Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович

— А чому ж — знаю! — відповів Сірко. — Ми сьогодні або переможемо, або загинемо… Одного не буде: ми не здамося — і тому я спокійний. Раджу і всім вам, отамани, так настроїти себе…

Він раптом замовк. У татарському стані сколихнулися передні лави. Стрепенулися бунчуки. Замаяли знамена.

Глухо і грізно застугоніла земля.

Кримська орда пішла в наступ.

5

Розоривши улуси понад Альмою, Качею та Бальбеком, Палій повернувся назад, щоб вчасно прибути в стан Сірка. Хоча і поспішав, бо часу лишалося обмаль, однак пішов новою дорогою: захотілося пошарпати ще кілька улусів і визволити невільників. Шлях його лежав з Булганака на Чатирлик, а вже звідти — на Джанкой і Сиваш.

Перед Джанкоєм від полоненого чабана–татарчука Палій дізнався, що годину чи дві тому тут пройшов хан з ордою.

Худий чорний татарчук стояв перед запорожцями, злякано поводив вузькими очима, дрібно цокотів зубами.

— Куди пішов хан?

— Аллах свідок, мурзо, я не знаю, — пробелькотів хлопець і махнув рукою. — Туди десь… До Сиваша…

— Скілько було орди?

— Не знаю, мурзо… Багато.

— Ну, тисяча чи десять тисяч?.. Чи двадцять?

— Двадцять, двадцять, — закивав головою хлопчина. — А то й більше… Коли б у мене було стільки овець, скільки воїнів у хана, то я був би багатший за самого падишаха, мурзо!

Палій задумався. Між запиленими бровами різко прокреслилася глибока зморшка. Що робити? Як з’єднатися з військом Сірка?

І чим більше думав, тим ясніше ставало йому, що він припустився помилки, обравши новий, довший шлях. Коли б з Бахчисарая він попростував на Ак–Мечеть, а звідти прямо на Джанкой, то виграв би півдня і вже давно був би у запорозькому таборі. Зараз же пробратися туди голим кримським степом, де все видно як на долоні, просто неможливо. Ординці враз помітять — оточать і знищать!

І Звенигора, і Воїнов, і Спихальський мовчали. Кожен думав те ж саме. Але нікому і в голову не приходило осуджувати необачний вчинок отамана. Бо винні були вони всі. То гаснуча надія примусила їх обрати інший зворотний шлях, який лежав по тих глибинних улусах, в яких, як їм розповіли і полонені татари, і звільнені бранці, томилося в неволі чимало християнського люду. Може, там десь Златка і Стеха, думали вони. Може, Газі–бей заховав дівчат–красунь подалі від очей ханських мубаширів? ^[12]Тож хіба могли вони повертатися на Україну, не переконавшись, що там їх нема?

Той зворотний похід приніс їхньому загонові велику здобич: у степових улусах козаки захопили табуни коней, отари овець, визволили сотні невільників і невільниць, а на Чатирлику взяли в полон мурзу Ізмаїла з усім його родом.

Та це не тішило Арсена і його друзів: в їхніх серцях погасла остання надія, бо не знайшли вони тих, кого шукали. Ніхто не знав і не чув про дівчат, отже, втрачався останній слід…

Становище було справді складне. Відрізані від своїх, вони могли стати легкою здобиччю хана. Але ж хто міг передбачити, що Мюрад–Гірей так скоро оговтається після погрому, збере військо і навіть почне переслідувати запорожців?

— Може, пробиватися через Перекоп? — невпевнено промовив Звенигора. — У перекопського бея, гадаю, не більше сили, ніж у нас… І якщо ми раптово вдаримо…

— Ні, ні, — рішуче заперечив Палій, — через Перекоп ми не проб’ємося! А якщо і проб’ємося, то загубимо половину людей… Та навіть не в цьому річ. Не забуваймо, що кошовий жде нас, жде на нашу допомогу. Він змушений або ж прийняти нав’язаний татарами бій тут, у своєму таборі, або ж тікати за Сиваш. Якщо навіть товариству пощастить уникнути зустрічі з ханом і воно вільно перейде через Сиваш, то Мюрад–Гірей не відстане від нього і буде переслідувати в ногайських степах. Щоб урятувати військо від розгрому, кошовий змушений буде кинути здобич, полонених, невільників і поспішно тікати. Але ж може бути ще гірше: наші не встигнуть перейти Сиваш, і хан змусить їх прийняти бій… Ні, ні, ми мусимо допомогти своїм!

