Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович

— До побачення, ефенді, — вклонився Арсен, радіючи, що одну дуже важливу битву виграв. Це вселяло надію, що врешті–решт він зустріне Златку і вирве її з рук Сафар–бея.

3

Люди розходилися мовчки. Під зверхнім, удаваним спокоєм вирувала буря. Насуплені брови і стиснуті кулаки, сухий блиск очей і погляди, сповнені лютої ненависті й гніву до гнобителів, свідчили, що страта чотирьох юнаків не злякала болгар, а роздмухала в їхніх серцях ще більшу жадобу помсти над ненависним ворогом.

— Ми запам’ятаємо цей день, хай буде він проклятий! — долетіли до Арсенового слуху слова, кинуті молодим високим балканджієм.

— Відплатимо око за око! — додав його супутник.

— Скрутимо собаці Сафар–беєві голову! — прошипів третій, оглянувшись назад, де стояли яничари. Побачивши незнайомця, штовхнув товаришів, і вони шмигнули в якийсь глухий провулок.

Арсен ішов не поспішаючи. Не хотілося тіснитися в натовпі, ковтати пилюку, збиту сотнями ніг. А тому вибирав безлюдніші вулиці, запам’ятовуючи шлях, по якому доведеться, може, ще не раз ходити, приглядався до кам’яних, дерев’яних і глиняних будівель, що ховалися за високими тинами.

Він був задоволений початком свого перебування у Сливені. Завів знайомство з міськими верховодами, визволив од смерті Момчила. і хоча нічого не дізнався про Златку і Якуба, заради яких, власне, й опинився тут, однак не втрачав надії, що і в цьому йому пощастить. На чому ґрунтувалась його упевненість, він і сам не зміг би пояснити. Просто підказувало якесь внутрішнє почуття.

Несподівано на плече йому лягла чиясь важка рука. Арсен здригнувся і повернув голову.

— Сафар–бей? — він не зміг приховати подиву. — От не чекав!

— Ти дивуєшся, чужинцю? А я шукав тебе. Хочу ближче познайомитися. Зайдімо до мене!

Сафар–бей узяв Арсена під руку. Позаду, кроків за десять, ішло кілька яничарів. «Особиста варта Сафар–бея… Гм, здається, я передчасно радів, — подумав козак. — Схоже на те, що мене просто схопили. Що ж, треба йти… і сподіватися на краще».

За рогом Сафар–бей звернув у вуличку, що поволі піднімалася вгору. Незабаром вони опинилися перед ворітьми невеликої, але міцної фортеці, чи швидше — яничарської казарми — бюлюка.

Вартові відсалютували своєму начальникові і пропустили їх усередину.

Двір фортеці було розділено навпіл камінною стіною. На лівій половині перед присадкуватими будинками з пласкими черепичними покрівлями сновигали сонні яничари. До другої половини вели ще одні ворота, біля яких теж стояв вартовий. Сафар–бей попростував до нього. Вартовий хутко відчинив хвіртку, відступив крок убік.

— Прошу до мого дому, — сказав Сафар–бей, пропускаючи гостя вперед. — Тимчасового, звичайно… Ми, воїни, не встигаємо обжитись, як уже трублять похід… Правда, у вас, купців, те ж саме: рідко буваєте дома, все кочуєте по світу…

Арсен мовчки поминув хвіртку і опинився в невеликому і досить занедбаному саду, затиснутому між кам’яними стінами. Швидким поглядом окинув усе навкруги. В кінці саду виднівся чималий будинок з високим ґанком. До нього вела широка доріжка з кам’яними лавами по боках. У давно не розчищуваних заростях цвіли здичавілі троянди, магнолії, витьохкували і виспівували пташки. У затінку, на одній з лав, сиділо двоє.

— О, та тут справжній рай! — вигукнув Арсен, милуючись затишним куточком. — Для повного щастя бракує тільки гарненької дружини… Ба–ба–ба! Беру свої слова назад! Для повного щастя тут, здається, є все! — І кивнув на далеку лаву, де сиділо двоє: сивий чоловік у чорному одязі і тендітна дівчина, що, помітивши незнайомця, опустила на обличчя темний серпанок.

Сафар–бей задоволено усміхнувся. Йому сподобалися слова гостя.

— А ти непоганий співрозмовник, Асан–ага, — похвалив він купця.

Почувши голоси і шум кроків, чоловік повернув голову. То був Якуб. В очах старого меддаха промайнув переляк. Дівчина теж якось напружилася, мов хотіла зірватися на ноги й тікати. Навіть крізь серпанок Арсен відразу впізнав Златку, побачив, як розширились її очі, а руки затремтіли і почали перебирати складки одягу.

