– Дякую!
– Куди їдемо? – спитав я, сідаючи на пасажирське сидіння. – Я тут нічого не знаю.
– Неподалік є пристойна кав’ярня.
Ми котилися менше п’яти хвилин і спинилися біля одноповерхової сучасної будівлі з вікнами на всю стіну. Всередині кафе, крім нас, нікого не було.
Погано пам’ятаю ту розмову. За спиною були двадцять три години, проведені у літаках, від них досі гуділо у вухах, день фактично помінявся місцями з ніччю, і я просто не міг належним чином фіксувати те, що відбувалося довкола.
Пригадую, Наталя безперестану допитувалася, що ми з Притулою збираємося накоїти і як це відіб’ється на українській громаді Окленда. Я поводився, наче міднолобий партизан на допиті: ухилявся від відповідей, міняв тему розмови, бурмотів під ніс якусь нісенітницю. Жіночка просила відмовитися від найбільш агресивної фази нашої акції, натомість обіцяючи влаштувати інтерв’ю на телебаченні і прямий ефір на «The ROCK FM». Здається, вона навіть вийшла на зв’язок із керівництвом «MediaWorks». Нібито. Не пам’ятаю. Щось таке казала. Я варнякав щось ствердне, коли мова заходила про ефір, але вперто відбрикувався від запитань, які стосувалися основної частини нашої з «Сірим» шоу-програми.
Зрозумівши, що в такому стані з мене толку, як з ведмедя грізлі в піонерському таборі, жінка відвезла мене назад у хостел. По дорозі Наталя повідала, що завтра ввечері зорганізує зустріч із діаспорою. Нічого особливого, буде лише кілька чоловік, які захотіли побачитися зі мною. Здибаємося за пивом, чипсами й сосисками в якомусь барі. Я погодився.
Прощаючись, вона сказала, що зателефонує завтра в першій половині дня (це я добре закарбував) – розповість про результати перемовин із керівництвом «The ROCK FM».
* * *
Пошивайло, як і обіцяла, передзвонила вранці наступного дня. Я саме їхав у автобусі до центру міста. Похропівши вдосталь протягом ночі, більше не відчував липкуватої сонливості, проте післяпольотна втома – те, що англійці називають jet lag, [57] – лишилась і давалася взнаки.
– Кідрук на дроті, – піднімаю трубку.
– Максиме, привіт! – піднесено привіталася Наталя. – Як справи?
– Все чудово! Їду снідати.
– Я поговорила з «MediaWorks».
– І як?
– Успішно. Щойно мені дзвонила Кеті Міллс (Katie Mills), редактор розважальних програм на «The ROCK FM», говорили про тебе. Вона готова зустрітись, більше того, вони з радістю візьмуть тебе на ефір.
– На коли? – Від такого щастя я не стримався і заговорив надто голосно. Люди в автобусі стали озиратися.
– На четвер на ранок. Того ж дня вони запрошують тебе на телебачення.
– Прекрасно! Ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячний.
– Завжди будь ласка… Правда, є одна умова, що стосується твоєї появи в ефірі.
– Слухаю.
– Це має бути «friendly visit». [58]
Я на хвильку замовк, схиливши голову і притулившись лобом до вертикальної стійки в автобусі. А тоді посміхнувся – по-особливому всміхнувся.
– Без питань. Все, що завгодно. Хочуть «friendly visit» – буде їм «friendly visit». – Добре, що Наталя не бачила тої усмішки.
– От і чудово! Тоді я передзвоню Кеті Міллс і скажу, що ти погодився. Я також дала їй твій номер телефону. Можливо, вона захоче побалакати з тобою до ефіру. Ти ж не заперечуєш?
– Анітрохи.
– І ще одне… – По зміні голосу я відчув, як вона напружилася. Значить, буде питати чи просити щось, що їй самій не до вподоби. – Я була б не проти піти з тобою на ефір.
– Для чого?
– Розумієш, вони можуть обставити все в невигідному для українців світлі. Почнуть брати тебе на кпини, висміювати. Ти також можеш не зрозуміти специфічних жартів, і тоді розмова вийде односторонньою. Поряд має бути хтось, хто б зміг підтримати тебе.
