Відродження - Кінг Стівен
— Ти називаєш його Препом. Коли ви познайомилися, він проповідував?
— І так, і ні. Усе складно. Ану, вимітайся звідси, тебе дівчина чекає. Може, на ній буде міні-спідничка. Це змусить тебе трохи забути про Пастора Денні.
Дівчина справді була в міні, і ті ноги, безперечно, були видовищними. Проте я на них не звертав уваги, і розказати вам, про що вона того дня співала, не зможу, якщо не зазирну в журнал. Мої думки крутилися навколо Чарльза Деніела Джейкобза, на прізвисько Преп. А тепер відомого під іменем Пастор Денні.
Мукі Макдоналд витримав прочуханку щодо пульту тихо, з опущеною головою, киваючи, й наприкінці пообіцяв, що він виправиться. І виправився. Ненадовго. А через тиждень чи два я зайшов і побачив, що в першій, другій чи в обох студіях знову ввімкнені пульти. Думаю, саджати людей у тюрму за куріння трави — це повна дурня, але не маю жодних сумнівів, що тривале її щоденне вживання — то рецепт на НПНХ. Тобто не-пам’ятаю-ні-хріна.
Почувши, що буде записувати Джорджа Деймона, Мукі просяяв.
— Я його завжди обожнював! — вигукнув Мукстер. — Усе, що він співав, звучало, наче…
— Кеті Сміт співає «Боже, благослови Америку». Я знаю. Гарно тобі розважитися.
За великим домом, у вільховій діброві, була невеличка симпатична зона для пікніків. Там саме обідали Джорджія й кілька дівчат з офісу. Г’ю повів мене до столика подалі від їхнього і витяг зі своєї вкладистої чоловічої сумки пару загорнутих у папір сендвічів і дві бляшанки «Доктора Пеппера».
— Один курячий салат і один з тунцем, усе з «Табіз» [100]. Вибирай.
Я вибрав тунця. Якийсь час ми їли мовчки, сидячи в тіні великих гір. А потім Г’ю сказав:
— А знаєш, я теж колись грав ритм. І трохи краще за тебе.
— Багато хто грає краще.
— Наприкінці своєї кар’єри я був у банді з Мічиґану, називалася «Джонсон Кетс».
— Із сімдесятих? Пацани в армійських футболках, звучали як «Іґлз»?
— Прорвалися ми на початку вісімдесятих, але так, то ми були. Чотири хітові сингли, усі з першого альбому. Сказати тобі, що зробило той альбом помітним? Назва і обкладинка. І те, і те придумав я. Він називався «Твій дядько Джек грає монстрячі хіти», а на обкладинці був мій рідний дядько, Джек Єйтс, сидів у себе у вітальні й бренькав на гавайській гітарі. А всередині багато важкого року і крутого фузу [101]. Не дивно, що він не дістав премію «Ґреммі» за найкращий альбом. То була епоха «Тото» [102]. Блядська «Африка», ну яке ж то було гівно.
Він спохмурнів і замислився.
— Значить, грав я в «Кетс», два роки вже, а це мій рекорд перебування в гурті. Відіграв перші два концерти туру і мусив звільнитися.
— Чому? — «Мабуть, через наркоту. Тоді так було завжди», — подумав я. Але він мене здивував.
— Я оглух.
Турне «Джонсон Кетс» почалося в Блумінгтоні («Цирк номер один»), потім був Театр конгресу в Оук-Парку. Тісні зали, тамтешні лабухи на розігріві. А далі був Детройт, з якого мала початися жара: тридцять міст, «Джонсон Кетс» мали відкривати виступи Боба Сеґера і «Сілвер Булет Бенд». Рок на арені, реально круто. Те, про що лише мріяти можна.
Дзвін у вухах Г’ю почув у Блумінґтоні. Спочатку махнув рукою й подумав, що то просто ціна, яку платиш, коли продаєш душу за рок-н-рол. (У кого з музикантів, які себе поважають, не бувало шуму у вухах? Подивіться на Піта Таунсенда. Еріка Клептона. Ніла Янґа.) А тоді, в Оук-Парку, почалося запаморочення й нудота. На середині концерту Г’ю поточився, впав зі сцени, і його знудило у відро з піском.
— Як зараз пам’ятаю табличку на стовпчику над ним, — сказав він. — «ЛИШЕ ДЛЯ МАЛИХ ПОЖЕЖ».
Концерт він все-таки дограв (якось), потім зібрав інструмент і пішов за лаштунки.
— Що з тобою таке? — спитав Фелікс Ґренбі. Він був головним гітаристом і вокалістом, а отже, для більшої частини публіки, принаймні, для тої частини, яка заводилася, він уособлював «Джонсон Кетс». — Ти п’яний?