До всього був він готовий, тільки не до такої зустрічі. Ось де чигала на нього справжня небезпека! Досить одного необережного слова Якуба чи Златки — і все пропало!

Сафар–бей, ніби відчувши щось, насторожився. Його обличчя враз скам’яніло, а очі підозріло примружились. На якусь хвилину запанувала напружена мовчанка. Арсен розумів, що вона могла от–от скінчитися його провалом. Випереджуючи Якуба, щоб той не сказав чого невпопад, промовив:

— Дорогий Сафар–бею, бачу, на цей раз я помилився… Б’юсь об заклад, це твої родичі — батько й сестричка!

— Ти знову помиляєшся, Асан–ага, — похмуро відповів Сафар–бей. — У мене родичів нема. Тобто я їх не знаю… Ці люди — мої добрі друзі…

— Я буду радий познайомитися з твоїми добрими друзями…

— Перед тобою теж купець, — показав Сафар–бей на Якуба.

— Справді? Дуже приємно, що дедалі більше турків починають цікавитися торгівлею. Раніше вони нехтували цим заняттям, як і іншими ремеслами. Вважали, що на світі є одна річ, заради якої варто жити, — війна…

— Турки — природжені воїни, — не без пихи сказав Сафар–бей, кинувши виразний погляд на дівчину. — Але тепер багато хто починає дивитися на життя інакше. Раніше переможні походи наших загонів сповнювали казну й кишені воїнів золотом і коштовностями. Та це, на жаль, минуло. Війни уже дають менше, ніж потрібно для прожиття. От і доводиться нашим людям братися за торгівлю та ремесла…

— Я думаю, вони не шкодують, що взялися за цю справу, — Арсен проникливо глянув на Якуба, запрошуючи взяти участь у розмові.

— О ні, — усміхнувся Якуб. — Ми ризикуємо тільки своїм багатством, а воїни — життям… До того ж ми завжди маємо якийсь прибуток, а на війні зиск один — пан або пропав! Смерть або каліцтво!

— І купці терплять збитки, — заперечив Сафар–бей. — Ви, Якуб–ага, на морі, а наш новий друг, Асан–ага, — в дорозі, від розбійників.

— Трапляється, — погодився Якуб, що вже здогадався, в якій ролі виступає Звенигора, і взяв себе в руки. — Та все ж я схиляюся до думки, що коли б наш уряд підтримував своїх купців і ремісників, а не віддавав торгівлю на відкуп грекам, вірменам, арабам чи слов’янам, то тільки б виграв од цього. Я багато походив по світу і бачив: війна приносить спустошення не тільки переможеним, а й переможцям. Тисячі юнаків складають свої голови на полі бою. По всіх вілайєтах тоді стоїть плач і стогін. Замість золота, тканин чи табунів худоби в житла приходить горе…

— Дорогий мій Якубе, ви не переконаєте мене обміняти мою шаблю на купецький гаман, — заперечливо похитав головою Сафар–бей, підходячи до ґанку. — Я залишусь воїном!

— Ну що ж, кожному своє!

Вони зайшли до будинку. Чимала кімната була обставлена досить скромно: проста дерев’яна шафа, кілька невеликих килимів на стінах і підлозі, три чи чотири подушки для сидіння. Лише зброя — шаблі, пістолі, луки, сагайдаки — була дорога, оздоблена перламутром, самоцвітами і турецькими та арабськими написами.

Златка зразу ж пурхнула до іншої кімнати. Бюлюк–баша запросив гостя і Якуба сідати і, вибачившись, вийшов.

Арсен міцно потис руку Якубові.

— Тут зайвих очей і ушей немає? — спитав тихо.

— Немає, — пошепки відповів Якуб. — Я радий тебе бачити, Арсене! Але що це все означає?

— Я був у воєводи Младена, бачив його дружину Анку… Златка дуже схожа на матір! Безперечно, вона дочка Младена й Анки! Ми повинні вирвати її з рук Сафар–бея!

— Це не так просто. Він тримає нас під вартою, як в’язнів, хоч намагається скрасити наше перебування тут чудовою кухнею і багатим вбранням для Златки. Він закохався в неї.

— О! А вона?

— Не хвилюйся, — усміхнувся Якуб. — Вона байдужа до нього… Він це бачить, однак знає й інше: у нас дівчину ніколи не питають, аби лиш батьки погодились — продадуть, мов кота в мішку! Але Сафар–бей і не викликає в неї огиди. Молодий, красивий… Дарує гарні речі. Бачив, як вона одягнута? Це все від нього.