ніч, — відповіла я. — Замкніть двері на замок і опустіть засув».

Ерншо впорався з цим раніше, ніж його візитер встиг дійти до дверей; повернувшись, він присунув свій стілець до мого столу, всівся навпроти і, спершись на стіл, утупив у мене цікавий погляд: він прагнув побачити в моїх очах суголосне своїй нищівній ненависті почуття. Та оскільки він і виглядав, і поводивсь як убивця, то очікуваного не побачив. Але й те, що він там віднайшов, було достатнім, аби завести зі мною змовницьку розмову.

«І перед вами, і переді мною, — мовив він, — чоловік, що стоїть там надворі, у великому боргу. Якщо жодне з нас не виявиться боягузом, ми об'єднаємо наші зусилля та змусимо його заплатити борг. Чи ви такі ж безвільні, як і ваш брат? Згодні терпіти до останку і жодного разу не зажадати розплати?»

«Я вже втомилася терпіти, — відповіла я. — І я була б рада помститись, якщо це не зашкодить мені самій; але зрада і насильство — це списи, загострені з обох кінців: того, хто за них береться, вони ранять тяжче, ніж його ворога».

«Зрада і насильство — це справедлива відплата за зраду й насильство! — вигукнув Гіндлі Ерншо. — Місіс Гіткліф, я не прошу вас нічого робити — тільки сидіть тихо й мовчіть. Скажіть, на це ви здатні? Я певен, що ви зазнаєте не меншої втіхи, ніж я, дивлячись на останні хвилини існування цієї по-63. чвари; він укоротить вам віку, якщо ви його не випередите, й занапастить мене. Хай він буде проклятий, бісів мерзотник! Гамселить у двері, наче він тут хазяїн! Обіцяйте лише мовчати, і перш ніж проб'є цей годинник — на ньому за три хвилини перша, — ви будете вільною жінкою».

Він витяг зброю, яку я описувала тобі в листі, й хотів загасити свічку, але я відсунула її подалі й перехопила його за руку.

«Я не мовчатиму! — мовила я. — Не чіпайте його. Хай двері будуть замкнені — і цього досить!»

«Ні! Я ухвалив рішення — і, Бог мені свідок, не відступлюся від нього! — вигукнув цей нещасний чоловік. — Я зроблю вам добро всупереч вашій волі — і врятую від ганьби Гортона! А ви не турбуйтеся, вам не доведеться мене покривати — Катрина померла, на цілому світі нема нікого, хто сумував би за мною чи стидався мене, навіть якщо я цієї ж миті втну собі горлянку… Настав час скінчити усе це разом!»

Я могла б так само піти на ведмедя чи сперечатись із сомнамбулою. Єдине, що мені лишалося, — це підбігти до вікна і застерегти його жертву про долю, яка на неї чекає.

«Сьогодні вам краще пошукати собі іншого притулку! — загукала я, не приховуючи свого тріумфального тону. — Містер Ерншо збирається вас застрелити, якщо ви і далі стоятимете на своєму!»

«Ти краще відчини мені двері, ти…» — відповів він, звертаючись до мене в таких вишуканих виразах, які мені не хочеться повторювати.

«Я не втручатимуся, — відказала я знов. — Заходьте, і нехай вас застрелять, як на те ваша воля! Я виконала свій обов'язок».

З цими словами я зачинила вікно й повернулася на своє місце біля коминка; я була неспроможна лицемірити настільки, щоб удавати, ніби стривожена його подальшою долею. Ерншо напустився на мене з прокльонами, стверджуючи, що я досі люблю цього негідника, і ганив мене всіма можливими брутальними словами за мою слабкодухість. А я потайки міркувала — без жодних докорів сумління, — яке благо заподіє Гіткліф, позбавивши його від страждань, і як ощасливить мене Гіндлі, якщо відправить Гіткліфа до його рідної господи! Я сиділа, поринувши в ці думки, коли за моєю спиною порснули на підлогу уламки скла і чорне обличчя вищезгаданого добродія хижо зиркнуло до кімнати. Ґрати на вікні були надто щільними, аби він міг протиснути плечі, і я посміхнулася, втішаючись зі своєї уявної безпеки. Волосся й одяг Гіткліфа були білі від снігу, а його гострі зуби людожера, вищирені від холоду й люті, блищали в темряві.

«Ізабелло, впусти мене, а то жалкуватимеш!» — «прорік» він, як сказав би Джозеф.

«Я не можу скоїти вбивство, — відповіла я. — Містер Гіндлі Ерншо стоїть на сторожі з ножем і зарядженим пістолетом».

«Впусти мене через кухонні двері», — мовив він.

«Гіндлі буде там раніше за мене, — відповіла я. — Бідне ж ваше кохання, якщо воно боїться завірюхи! Ми спокійно спали щоночі, поки світив літній місяць, а зимовий вітер одразу ж загнав вас додому! Гіткліфе, я б на вашому місці лягла на її могилу й сконала, як вірний собака. Адже світ тепер не вартий того, щоб у ньому жити, правда? Ви так твердо переконали мене, що Катрина — вся радість вашого життя; я тепер просто не уявляю собі, як ви переживете цю втрату».

«Еге, то він тут! — закричав хазяїн, кидаючись до виламаного вікна. — Якщо я зможу просунути руку, я його й застрелю!»

Боюся, Неллі, ти вважатимеш мене справді ницою, але ти всього не знаєш, то й не суди. Я б ніколи не стала сприяти чи допомагати замаху на життя людини — навіть на його життя; але я була просто змушена бажати його смерті. І тому мене страшенно розчарували й вжахнули наслідки моєї в'їдливої промови — Гіткліф кинувся просто на Гіндлі Ерншо і вирвав зброю з його руки.

Пролунав постріл, і лезо ножа, відскочивши, дісталося до зап'ястя Ерншо. Гіткліф висмикнув ніж, ріжучи по живому, і так закривавленим і запхнув його до кишені. Потім він узяв камінь, виламав одну з перетинок між двома шибками і вліз досередини. Його супротивник лежав непритомний від болю та втрати крові, що цебеніла з артерії чи великої вени. Мерзотник штовхав його й топтав ногами, і бив головою об підлогу, водночас однією рукою втримуючи мене, щоб я не побігла кликати Джозефа. Він виявив просто-таки надлюдське самозречення, не дозволивши собі забити Гіндлі до смерті. Зрештою він вгамувався і, насилу дихаючи, вмостив своє вже наче розм'якле тіло на лаві. Потім одірвав рукава в сорочки містера Ерншо і грубо перев'язав йому рану, без упину спльовуючи та лаючись із таким самим завзяттям, із яким чинив розправу. Ледве він мене відпустив, я, не гаючи часу, кинулася розшукувати старого; він, збагнувши з моєї плутаної оповіді, що трапилося, поспішив униз, судомно хапаючи ротом повітря, бо сяк-так долав по дві сходинки замість одної. «Що ж воно теперечки буде?! Що ж воно буде?!» «А буде ось що, — гарикнув Гіткліф. — Твій хазяїн з'їхав із глузду, і як він за місяць оклигає, я запхну його до божевільні. Якого дідька ти замикаєш од мене двері, ти, беззуба собако? Що ти там белькочеш та плямкаєш? Іди сюди, я не буду з ним панькатись. Витри цю бридоту, та гляди, пильнуй вогонь своєї свічки — Ерншо увесь просякнутий бренді!» «То ви хтіли учинити вбивство? — залементував Джозеф, здіймаючи догори руки і з жахом зводячи очі. — Ох, не довелося ще такого бачити на віку! Святий Боже…»

Гіткліф швиргонув його на коліна в саму кров і кинув йому рушника; але той, замість витирати, стис долоні й затяг молитву, що насмішила мене своїми дивними зворотами. Я була в тому стані, коли розум чудується з будь-якої дрібниці; насправді ж я виявила таку відчайдушність, якої не мають і деякі злочинці біля ешафота.

«О, та я й забув за тебе, — мовив мучитель. — Ти зробиш це. На коліна! Ти змовилася з ним проти мене, так, гадино? Ворушися! Ось це робота, яка пасує тобі найбільше!»

Він трусонув мною так, що в мене клацнули зуби, і турнув на коліна поряд із Джозефом, який сумлінно скінчив свою молитву, потім звівся на ноги і почав присягатися, що негайно ж вирушає до Грейнджу: містер Лінтон — суддя, і хоч би в нього п'ятдесят жінок умерло, він має розглянути справу. Він так уперто наполягав на своєму, що Гіткліф вирішив почути розповідь про те, що сталося, з моїх вуст. Наступаючи на мене, він раз у раз спалахував гнівом, бо я не спромоглася видобути з себе зрозумілої відповіді. Гіткліфові коштувало неабияких зусиль переконати старого, що то не він почав бійку; тим паче, що я ледь відповідала на його питання. Однак містер Ерншо незабаром довів, що поки він іще жилець на цьому світі; Джозеф спішно вгатив йому чималу дозу бренді, і під дією цього життєдайного напою його хазяїн помалу відновив здатність рухатися й очуняв. Гіткліф, пересвідчившись, що Ерншо не пам'ятає про поводження, якого зазнав, поки лежав непритомний, сказав йому, що він упився до білої гарячки; і зазначив, що згодний вибачити його брутальну поведінку, але радить йому лягти спати. На моє полегшення, після цієї слушної поради він нас залишив, а Гіндлі розпластався біля вогнища. Я пішла до своєї кімнати, радіючи, що для мене все наче обійшлося.