Село не люди - Дашвар Люко

Ознакомительная версия. Доступно 11 страниц из 54

– Куди?! – почула – і жахнулася. Та це ж Тамарчин голос! Кіоскерки шанівської.

– Відчепися, мати! – Сергій.

Катерина до паркану прилипла:

– Що ж ти, сучий сину, робиш? Хочеш стати таким, як батько? Очі залив, то хоч дома сиди! – Тамарка кричала так завзято, що килимівські пси почали підбріхувати.

– Сама сиди! – темна постать, хитаючися, пройшла повз Катерину. Дмухнуло перегаром.

«Чого це Тамарка із Сергієм у Килимівці? – ніяк не могла збагнути Катерина. – Мо', по товар їздили та й вирішили у Килимівці заночувати…»

– Таж не було цього раніше, – прошепотіла. – Чи запитати?..

А Тамарка тим часом до хати по ліхтарик злітала і вже дибає слідком за Сергієм:

– Куди ж ти подівся, сину?!

Катерина – бігти. «У мами все чисто і розпитаю. І Людка розбазікає – що було і чого не було». За Килимівку вискочила. Стала.

– Ох і темна ж ніч…

Довго йшла. Ніч ніяк не кінчалася.

– Та як це? Хоч би вогник один… От кляті начальники!

Електрику відключили – геть нічого не видно. Ніби й нема зовсім Шанівки.

Посеред шляху стала, з Ганиної торбинки термос із гарячим чаєм витягла.

– Якби не ви, тітко Ганя…

Повеселішала. Знову пішла. Мала б уже й Шанівка бути… Знов стала. Розсудила:

– Отак і стоятиму, поки не стане видно. Бо оце заблукаю, як та дурна корова.

Ніч у відповідь – посірішала. Онде курган… Катерина вдивлялася перед себе. Повільно, наче на фотопапері, проявився спочатку білий постамент, потім – серед білого снігу – чорні стіни згорілих шанівських хат без дахів.

– Що ж це? – ледь не впала. – Мамо… Мамо…

Зірвалася, побігла до батьківського двору.

З-за розваленої хати вискочив голодний пес, дременув геть.

Хрест під коров'ячою загородкою хитається. І тільки у Катерининій кімнаті – стіни вцілілі, шибка у вікні не вибита, а замість даху – солома гнила, дашки та гілля.

Катерина торкнулася дверей своєї кімнати:

– Мамо… Мамо…

Двері не піддавалися. Катерина штовхонула їх боком і ледь устигла відскочити. Стіни та стріха повалилися всередину кімнати. Тільки пилюка та попіл здійнялися до небес.

– Мамо! – закричала. – Мамо золота! Де ти?!

Та сама собі:

– А за курганом! За курганом! Там же веліла чекати…

До кургану – бігла. Від кургану – ледь ноги переставляла.

– Мамо! Мамо, відгукнися! – ридала. – Не кидай мене… Не кидай, золота моя…

Знову – до батьківського двору. Згарищем довго блукала. Що шукала? Сама не відала.

Раптом – щось червоне серед уламків каміння під дверима. Нахилилася – червона кулька з маминого коралового намиста. Підхопила, кульку цілує…

– Мамо золота, та де ж ви з татком? Де? …Уже поночі побрьохала до Килининої мазанки. Порожньо. Знайшла свічку, запалила. Бачить – у кутку двійко цуценят носами крутять. – І Килина пропала геть, – прошепотіла.

Цуценят підхопила:

– Зараз щось придумаю.

Пічку розтопила. Цуценят Ганиним харчем нагодувала.

– Отут і буду маму з татом чекати. Нікуди більше не піду.

Та на ранок ноги до села понесли, бо думка страшна у голові засіла:

– А як під хрестом – мама з татом?

Силкувалася землю під хрестом розкопати. Мопсика згадала.

– Тре' тепла чекати… А може, нічого розкопувати й не доведеться. Мо' мама з татом повернуться. А чого ж? Я втекла… Хата вигоріла… Мабуть, мене по усіх світах шукають? А як інакше? Так і є. Поживу в Килининій мазанці… Однаково порожня… А там і мама з татом повернуться. А як інакше?

Не може ж село зовсім пропасти? Не бува такого.

Новий рік для Ігора Богдановича Крупки розпочався з боягузької спроби самогубства. Професорське дитя обдивилося залишки колекції, які за допомогою міліції вдалося видерти в Жанночки, і вирішило:

– Я цього не переживу!

По мотузку до батьків попхався.

– Игорь! Я воодушевлен! Я просто летаю! – батько-професор зустрів сина пафосно.

– Тільки з вікна не вистрибуй, льотчику! – порадив Крупка-молодший.

Батько образився.

