Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович

Ознакомительная версия. Доступно 16 страниц из 79

— Як я вас розумію, — усміхнувся Курков. — Ба більше — співчуваю. Але я хочу спати.

Після тих слів він випростав ноги, наскільки то було можливо, склав руки і, відкинувши голову, заплющився. Постійні перельоти виховали в ньому вже невідворотну звичку почувати себе в літаку, як вдома. Він із якимсь самовдоволенням, перш ніж заснути, прислухався до чергового торохтіння возика і булькання напоїв.

О

Ще не було й сьомої ранку, як мене розбудив немилосердний гуркіт у двері, потім пролунав переляканий крик моєї матусі, й до покою увірвалося троє поліціянтів, які наказали негайно збиратися і їхати з ними. Мама намагалася щось їм доводити, переконувати, але поліцаї не звертали жодної уваги на мамині крики. Тоді мама вмить себе опанувала, метнулася по хаті і хутенько склала мені у торбинку все, що може придатися там, куди мене забирають. Коли ми виходили, услід нам лунали матусині прокльони й обіцянка звернутися до пана міністра, — якого вона знає особисто, і тоді поліція довідається, з ким має справу, при цьому мама дискретно прізвища міністра не називала. Усі її галасування не справили жодного враження на поліцію, і за якийсь квадранс я вже опинився в Бригідках* на Казимирівській перед ясними очима страховиська, відомого всім львів'янам, — комісара Кайдана. У кімнаті для допитів стояв дзиґлик, на якого мене посадили, а попід стінами лежали мотузки, палиці, кліщі та інше причандалля, від самого вигляду якого в мене зарябіло в очах.

«От же ж Господь наділив чоловіка прізвищем! — подумалося мені, а потім я подивився на його пику і подумав: — От же ж Господь пикою наділив!» На цьому мої роздуми завершилися, бо комісар наблизився і пальнув мене в писок, аж я ногами задер, злетівши з дзиґлика. Не так мене заболіло від його п'ястука, як від того, що я гримнувся головою об кам'яну підлогу, аж памороки забило. На губах відчув кров, але вирішив її не витирати, нехай думає, що розвалив мені морду на квасне ябко.

— Вставай, кабане, — сказав цілком лагідно Кайдан, — вставай і розповідай, хто стріляв.

Ага, то в справі атентату? А що я можу їм корисного повідомити? Я підвівся, підняв ослінчика й, сівши на нього, промовив по-українському:

— Прошу пана, я працюю в бібліотеці… в Оссолінеумі… Я не знаю нікого, хто вміє стріляти. Я не знаю навіть, у кого стріляли.

Наступний удар поцілив мені у вухо, і я знову беркицьнув, задерши ноги, а наді мною нависла червона пика Кайдана:

— Ти якою мовою відповідаєш, скурвий сину? Га? Ти де живеш? У Польщі? То говори по-польському, бо розвалю тобі голову! України тобі захтілося? Знаєш, де Україна? Під гаєм долина — в сраці Україна! Хіба ти не був учора ввечері на Стрийській?

Пам'ятаючи вуйкову настанову «ані слова мовою загарбника!», я мовчки замотав головою, не бажаючи знову отримати лупня.

— А до котрої ти, кабане, був у бібліотеці? — запитав комісар, вхопивши мене за обшлаги й поставивши на ноги.

Я щось замукав невиразне, мовби захлинаючись кров'ю, і показав вісім пальців. Комісар подивився на мене, примруживши очі, як дивиться різник на телятко, потім згріб зі столу якусь бібулу*, витер мені різкими рухами рота, кинув бібулу до коша, а тоді гукнув у двері:

— Приведіть тих цьоці-дрипць*!

За хвилю до кімнати увійшли дві старші пані, котрих я зустрів біля цвинтаря, вони уже не були вбрані в чорне, а мали куди святковіший вигляд, гейби їх чекала візита в бургомістра, обидві повбирали на себе строкаті сукні, а капелюшки мали оздоблені декоративними квіточками і листочками, з тією лише різницею, що в однієї з-поміж квіточок і листочків ще й грайливо визирали червоні сунички.

— То він? — запитав Кайдан без жодних зволікань, показуючи на мене.