— Тоді треба придумати щось таке, — покрутив розчепіреною п’ятірнею Спихальський, — щоб, прошу пана, пошити хана в дурні!

— Правильно, пане Мартине, — жваво відгукнувся на слова поляка Семен Палій. — І, здається, я придумав, як це зробити!

— Як?! — в один голос гукнули друзі.

— Ми обманимо хана. У нас є чимало татарського одягу, знамен і бунчуків…

— Отже, ми переодягнемо весь загін? Тепер я розумію! — вигукнув Роман.

— Хай не весь, — заперечив Палій. — У цьому нема потреби. Досить переодягнути три–чотири сотні і поставити їх під ординськими знаменами в голові загону…

— А якщо хан не повірить і пришле своїх гінців? — спитав Арсен.

Палій замислився. Між густими темно–русими бровами зійшлася туга зморшка. Ясними сірими очима він пильно подивився на товаришів, ніби вивіряв їх.

— Нам треба випередити хана і переконати його, що йде на допомогу йому перекопський бей.

— Тоді мені доведеться їхати до хана гінцем, — тихо промовив Звенигора.

— Що ти, брате! — вигукнув Роман. — Тебе зразу схоплять. Даремно загинеш!

— Так, Арсенові самому їхати не годиться, — погодився Палій. — Як би він не перевдягався в татарський одяг, татарина з нього не вийде… Але якщо він поїде з мурзою Ізмаїлом…

— З мурзою Ізмаїлом? — Друзі не зрозуміли Палія. — Ніби він погодиться!.. А якщо й погодиться, то тільки для того, щоб усе чисто розповісти ханові.

— Ну, це ще побачимо, — усміхнувся Палій і наказав трьом сотням козаків перевдягнутися в татарський одяг.

Перевдягання не зайняло багато часу, невдовзі всі рушили в путь. Попереду розвівалися татарські знамена та бунчуки. За спинами у козаків, що відтепер мали видавати себе за кримчаків, стриміли луки, а при боках — сагайдаки зі стрілами. Цей передовий загін маскував собою козаків, котрі їхали позаду.

Військову здобич, полонених і визволений ясир залишили під охороною у неглибокій степовій балці.

Коли на обрії забовваніли неясні обриси орди, Палій наказав зупинитися. До нього підвели мурзу Ізмаїла.

— Мурзо, я вручаю зараз у твої руки життя або смерть усіх твоїх рідних і близьких.

Підстаркуватий, кривоногий, але ще дужий мурза, видно, не зовсім уторопав, чого хоче від нього уруський отаман. Він швидко заморгав вузькими очицями і вклонився.

— Я слухаю тебе, шановний бею.

— Твоя доля теж у твоїх руках.

— Як я маю це розуміти, вельмишановний бею?

— Перед нами стоїть з військом хан Мюрад–Гірей. Бачиш?

— Бачу. Хай береже його Аллах!

— Ти поїдеш до нього.

— Я? — У мурзи забігали очиці. — Що я там маю робити?

— Ти повинен сказати, що тебе прислав перекопський бей, який іде на допомогу ханові. Спитаєш, куди йому ставати з військом, і негайно повернешся назад.

— О!

— З тобою поїде турецький ага Баяр. — Палій кивнув у бік Звенигори, який вирядився в яничарський одяг і саме накручував на голову чалму.

— О вай–вай!

— Я розумію, мурзо, для тебе велика спокуса — залишитися у хана. Але в наших руках твої діти, твої жінки, старі батьки. Весь твій рід у наших руках… Якщо з голови нашого друга впаде хоч одна волосина, ми винищимо всю твою рідню.

— О Аллах! — Мурза позеленів, кволо усміхнувся. — А якщо я відмовлюся поїхати до хана?

— Тоді ми зараз же зітнемо тобі башку! Родину твою це також не врятує.

— О, я нещасний!

— Отже, ти поїдеш, мурзо?

— Ніби у мене є інша можливість!

— От і добре. Якщо все щасливо закінчиться для нас, ти будеш вільний.

— А родина?

— Родина теж. Обіцяю тобі.

— О вай–вай, великий Аллах! О, нещасний я! — почав приказувати в розпачі мурза.

Та на нього вже ніхто не зважав. Палій обняв Звенигору, поцілував.

— Рушай, Арсене!.. Пробач, що посилаю тебе до чортів у пекло, але, сам бачиш, іншого виходу в нас немає!

Звенигора міцно потиснув руки друзям, торкнув бранця за плече.

— Гайда, мурзо! — І вони швидко помчали по сірій рівнині туди, де на обрії здіймалася над ханським військом хмара куряви.