Я так не думав. Якщо нормально розійдусь, то ведучі думатимуть тільки про те, як закрити мені рот, і навіть не згадуватимуть про специфічні новозеландські насмішки. Проте вголос проказав:
– Гаразд, Наталю. Згода. Головне, щоб мене пустили на ефір. – «Там побачимо, хто кого виставить у невигідному світлі».
– Не забувай, сьогодні ввечері ми зустрічаємось. Буде мій товариш Влад і ще кілька подруг. Вони дочекатися не можуть, щоб з тобою познайомитися.
– Я теж.
– І приготуйся розказати нам усе про те, що ви з Притулою задумали…
Сухо буркнувши:
– До вечора, – я поклав трубку.
Вийшов на початку Окленд-Сіті і посунув шукати забігайлівку для снідання.
* * *
Повернувшись до хостела, я підготував офіційну скаргу для BSA. У Новій Зеландії все автоматизовано, тому носитися з папірцями не доводиться. Нарікання на роботу телевізії та радіо відправляються просто на сайті Broadcasting Standards Authority (www.bsa.govt.nz/make-a-complaint-now).
Склавши короткого (на три абзаци) листа, в якому окреслив проблему (навів, для прикладу, висловлювання Ґреґа, опубліковані в «New Zealand Herald»), я попросив ужити заходів і, головне, – зазначив, що я вже тут, припхався у ваш Окленд, браття новозеландці, відучора, образно кажучи, стою під вашими стінами і нетерпляче чекаю на вирішення цього делікатного питання. Підписався своїм іменем і благополучно надіслав звернення.
Це була найпростіша частина акції «На Зеландію!». Вона не вимагала значних зусиль, її взагалі можна було проробити в Україні, і я, щиро кажучи, не вірив, що лист завдасть хоч якої-небудь шкоди «The ROCK FM».
Я недооцінив BSA. Прикро, але моя писулька матиме колосальний вплив на подальші події. Чому прикро? Тому що якби знав, що почнеться через ту скаргу, то не відсилав би в BSA жодного слова…
* * *
Наталя Пошивайло заїхала за мною в хостел за кілька хвилин до п’ятої. Я вскочив до її «Ауді», і машина з номерними знаками «UKRAINE» понесла нас до бару.
У пабі на нас уже чекали двоє симпатичних дівчат (…звісно, з України! Звідкіля ж іще в Новій Зеландії можуть узятися симпатичні дівчата?) і молодий чоловік, на вигляд років 30–35, у діловому костюмі.
Наталя познайомила нас. Чоловіка звали Влад Вернигора. Він понад десять років жив у Зеландії і на цей час працював на посаді Estimating Manager у компанії «WebStar» (самі розбирайтеся, що воно таке). Імена дівчат я, на жаль, не зафіксував (я б і Влада забув, якби він не лишив свою картку). Красуні перебралися до Окленда недавно і на той момент були зайняті пошуком хорошої роботи.
Влад виявився цікавим хлопом: приємний, товариський і, безперечно, дуже розумний. Хоча я так і не зміг розслабитися в його присутності. Мене насторожував (майже дратував) його костюм. Якось важко довіряти чувакам, які приходять на «пиво» в глянцевому жакеті і сорочці з комірцем-стійкою.
Попри це ми файно спілкувалися. Говорили про Україну (розпитував переважно Влад, дівчата ще не встигли засумувати), про життя в Зеландії, про дивацтва новозеландців, труднощі у пошуках роботи тощо. Перегодя Наталя непомітно перевела розмову в потрібне їй русло і взялася бомбардувати мене бронебійними запитаннями про реальну мету приїзду.
Зрештою я здався і розповів про плакати, змовчавши про те, що на постерах. Просто розказав, що головною метою акції є розклейка «просвітницьких» плакатів, пов’язаних із Ґреґом Морґаном і конкурсом «Виграй дружину з України», які примусять новозеландців задуматись над скоєним паскудством. Влад і Наталя перезирнулися. Не схоже, що їм припала до душі наша з Притулою вигадка.
– Що на плакатах? – суворо спитав Вернигора.
Намертво стуливши губи, я мотав головою з боку в бік. Мовляв: не скажу.
– Максе, будь ласка… – просила Наталя.
Я вдавав, що оглух.
Чому я взагалі виклав інформацію про постери? Певна річ, що не просто так. Позаяк і Влад, і Наталя давно жили у Новій Зеландії, мені кортіло довідатися, чим загрожує подібна вихватка. Тож ніби ненароком я поцікавився:
