Світанок - Майер Стефани Морган

— Щойно зможу, — пообіцяв він. — Відверто кажучи, вони все одно не приносять бажаного результату.

Розалія попестила чоло Белли, і вони обмінялися поглядами, повними надії.

І всі миттю помітили — горнятко людської крові змінило все. До Белли поверталася барва — на воскових щоках з’явився ледь помітний рум’янець. І вона, здається, більше не потребувала, щоб Розалія підтримувала її. Дихала вона легше, і я міг заприсягнутися, що серцебиття її стало дужчим, рівнішим.

Самопочуття її поліпшилося.

А тінь надії в Едвардових очах зміцніла.

— Хочеш іще? — наполегливо запропонувала Розалія.

Белла зіщулилася.

Едвард метнув на Розалію лютий погляд, перш ніж заговорив до Белли.

— Тобі не треба пити ще просто зараз.

— Так, знаю. Але… мені хочеться ще, — похмуро зізналася вона.

Розалія тонкими й гострими пальцями розчесала гладеньке волосся Белли.

— Тобі не слід соромитися цього, Белло. Твоє тіло має потреби. Ми це розуміємо, — спершу голос її був заспокійливим, проте за мить вона гостро додала: — А якщо хтось цього не розуміє, його тут не тримають.

Фраза призначалася мені, звісна річ, проте я не збирався дозволити білявці вивести мене з рівноваги. Я був радий, що Белла почувалася краще. Що з того, що засіб досягнення мети викликав у мене огиду? Я ж бо нічого навіть не сказав.

Карлайл забрав горнятко з долоні Белли.

— Я миттю.

Коли він зник, Белла втупилася в мене.

— Джейку, ти маєш жахливий вигляд, — прокаркала вона.

— На себе подивися.

— Я серйозно — ти коли востаннє спав?

Я хвильку подумав.

— Га! Я навіть і не певен.

— О Джейку! Я й твоє здоров’я занапащу. Не будь дурним.

Я скреготнув зубами. Вона має право вбивати себе заради почвари, а я не маю права пропустити кілька ночей сну, щоб подивитися, як вона це робить?

— Будь ласка, спочинь, — вела вона далі. — Нагорі є кілька ліжок — можеш прилягти у будь-якому з них.

Та вираз на обличчі Розалії свідчив про протилежне — жодне з ліжок не призначалося мені. Я на мить замислився, для чого Несплячій Красуні взагалі потрібні ці ліжка. Чи просто вона так ревно берегла свою власність?

— Дякую, Білко, я радше посплю на землі. Подалі від задушливого повітря, знаєш.

Вона зробила гримаску.

— Ясно.

Карлайл уже повернувся, і Белла неуважно потягнулася до крові, наче думала зовсім про інше. З таким самим відчуженим обличчям вона почала потроху сьорбати.

Вона й справді мала ліпший вигляд. Вона обережно потягнулася вперед, щоб не порушити трубки, й спромоглася сісти. Розалія нависла над нею, готова підхопити її, якби Белла втратила рівновагу. Проте Беллі це вже не було потрібно. Глибоко дихаючи поміж ковтками, вона швидко допила друге горнятко.

— Як ти зараз почуваєшся? — запитав Карлайл.

— Мене не нудить. І я почуваю голод… не певна, який саме голод, розумієте?

— Карлайле, ти тільки поглянь на неї, — муркнула Розалія задоволено, як кішка — на вустах хіба що пташиного пір’ячка бракувало. — От чого насправді її тілу потрібно. Їй слід випити ще.

— Розаліє, вона й досі людина. І їжа їй теж необхідна. Почекаймо трохи — поглянемо, який буде результат, а тоді спробуємо її погодувати. Чого б ти зараз хотіла, Белло?

— Яєць, — миттю відповіла вона, а тоді обмінялася поглядами й усмішками з Едвардом. Усмішка її була слабенькою, проте на обличчі вже теплилося життя.

Я моргнув — і заледве спромігся розліпити повіки.

— Джейкобе, — пробурмотів Едвард, — тобі справді слід поспати. Белла вже сказала, що нагорі ти можеш обрати будь-яку кімнату, хоча тобі, певно, буде комфортніше надворі. Ні про що не турбуйся — обіцяю, коли що — одразу знайду тебе.

— Звісно, звісно, — промимрив я. Тепер, коли Белла не збиралася вмирати будь-якої миті, я міг забратися ненадовго. Скрутитися собі калачиком десь під деревом… Далеченько, щоб сморід не долітав до мене. Кровопивця збудить мене, коли щось піде не так. Він-бо мені заборгував.

