Вона засміялася.
– Ну вибачайте!
– Та нічого. Кажіть… Ви кажіть. Я буду кивати.
– Хочу сказати, що пильно слідкувала за розвитком конкурсу від «The ROCK FM». Усе, що могли, щоб перешкодити, ми зробили. Я також чула про акцію у відповідь від Сергія Притули. Після оголошення відбору мене в буквальному сенсі закидали листами хлопці, які хотіли виграти його конкурс. Просили допомогти. Я не відповідала, але чекала, що ви чи… хтось інший вийде на мене. – Наталя замовкла, збираючись із думками. – Максиме, можна у вас дещо спитати?
– Тільки говоріть, будь ласка, простішим реченнями, – важко пробурмотів я. – По п’ять-шість слів.
– Що ви задумали?
– Га?
– Не вірю, що Притула посилатиме «козака» за п’ятнадцять тисяч кілометрів для того, щоб подати скаргу і ляси точити на радіо. Що ви задумали насправді?
– Не скажу, – рішуче мотаю головою, не дуже усвідомлюючи, що Наталя мене не бачить.
– Це через те, що сонний?
– Ні. Через ідейні міркування.
– Я так і думала: щось незаконне.
– На жаль, не можу нічого сказати до отримання візи. Та ще й по телефону. Але в нас грандіозна концертна програма.
– В Окленді мені розповісте?
– Буду дивитися по сути… по ситуіца… по ситуації.
– Так не можна, Максиме! – Наталя посерйознішала. – Ви приїдете, натворите якихось пакостей і полетите додому, а нам тут жити. Якщо ви скоїте щось дуже… не знаю… брудне, це ляже тінню на всю українську діаспору. Я мушу знати, чим ви займатиметесь в Окленді!
– Добре. Після прильоту все розкажу. – «Може».
– Стосовно вашої пропозиції про марш у вишиванках. Усього в Новій Зеландії три з половиною сотні вихідців з України. З них – лише сімдесят у Окленді. І всі вони… – вона затнулася, – як би так сказати… асимільовані.
«Яничари», – чомусь подумав я, і від того стало дуже сумно.
– Ви натякаєте, що на марш у вишиваних сорочках можна не розраховувати?
– Саме так. Більш-менш активних українців тут лише троє. Це мої друзі – ті, хто займається Об’єднанням. Решта не прийдуть, навіть якщо ви їм заплатите.
До цього моменту я вже остаточно прокинувся.
– Гаразд, усе ясно.
– Не засмучуйтесь. Я допоможу вам. Моя знайома працює в «MediaWorks». Спробую через неї організувати інтерв’ю. Можливо, вдасться підключити газети. Все, що завгодно, тільки… не робіть отого, що задумали і про що не хочете мені говорити.
– Побачимо.
– Зателефонуйте мені після прильоту.
Наталя продиктувала номер. Я записав.
– Обов’язково.
На тому розмова завершилася. Я завалився на ліжко, проте ще довго не міг заснути.
* * *
Рано я заспокоївся, думаючи, що новозеландська віза у мене в кишені.
Була п’ятниця, 15 квітня. Ранок. Третій день після того, як кур’єр повіз мої документи у Москву. Я надраював щіткою зуби, коли задзвонив мобільний. Пережовуючи синьо-білу піну, вивалився з ванни і взявся розкидати навсібіч джинси, труси, шорти і сорочки, видобуваючи з-під них телефон. Зрештою апарат знайшовся – на екрані полискувало «Юлія Нова Зеландія». Я занепокоєно пережував щітку (не може бути, щоб за три дні мені видали візу) і натиснув зелену кнопку.
– Кідгук на дготі. – Рот набитий піною. Намагаюсь щебетати так, щоб не булькати.
– Максиме, доброго ранку, – вітається менеджер. – Я не розбудила вас?
– Ранок! – булькаю у відповідь. – Не розбульдили. Якраз чищу губи.
– Чистите що?
Я витягнув щітку з рота і повторив чіткіше:
– Зуби. Я зуби чищу.
– А, – сказала Юлія, – а то ви дивно якось говорите. Коротше, мені щойно дзвонив кур’єр із Москви.
– Все гаразд?
– Не зовсім.
Серце тьохнуло. У грудях зашкрябало. З переляку прикусив щоку. Біль стрельнув аж до вуха, і я зарепетував:
– Мля-а-а!