– Украина на пути к выздоровлению! – оголосив.

– Да? І що сталося? – запитав Ігор.

– Манго! – засяяв професор. – Я вижу манговые плантации в Винницкой области. Или под Одессой. Я вычислил… Я рассчитал. Все равно наше ленивое село не желает пахать и сеять. Ты посмотри телевизор. Всюду бурьяны! А в селе – только пьянь и голь! Но мы…

– Без мене! – відкараскався Крупка-молодший.

– Ты отказываешься участвовать в эпохальном проекте? В агрозадаче, которая выдернет Украину из нищеты?!

– Це вже буде не Україна, тату, – сказав Ігор.

– А что? – здивувався професор.

– Манголія… – виплюнув син. – Краще скажи: є у вас міцна мотузка?

– Спроси у своей матери! – ще дужче образився професор і зачинився у кабінеті.

Тася куховарила.

– Мамо, я на Катерину дарма погане подумав, – довірився матері Ігор.

– Да? – здивувалася Тася. – А я своими глазами видела, как она перед твоим отцом голой задницей крутила… Мерзавка! Тася зітхнула.

– Но без ее помощи, Игоречек, мне так тяжело… Ты же знаешь папу… Кроме манго, его не интересует ничего. Мусор не вынесет. Это, видите ли, оскорбляет его.

– Мамо, дай мені мотузку, – попросив син.

– Зачем?

– Треба…

– Купи… – порадила мати.

Крупка-молодший подумки вилаявся й пішов геть. Удома ніхто не чекав. Удома не було не те що живої душі – навіть мотузки.

– Я можу кинутися з вікна вниз, – знайшов вихід. Зрадів. Нащо вішатися? Це так неестетично! Краще – як сокіл! Із неба об землю.

Порівняння зігріло. Крупка-молодший пішов швидше. Дорогою купив у супермаркеті ковбаси, пельменів, шматок червоної риби й свіжого хліба.

– Наїмся перед стрибком! – замість «перед смертю». Пельмені зварив, ковбасу і рибу порізав, хліба відламав.

– Чогось не вистачає?

Поліз до шафки, витяг пляшку кагору.

– Ну, будьте люди… – келих підняв, випити не встиг.

Телефон задзеленчав.

– Кандидат історичних наук Крупка біля апарату, – вагомо так.

– Та знаю я, що ти кандидат! – розсміявся Денис на іншому кінці дроту.

Крупка почув той сміх – і розвезло його, ніби пляшка вже порожня, а сам Крупка – хмільний до гикавки.

– Денисе, ти де?

– У Києві.

– Скоріш до мене.

– От прямо і скоріш! – знову розвеселився Денис.

– Чуєш, приїжджай, бо з вікна виплигну.

– Серйозно?

– Цілком.

– А ти заповіт склав? Чи записку з останнім словом?

– Не подумав…

– Ну, то поки не плигай нікуди. Сиди й пиши… Скоро буду…

Денис приїхав за півгодини з цілим арсеналом засобів швидкої допомоги при нападах депресії у представників інтелігенції. З ящиком коньяку.

За півгодини, що знадобилися для спорожнення двох перших пляшок, Крупка-молодший вирішив іще пожити. Денис намалював перед ним новий шлях, і цей шлях здався Ігорові вельми спокусливим.

Денис почав із гарної новини:

– Шанівка згоріла…

– Не може бути! – здивувався Крупка-молодший. – Я точно знаю, що ні…

– Звідки?

– У мене кілька днів жила дочка Льоньки й Дарини. Тих селян, у яких ми зупинялися…

– Значить, це після її від'їзду сталося…

– Та не може бути! Не може… Щоб усе село…

– А що там того села… – Денис просяяв. – Його й раніше на мапі не було, а тепер…

– Тепер до кургану зовсім доріжка заросте, – зметикував Ігор. Колекціонерський свербіж повернувся. Не може Денисові повірити. – Але звідки ти знаєш? Денис налив, із кишені посвідчення витяг:

– Брате, я тепер велика людина…

Крупка-молодший розгорнув документ.

– Помічник-консультант народного депутата? Я думав, принаймні радник Президента… Тих помічників – як вошей…

– Брате, нічого ти не розумієш! – Денис випив. – Можу будь-кому будь-яке запитання поставити… Від імені свого депутата, звичайно, – хитро всміхнувся. – І хай тільки спробують не відповісти! -І? – І я запитав… Про перспективи розвитку малих сіл. Зокрема Шанівки… І дістав відповідь. Села такого нема! Воно згоріло, держава не бачить сенсу витрачати гроші на його відбудову… Курган біля Шанівки до переліку об'єктів історично-культурної спадщини України… не входить. Прекрасна новина?

Ознакомительная версия. Доступно 11 страниц из 54