— Шлунковий грип, — відповів Г’ю. — Мені вже краще.
Йому й правда так здалося. Коли підсилювачі вимкнули, дзеленьчання у вухах наче трохи вщухло. Однак наступного ранку повернувся, і, крім пекельного дзвону, він майже нічого не чув.
Увесь масштаб лиха, що насувалося, розуміли двоє членів «Джонсон Кетс» — Фелікс Ґренбі та сам Г’ю. Лише якихось три дні відділяло їх від «Срібного купола» Понтіаку [103]. Приміщення, розраховане на дев’яносто тисяч. А що головним виконавцем там мав бути улюбленець Детройта Боб Сеґер, то зала обіцяла бути майже повною. «Джонсон Кетс» опинилися на гребені слави, а в рок-н-ролі такі шанси нечасто випадали вдруге. Тож Фелікс Ґренбі вчинив з Г’ю так само, як Келлі Ван Дорн із «Білої блискавки» — зі мною.
— Я на нього зла не держу, — запевнив Г’ю. — Якби ми помінялися ролями, я б, може, те саме зробив. Він найняв тимчасову заміну в детройтській «Студії Ламур», і той хлопець вийшов з ними на сцену того вечора в «Куполі».
Звільняв його Ґренбі особисто: не говорив, а писав нотатки й піднімав їх угору, щоб Г’ю читав. Він нагадав, що інші музиканти в «ДжК» походили з сімей середнього класу, а родина Г’ю була реально багатою. Він може полетіти в Колорадо в зручному сидінні біля носа літака й звернутися по консультацію до найкращих лікарів. На останньому аркуші Ґренбі великими літерами написав: «СКОРО ДО НАС ВЕРНЕШСЯ, САМ НЕ ПОМІТИШ ЯК».
— Аякже, — сказав Г’ю, коли ми сиділи в затінку і їли сендвічі з «Табіз».
— Ти досі сумуєш за ними? — спитав я.
— Ні. — Довга пауза. — Так.
У Колорадо він не повернувся.
— А якби й вертався, то вже точно не літаком. Здогадувався, що на висоті понад двадцять тисяч футів моя голова може вибухнути. Крім того, додому я не хотів. Хотів лише зализати рани, вони все ще кривавили. А Детройт так само підходив для зализування, як і будь-яке інше місце. Принаймні я себе в цьому переконав.
Симптоми не щезли: запаморочення, нудота (від помірної до сильної), і завжди те пекельне дзеленчання, іноді тихе, а іноді таке гучне, що він думав — ще трохи, й голова розколеться навпіл. Зрідка всі ці симптоми відступали, як хвиля прибою, і тоді він спав, десять чи навіть дванадцять годин поспіль.
Жив він у зачуханому готелі на Ґранд-авеню, хоча міг дозволити собі щось краще. Два тижні відкладав похід до лікаря, тому що боявся почути про злоякісну неоперабельну пухлину мозку. А коли нарешті примусив себе зайти в клініку на Інкстер-роуд, де приймали без запису, медик-індус, якому на вигляд було років сімнадцять, послухав, покивав, узяв кілька аналізів і порадив Г’ю лягти в лікарню, щоб здати більше аналізів, а ще отримати експериментальні ліки від нудоти, які він сам призначити не може, дуже шкода.
Замість піти в лікарню, Г’ю почав ходити на довгі й безцільні сафарі (коли запаморочення дозволяло) туди й назад уздовж уславленого відрізка детройтської дороги, знаної як Восьма миля [104]. Одного дня він проминув вітрину, захаращену радіоприймачами, гітарами, патефонами, касетними магнітофонами, підсилювачами й телевізорами за вкритим пилюкою склом. На табличці було написано, що це «Нова й уживана електроніка Джейкобза»… хоча, на погляд Г’ю Єйтса, там усе було розбите в какашку й нічого нового не було.
— Я тобі точно не скажу, чому я тоді зайшов. Може, якась ностальгія за тими аудіоцукерочками вилізла. Або то був напад самобичування. А може, я просто думав, що там працює кондиціонер і можна буде трохи прохолонути — знав би ти, як я помилявся. Або ж усе вирішила табличка біля дверей.
— А що на ній було написано?
Г’ю подивився на мене і всміхнувся.
100
Мережа ресторанів швидкого харчування.
101
Гітарний ефект, що базується на нелінійному спотворенні звуку гітари транзисторними та цифровими пристроями.
102
Американський рок-гурт, сформований 1977 р.
103
Понтіак Сільвердоум — стадіон у Детройті.
104
Дорога, що формує межу між переважно афроамериканським Детройтом та більшістю «білих» північних передмість міста.
Похожие книги на "Відродження", Кінг Стівен
Кінг Стівен читать все книги автора по порядку
Кінг Стівен - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.