Роксоляна - Назарук Осип

Ознакомительная версия. Доступно 15 страниц из 73

— Та то було так. Зараз по нападі ми обидвое з татом похорувалися з жалю за тобою, бо гадали, що вже ніколи тебе не побачимо на сім світі. Та й батько й не побачив, бідний. А Стефан, твій наречений, розпитував за тобою зо два роки. Кудись їздив, шукав. Все надармо. І нам за той час помагав. А потому оженився, і все скінчилося.

— А з ким?

— Та з твоєю подругою Iриною. Разом з полону втікали і там серед пригод і познакомилися. Правда, він ще вірно шукав за тобою, не зараз побіг за другою.

Тато наш не переставав уже хорувати. Парохію дали іншому, а я з хорим мусіла їхати до рідні в Самбірщині. Гірко нам жилося. Божа ласка, що хоч не мучився довго. Ще на смертнім ложі згадував тебе. А потому я сама остала…

Знов сплакала й оповідала дальше:

— А потому прийшли дивні вістки про тебе і твою долю.

— Куди? Аж у Самбірщину? — запитала Настя.

— Аж у Самбірщину. Аякже.

— І що ж оповідали?

— Та таке верзли люде, що аж повторити ніяково! Може, скажу тобі колись. А нарешті чую, глум з мене, доню, роблять… Стара попадя, кажуть, турецького цісаря за зятя має!.. А сама, кажуть, у подертих черевиках ходить… Та й дуже сміялися з мене. Натерпілася я від людських язиків, Настуню, — досить! Але Бог — всемогучий, доню! Привів мене аж сюди, через такі краї, і гори, і води, що не кождий мужчина потрафив би сюди добитися! А я, бідна, слабосильна жінка, та й добилася при Божій помочі…

— А вірили ви, мамо, що турецького цісаря за зятя маєте?

— А де ж у таке диво можна було повірити, доню! Я вже й у дорогу вибралася до тебе та й ще не вірила. Аж як побачила тебе в золотій кареті, а турецьке військо довкруги, тоді я подумала, що, може, й правда! Але ще напевно не знала, бо гадаю, ану ж ти за якого генерала вийшла, що служить коло самого султана. Аж тепер вірю, як від тебе чую. Та й ще мов сон усе мені здається… Диво Боже, та й тільки! Вже на якусь пробу Божа мудрість зробила се диво. Не без причини воно, доню.

— А як же ви, мамо, відважилися в таку далеку дорогу, через тілько чужих земель пускатися? І з ким ви сюди добилися? І за що?

— Та то було так. Кпять собі з мене люде та й кучму мені з насміхів шиють. Вже й діти покрикали за мною: «Цісарська теща йде!» Не обзиваюся, бувало, ні словечком. Тільки до Бога зітхну та й Йому свою гризоту поручаю. Аж одного дня, в неділю то було, з полудня, сиджу я по службі Божій, по обіді, у своїх свояків, що мене притулили, та й думаю. Дивлюся, а через вікно видко, як два старі жиди входять на подвір'я. Певно, якісь купці, гадаю. І ані в думці не маю, що вони до мене. Бо що я мала на продаж? Хіба свою журу та й опущену старість, що передо мною…

— Мамо! Ви ще не старі, лише зжурені. Віджиєте в добрі коло мене. І мені з вами веселіше буде. Як же я тішуся, що Бог всемогучий прислав мені вас!

— Та й я до смерті, доню, буду дякувати Богу за ту велику ласку. Отож, кажу, ані в думці не маю, що ті купці до мене. Але за хвилю кличуть мене домашні. «Ті купці, — кажуть, — до вас прийшли за чимсь». Я настрашилася, бо гадаю, певно, покійний твій батько, царство йому небесне, якийсь довг лишив і мені не сказав. Йду ні мертва ні жива. Виходжу до них, прошу їх сідати, а сама аж трясуся зі страху: бо ану ж зо сто золотих схочуть, гадаю. І відки я бідна возьму для них таку суму?

— Як же вони зачали?

— Та сіли й оден на другого подивився, і старший з них зачав: «Ми до вас, — каже, — з одною справою, пані…» Певно, за гроші, гадаю і ледво вимовити можу: «Прошу, кажіть!» А він каже так: «Ви вже, може, чули, що ваша донька живе і великою панею в Туреччині стала», — «Та чула я, — кажу, всяке говорять люде, а Бог оден знає напевно, де вона та й що з нею діється, та й чи вона ще є на світі». І сльози мені закрутилися в очах.

— А вони що?

— А оден каже: «Наші, жидівські купці зі Львова були там, де є ваша донька, — каже. — І виділи її, — каже, — на свої очі, — каже, — як іде з палати, таки з палати, — каже, — шістьма кіньми їде, — каже. — І в золотій кареті, каже!» А я як не бухну плачем!