– Ви чого?! Максиме, нічого страшного не трапилося, – заспокоїла мене Юлія.
– Та то не вам. Я щоку прикусив.
– Може, я передзвоню пізніше? – Вона запитувала таким тоном, наче боялася, що до кінця розмови я прикінчу або принаймні сильно покалічу себе. Так, наче я якийсь даун, що не може одночасно чистити зуби і розмовляти по телефону.
– Не треба. Кажіть, що сталося.
– Треба дещо уточнити. Кур’єр віддав документи, і спочатку все було добре, а потім працівнику посольства видалося дивним, що ви приїжджаєте лише на шість днів. – Юлія прокашлялася, тактовно позначуючи, що її це також насторожує. – Вони попросили від вас письмове роз’яснення. Англійською мовою.
– Тільки не кажіть, що ця писулька має бути підписана мною особисто! – скрикнув я, хапаючись вільною рукою за шевелюру і прикушуючи другу щоку.
– Ні. Просто напишіть текст і вишліть мені на e-mail. Я передам його у посольство.
– Уже пишу!
Дочистити по-людськи зуби так і не вдалося. Відкривши порожній «Word’івський» документ, у буквальному сенсі плюючись кров’ю, я прудко нашкрябав зліва згори: «To whom it may concern». [50] По тому, гарно обдумавши, склав такого листа (нижче наведений переклад українською):
Я перебуватиму в Новій Зеландії лише шість днів через те, що не можу залишитися на довше. Спочатку планував пробути десять днів, але плани змінилися. По-перше, 8 травня я лечу на північ Греції (півострів Халкідіки) в рамках семиденного прес-туру, організованого туристичною компанією «Mouzenidis travel». Не маю можливості відмінити чи перенести цю подорож. У той же час я не можу відвідати Нову Зеландію після 15 травня у зв’язку з початком промотуру на підтримку моєї нової книги – «Навіжені в Перу». Друга половина травня і весь червень уже розплановані. Я також не маю змоги вилетіти з України раніше ніж 30 квітня, оскільки візу отримаю щонайраніше 28–29 квітня.
Таким чином, лишаються два варіанти: або відмінити подорож до Нової Зеландії, або їхати лише на шість днів. Я збираюсь писати про туристичні принади Окленда й околиць для українського туристичного журналу «MANDRY» і надіюсь, що шість днів буде цілком достатньо, щоб зібрати необхідний матеріал.
Сподіваюсь, наступного разу мені вдасться залишитися на більше часу.
Найщиріші вітання,
Макс Кідрук
По-моєму, вийшло непогано, правда? Майже не брехав.
Хай там як, мені повірили. І це головне.
* * *
Плакати були готові у вівторок, 26 квітня. Притула в цей час роз’їжджав по Україні зі своїми «Вар’ятами», а тому передати особисто не міг. «Сірий» зателефонував напередодні і сказав, що конверт із постерами залишать у вітальні в новому офісі «Нового каналу» (пардон за тавтологію, але без неї тут ніяк).
З самого ранку я помчав на Тургенєвську – забирати основний інвентар.
Пака виявилась чималою, загорнутою в темно-коричневий обгортковий папір. Судячи з габаритів згортка, плакати були таблоїдного розміру (формату А3). Тоді мені здалося, що це добре – що більші, то кращі. Проте я помилявся. Адже не міг передбачити, що мені просто не вистачатиме рук, і навіть не уявляв, як намучуся, розклеюючи постери самотужки.
Забравши плакати, заспішив додому. Ледве стримувався, щоб не розкрити пакет по дорозі і просто у маршрутці не роздивитися плакати, хоч і розумів, що завчасно світити ними не варто.
Зрештою дістався квартири. Похапцем зняв кеди, розклав пакунок на ліжку й акуратно розрізав обгортковий папір. Усередині лежали дві сотні кольорових плакатів. Я дістав один і розгорнув перед собою на витягнутих руках.
Глянцевий листок засяяв, наче сонце!
Роздивляючись, я не міг стримати широченної посмішки. Переді мною був справжній шедевр. Хіба ні? Все в ньому було чудове: і дівчина, і поле, і серп, і… Словом, геть усе!
«Це прекрасно, – шепотів я, а плакат ледь помітно тремтів у долонях, – це просто прекрасно…»
* * *
Через два дні, у четвер, кур’єр привіз мій паспорт. З візою.