— Це правда, — погодився Едвард.

Я кивнув і поклав долоню згори на Беллину. Її рука була холодна як лід.

— Видужуй, — мовив я.

— Дякую, Джейкобе, — вона перевернула долоню й потиснула мою. Я відчув, що її шлюбна обручка теліпається на тоненькому пальці.

— Накрийте її ковдрою чи ще чимось, — буркнув я, повертаючись до дверей.

Та перш ніж я досяг дверей, два виття пронизали ранішню тишу. У голосах безумовно читалася тривога. Цього разу жодних сумнівів.

— Чорт забирай, — рикнув я та рвонув крізь двері. Я стрибнув із ґанку, і вогонь вибухнув у тілі, коли я ще був у повітрі. Гучний тріск свідчив про те, що розірвалися по шву шорти. От же ж! Це ж єдиний мій одяг! Проте зараз це було байдуже. Я приземлився на чотири лапи й помчав на захід.

Що сталося? — прокричав я безмовно.

Прибульці, — відповів Сет, — щонайменше троє.

Вони розділилися?

Я оббіжу коло позаду Сета, як вихор, — заспокоїла мене Лі. Я чув, як гучно вихоплювалося у неї з грудей повітря, коли вона набирала неймовірну швидкість. Ліс проносився повз неї. — Поки що більше ніде ознак нападу.

Сете, і не думай виступити проти них. Дочекайся мене.

Вони стишують біг. Ех, як це дивно — коли не можеш їх чути! Гадаю…

Що?

Гадаю, вони зупинилися.

Чекають на решту зграї?

Ч-ш-ш! Чуєш це?

Я дослухався до його відчуттів. Слабеньке, майже беззвучне дзижчання в повітрі.

Хтось перевертається?

Схоже на те, — погодився Сет.

Лі примчала на невеличку галявинку, де чекав Сет. Загрузнувши кігтями в землі, вона загальмувала, як гоночна машина.

Прикриваю тобі спину, брате.

Вони наближаються, — нервово зауважив Сет. — Повільно. Пішки.

Я вже близько, — мовив я. Я намагався летіти, як Лі. Жахливе було відчуття — я відділений від Сета й Лі саме тоді, коли загроза з їхнього боку, а не з мого. Це неправильно. Я мав би бути поряд, мав би стояти поміж ними і тим невідомим, що наближалося.

Ти диви, у когось прокинулися батьківські почуття, — глузливо подумала Лі.

Лі, думай про гру.

Четверо, — втрутився Сет. У хлопця чудові вуха. — Троє вовків, один чоловік.

І саме тоді я дістався галявини та стрибнув уперед. Сет зітхнув із полегшенням, а тоді випростався, займаючи місце у мене за правим плечем. Лі стала ліворуч, хоча й менш радісно.

Отож тепер моє місце нижче за Сетове, — буркнула вона сама до себе.

Хто рано встає, тому Бог подає, — самовдоволено подумав Сет. — Крім того, ти ніколи не була третьою в зграї після вожака. Тож це як-не-як підвищення.

Бути під началом меншого брата — ніяке не підвищення.

Ч-ш-ш! — гримнув я. — Мені байдуже, які місця ви займете. Тільки стуліть писки й приготуйтеся.

Кілька секунд потому вони з’явилися в полі зору — вони йшли, як і передбачав Сет. Першим був Джаред — у подобі людини, з піднятими догори руками. Пол, Квіл та Колін прямували слідком за ним на чотирьох. У їхній поставі не було агресії. Вони трималися позаду Джареда, нашорошивши вуха, — сторожкі, проте спокійні.

Але… дивно, що Сем прислав Коліна, а не Ембрі. Я б учинив не так, якби висилав посольство на ворожу територію. Я б не висилав хлопчака. Краще вже досвідченого бійця.

Відвертають увагу? — подумала Лі.

Може, Сем, Ембрі та Бреді зараз заходять із другого боку? Але не схоже на те.

Хочеш, я перевірю? Я можу оббігти коло й повернутися за дві хвилини.

А мені, може, варто попередити Калленів? — поцікавився Сет.

А якщо вони того й прагнуть — розділити нас? — запитав я. — Каллени й так знають, що щось відбувається. Вони готові.

Сем не такий дурний… — прошепотіла Лі, пронизана жахом. Вона уявила, як Сем нападає на Калленів тільки втрьох.