— А так-так, прошу пана, — квапливо закудкудакали обидві бабусі, неймовірно тішачись, що їм випала така честь бути за свідків, а та, котру вчора її подруга назвала Адельцьою, збуджено заторохтіла: — Саме цей хлопчина повідомив нам, що він є таємним агентом поліції і висліджує небезпечного маніяка. І просив нас бути пильними. Ми йому за це дуже вдячні. А потім він мужньо кинувся навздогін за тою… тою, яка стріляла… Ми ще йому гукали: «Швидше! Швидше!» й махали парасольками…

— Адельцю! — перебила її бабуся-суничка. — Ти завше все плутаєш, то я махала парасолькою, а ти гукала «Швидше! Швидше!», бо ти парасольки не мала…

— Як то я не мала парасольки! — обурилася Адельця. — Та я з нею не розлучаюся, відколи пан дохтір Цибульський приписав мені триматися в тіні!

— Але тоді її в тебе не було, бо ти лівою рукою тримала мене попід руку, а в правій несла торбинку.

— Боже! І ти це тільки зараз мені кажеш? То виходить, я свою парасольку забула на цвинтарі?

Я б із задоволенням ще довго слухав цих приємних і добрих бабусь, але пан комісар мав іншу думку і, засопівши так грізно, що обидві враз вмовкли, сказав:

— А тепер прошу вийти до канцелярії і підписати свідчення. Дякую вам за вашу громадянську свідомість.

Бабусі зникли, а Кайдан усміхнувся до мене і продовжив:

— І що? Далі будемо крутити юра? — після цього він спритно, як якийсь футболіст, вибив ногою з-під мене стільця, а я знову гугупнув на підлогу і цього разу забив боляче ліктя, хоча й не так боляче, як вдав, бо врешті-решт вуйцьо нічого не сказав про те, що я не повинен видобувати з себе ані звуку, коли мене будуть лупцювати, бо легко їм казати «терпи», якщо я не готувався до виконання замахів за прикладом тих, що притискали собі руки дверима, а задля більшого ефекту ще й голки під нігті запихали, аби призвичаїтися до тортур. Тим часом комісар уже намірився копнути мене попід ребра, як задзвенів телефон, він підняв слухавку, зітхнув і сказав:

— Нехай заходить. — Потім тицьнув мені в руки бібулу: — Встати, мордяку витерти і сісти!

Ледве я встиг виконати його вказівку, як двері відчинилися, і зайшла пані Конопелька в супроводі молодого поліцая.

— Ця пані каже, — кивнув на неї поліцай, — що він був цілий вечір у бібліотеці.

— Так? — усміхнувся Кайдан. — І до котрої саме?

Я отерп. Зараз вона назве якусь іншу годину, і на тому все добре для мене закінчиться.

— Того дня надійшла нам пака книжок і часописів з Праги, — почала цілком спокійно пані Конопелька, — тому ми дещо затрималися на роботі. Мусили їх усі каталогізувати і розписати на окремих карточках. Зазвичай цим займається відділ бібліографії, але коли мова про чеські видання, я не можу їх довірити більше нікому, оскільки пан Барбарика має неабиякий досвід праці з чехами. Отже, біля мене пан Барбарика був до половини восьмої, потім я його відпустила, але попросила ще занести ті карточки до особи, яка завідує Генеральним каталогом, аби вона наступного дня розподілила їх по галузевих каталогах. А що та особа юна і миловидна, то, самі розумієте, їм не спішилося. Одне слово, коли він саме вийшов, я не знаю, бо я сиділа у своєму кабінеті ще досить довго.

Кайдан засопів так, мовби збирався злетіти під стелю, пальці його судомно скрутилися в кулаки, і я вже запереживав за пані Конопельку, але вона трималася мужньо й сміливо дивилася в очі комісара.

— Ви складете ці свідчення під присягою? — перепитав Кайдан.

— Під присягою я їх складу в суді, — не дала себе збити з пантелику пані Конопелька, — а зараз підпишу протокол допиту.

— Добре. А та особа?

— Вона теж прийшла, — сказав поліцай, який досі стояв мовчки. — Закликати?

Комісар кивнув. Яке ж було моє здивування, коли з'явилася Міля. Вона була вбрана в ситцеву сукенку з голими плечима, а на її чарівній бузі* розквітала чарівна усмішка. Угледівши мене, вона кинулася мені в обійми з такою пристрастю, ніби нас єднало неймовірної сили кохання, аж сам комісар отетерів і не відразу спинив її, заки вона виціловувала мене, але врешті він при допомозі другого поліцая таки відірвав її від мене.