— Та чого, мамуньцю?

— Бо вже й жиди, гадаю, аж додому з кпинами приходять… Та й кажу до них: «I не сором вам, старим, поважним людям, насміватися над бідною вдовою, що й без того з горя не бачить, куди ходить?»

— А вони що?

— А оден з них каже: «Ну, ну, то ви, їмость, — каже, мудро думаєте, каже, — як гадаєте, що ми ніякої ліпшої роботи не мали та й з Перемишля аж сюди до вас умисно їхали, щоб насміятися над вами… Добрий інтерес, нема що казати», — каже. Се мене спам'ятало та й кажу до них: «Не дивуйтеся, люде, що я вам таке сказала, та й будьте вибачні, бо мені вже так докучають ріжні люде, що сама не знаю, що говорю». А вони кажуть: «Ми на тім нічого не стратили, не маємо вам що вибачати. Ви нас і не образили. Але вислухайте нас до кінця, ми за то нічого не хочемо».

— Та хочби ви що й хотіли, то не дістанете, бо нічого не маю, — кажу.

— Ми знаємо. Відки у вдови по чеснім священику маєтки? Та й ще по такім, що хорував! Ми всьо знаємо, бо нам люде казали.

Я відітхнула, що вже ніяких грошей не схочуть, і питаю:

— А говорили ті ваші знакомі купці з моєю донькою? А вони кажуть:

— Ви гадаєте, що до неї то так легко доступити, як до вас, їмость, — лиш хвіртку в плоті відчинити та й, як нема близько пса, просто йди до кухні й запитай, чи їмость вдома. Ну, ну, якби там так було, то вже половина наших жидів зі Львова, і з Рогатина, і з Перемишля, і з Самбора не тільки говорили би з вашою дочкою, але й не оден добрий інтерес міг би там зробити. Такий інтерес, як мід! Але там замість плота високі мури, замість хвіртки залізна брама, і то не одна, а замість пса войсько стоїть, і ані не рушиться з місця! Нема куда зайти і запитати, чи донька нашої їмості вдома. А якби хто такий знайшовся, що впав би на голову і питав коло брами, то так би йому всипали, що вже більше за ніким не міг би питати, чи вдома, чи не вдома.

— А чого ж ви в мене хочете? — питаю. А сама гадаю, що коли то навіть ти, Настуню, то в добрі клямки тебе там взяли. А вони кажуть:

— Помалу, їмость, зараз почуєте. Всьо вам скажемо. Таже ми на те прийшли. А чому не питаєте, як ваша донька виглядає? Та вже по тім можете пізнати, чи її наші виділи, чи не виділи.

— Ну, а як же вона виглядає? — кажу.

— Файна, дуже файна! Біла, золоте волосся, сині очі, подовгасте лице, малі руки, як у дитини, і добре серце має, бо як їде, то не минає ніяких бідних, навіть наших, жидівських, хоч ми інша віра.

— Сама роздає милостиню? — питаю.

— Ви хотіли, аби вона сама виходила з повозу і роздавала гроші? Ну, ну, там уже є такі коло неї, що роздають і мають, що роздавати. Коби вона лише стала або не дуже борзо їхала, то турки, чи не турки, весь нарід тельмом біжить: то по запомогу, то по справедливість, як кому де кривда діється, всьо одно, в якім краю. То так її карету письмами закидають, якби сніг на дворі падав, — каже. — А її слуги, — каже, — всі письма збирають, бо такий уже наказ мають, — каже.

— Та й що вона з тими письмами робить? — питаю.

— Що робить? Вона сама не робить, бо там коло неї вже такі є, що роблять. Найменше письмо, навіть подерте, — каже, — розглядають і потому кожду справу розбирають, — каже. — І з-під землі винного добувають, — каже, а невинному допоможуть, — каже, — аби не знати де був, чи оден, чи другий, каже.

— Ну, а як такий, що провинився, втече в інший край? — питаю.

— Ну, ну, — каже. — Ви гадаєте, — каже, — що султан послів не має, — каже. А де турецький посол приїде, то так всі коло него скачуть, як от ми, жиди, коло свого рабіна. Ще гірше, — каже, — бо ми свого рабіна шануємо, — каже, — а турецького посла в інших краях, як огню бояться, — каже.

— Та чого так дуже бояться? — питаю. А сама вже боюся. А купець каже:

— Ви, як дитина, питаєте, — каже. — Та чи нема чого боятися, — каже, — як за тим послом, — каже, — коли йому не вгодити чого хоче, турецьке войсько йде, і тяжкі гармати везе, і міста розбиває, і села з огнем пускає, а всьо бере. А яничари, гадаєте, ніби на зальоти приходять? Ну, ну, добре нема чого боятися!

Ознакомительная версия. Доступно 15 страниц из 73