Маруся - Шкляр Василь

Ознакомительная версия. Доступно 13 страниц из 63

Виявилося, що на хутір Вищенький ще не заходили ні червоні, ні білі, сюди навідуються лише повстанці. Тут, на хуторі Вищенькому, визнається тільки отаманська влада. Верховний ватаг у них Чорний, є ще й менші отамани, а тієї чужої влади, що десь там у Києві чи в Баришполі, вони не знають і знати не хочуть. Чули, що в Україну прийшов якийсь московський «єнерал Никін» і начебто хоче повернути царя.

— Чи то правда? — спитала бабуся, дивлячись на них цікавими, як у пташки, очима.

— Правда, — сказала Маруся. — Кожне хоче тут свої порядки заводити. Були червоні, тепер прийшли ще й білі москалі.

— Бач, а ти питаєш, проти кого мені воювати? — білий дідок наче аж зрадів, що «прийшли москалі». — Мені б оце скинути годочків із десять…

Та бабуся махнула на нього рукою.

— А то правда, — допитувалася вона, — що в тих никонів пагони з чистого золота?

— Брехня, — сказала Маруся. — У їхніх рядових погони пошиті з червоних жіночих спідниць. А в офіцерів такі само, тільки зверху покриті сухозліткою.

— З жіночих спідниць? — перепитала бабуся і раптом так засміялася, що ледь не погас каганець.

Дідусь, заразившись сміхом старої, і собі затрусився, наче від лоскоту, а з ними засміялися й Маруся з Мироном.

— То кого ж вони зібралися звоювати, як у них пагони з жіночих спідниць? — витираючи пучками сльози, дивувалася бабуня.

— З жінками вони й воюють, — сказала Маруся. — По скринях та по чужих мисниках лазять. Грошей шукають.

— От гаспиди! А гроші теперечки які в ціні?

— Гривні, бабуню, — сказала Маруся.

— Я таких ще й не бачила.

Маруся дістала десь спідсподу киреї дві блідо-сині кредитки по сто гривень і простягла бабусі. Та помацала їх, уважно роздивилася на світло — обережно піднесла до каганця, щоб не зайнялися. На грошах з одного боку була намальована жінка у віночку й зі снопом у руках, а з другого — чоловік чи то з лопатою, чи з мотикою, чи з ціпом. Мабуть, таки молотник із ціпом, подумала бабуся, якщо жінка зі снопом.

— Хай будуть вам, — сказала Маруся. — Може ж, дідусь перевезе нас на той бік?

— Перевезе, де він дінеться, — махнула бабуся рукою.

Дід Чепурний і собі хотів глянути на гроші, але їх уже корова язиком злизала. Бабуся, сховавши руки під фартушок, швиденько пішла до припічка та принесла ще гладущик кислого молока й тоненького коржа-плескача.

— Наш млин стоїть, вітру нема, то оце нашкребла на підпалок.

— Не хвилюйтесь, — сказала Маруся. — У нас там у торбі є свій запас.

— То, може, хоч переночуєте? — старенька ще більше роздобрилася після того, як розжилася на гривні. — Хати не перележите.

— Ні, бабуню, ми поспішаємо на той берег.

— Поспішаєте? То чого ж ти, старий, розсівся? Хлопці спішать, а ти чухаєшся!

— Добре, — сказав дідок. — Перекину вас на Плюти.

Він швиденько вбрався і став не білий, а сірий — був у сірячині, гумових чоботях, сірих штанах, а на голову накинув сіру шапку-бирку.

Дідок виніс із клуні довжелезні весла, ще й не дуже хотів їх давати Миронові нести, але Мирон наполіг, і вони почимчикували в пітьмі з хутора Вищенького в низину. Старий дибав попереду, кривуляв, обминаючи мочарі, за ним слід у слід ступала Маруся, а позаду повагом, як болотяний журавель, переставляв ногами Мирон із веслами на плечі.

У вологому повітрі дедалі дужче відчувався подих Дніпра, пахло річковою водою і свіжою рибою, звідкись війнуло навіть дикою м’ятою, видно, хтось зачепив її у прибережній траві.

Не дивно, що весла у діда Чепурного були такі довгі, бо й човен у нього швидше скидався на баркас, якщо не на Ноїв ковчег, — то був рибальський байдак, а не якась плоскодонка. Дід посадив їх обох на корму, сам сів на весла — тут уже, хлопче, звиняй, тут треба мати особливу кебету, — і справді так опускав у воду опачини, що не чути було найменшого плюскоту.

І годила їм ця ніченька чи не годила, але раптом крізь хмари продерся окраєць місяця, і вони побачили темну ріку, побачили глянцеву гладь нічного Дніпра, під якою, здавалося, не було дна, як не було й берегів цьому темному плесу, що враз відбило в собі усе перекинуте небо з його хмарами й місяцем. Вони не перший раз бачили Славуту, але вперше діткнулися так зблизька його живої сили та глибини. І від того, що Мирон з Марусею, притулившись на кормі одне до одного, знов були як одна істота, це відчуття пронизало їх глибоко та гостро й не вляглося навіть тоді, коли місяць заховався за хмари й стало так темно, що вони ледве бачили сірого дідка, який, зливаючись із пітьмою, махав і махав опачинами, не здіймаючи найменшого сплеску.

Марусина рука нервово стиснула Миронову руку — праворуч у темряві, може, сажнів за сорок, спалахнуло два вогні, та дід Чепурний їх заспокоїв: то на острові палять багаття рибалки. Так, іноді тут проїжджають катери чи баржі, яких треба остерігатися, а рибалки — люди свої, із тих-таки Плютів, Козина чи Таценків. Сидять вони й попід кручами, сказав дід, озираючись, бо за веслами сидів спиною до правого берега. Ніч така випала, що гріх не посидіти — бачите?

На тому березі теж горіло два вогники, але на відстані вони були невеличкі, наче вовки світили очима.

— Ви нас висадіть там, де нікого немає, — сказала Маруся.

— Можна й так, — погодився дід Чепурний. — Тільки потім щоб не нарікали на мене. Там такі нетрі, що й лис не пролізе. Дикий хміль переплів дерева, кущі й бур’яни. Стежку треба прорубувати сокирою чи шаблюкою.

— Це те, що нам треба, — сказала Маруся.

Змахнувши правим веслом, дідусь різко узяв ліворуч. Поминули ще кілька малих острівців, поки він повернув до берега. Невдовзі човен шурхнув носом у прибережний пісок.

— Щасти вам, дітки! — попрощався старий. — Мені б оце скинути годочків із десять, то пішов би з вами. А так… одіпхніть мене від берега.

— Передайте вітання отаманові Чорному! — сказала Маруся.

— Від кого?

— Він знає.

Мирон підняв ніс човна, щосили його штовхнув, і з одним дідком байдак пішов по воді, як стріла. За мить він розтанув у темряві, тільки легенька хвилька од весел накотилась на берег.

— Наче приснилося, — сказав Мирон. — Слухай, а ми не на острові часом?

— Я що — схожа на П’ятницю? — спитала Маруся.

— Бігме, як дві краплі води. Ти хіба не дивилася в дзеркало, коли мастилася в сажу?

Уздовж берега понад водою стояли очерети, за ними на суходолі бовваніли купини хащових заростів, далі здіймалися дерева вищі й вищі, але підлісок був непролазний. Тільки-но вони рушили через чагарники до лісу, як за ноги почали чіплятися батоги дикого хмелю, які переплелися з гіллям у міцні перевесла. Міцні огудини повилися по кущах глоду, шипшини, по стовбурах вільх та ліщини, і пройти тут важко було й удень (без шаблі й сокири), а в таку непроглядну ніч і поготів. Навіть великі птахи — чи сичі, чи мартини, чи гайвороння, сполохані людськими кроками, злітали з тих заростів важко, з гучним лопотанням крил, борсаючись у плетиві гілля і хмелю.

Наосліп тут можна було забрести в мочарі чи й геть шурхнути в якесь болото, тому вони не мали іншої ради, як переночувати в цих нетрях, перебути в дніпровських джунглях бодай до світанку.

Добре, що в цій глушині можна розпалити багаття, зігрітися, назбирати хмизу для постелі й поспати майже в теплі й затишку. Де б вони ще пожили отак удвох? Удвох, удвох, удвох… Годила їм темна нічка, годила.

Мирон ще раз подивувався цьому найзухвалішому й найкмітливішому циганчукові, цій найвродливішій П’ятниці, яка наче знала, що потрапить на безлюдний острів, через те в її торбі-їдунці виявилися сірники, сіль, цукор, житня хлібина, четвертинка сала й навіть — ох, ти ж диво моє чаклунське! — кишеньковий мішечок, завбільшки з кисет, правдивої кави. Саме для кави був у торбині ще алюмінієвий кухоль з великою дужкою, який можна ставити на вогонь.

Коли вже горіло багаття, вони приготували собі панську постіль: спершу зладнали лежанку із грубого сухостою, поверх неї поклали «сінник» із хмизу, який застелили очеретом та лепехою. Прим’яте татарське зілля пахло гіркою спокусою.

Ознакомительная версия. Доступно 13 страниц из 63