Ґудзик - Роздобудько Ирэн Виталиевна
— Отже, товариші, — звернувся до нас інструктор, — поведу вас найкоротшим шляхом: щоб не обходити всю територію, підемо через алею — там у паркані є дірка… Це, звісно, непорядок, але не будемо марнувати часу!
Я швидко глянув на Лізу. Вона посміхалася.
І ми пішли вже знайомим мені шляхом — через луг до підніжжя гори.
— Не знаю, навіщо все це мені потрібно… — ніби продовжуючи розмову, сказала Ліза. — Не люблю колективних заходів. Але тут так нудно…
— Ти ж сама відмовилася розважитись. Я ж запрошував… — відповів я, зовсім забувши, чи переходили ми на «ти».
Вона дивно подивилася на мене:
— …і ми б говорили про кіно?…
Тут я зрозумів, як із нею треба розмовляти. Я це зрозумів, але не міг вимовити ані слова, як іноземець, який тільки починає вивчати незнайому мову.
— Ми могли б просто мовчати… — відповів я.
Коли група почала сходити вище в гору, розмови в наших неструнких рядах стихли, жінки сопіли, чоловіки, як справжні джентльмени, позабирали в них рюкзаки і хекали ще дужче. Всі поскидали светри. Сонце поволі підігрівало вологий ліс, із нього випаровувалася ніч. Ми минули те місце, на якому Ліза покинула мене. Я знову відчув тривогу. Розумів, що вона може повернутися й піти будь-якої миті. Але потім було вже запізно — ми піднялися надто далеко й вийшли на полонину — гірське пасовище. Велика галявина була оточена деревами дикої черешні. Ягідки були червоні й дрібні.
Ми затрималися біля одного з дерев. Я нахилив гілля, й ми майже одночасно впіймали губами кілька ягід… (Я вже кохав її! Боявся зайвого разу глянути на неї — від цього в мене різало в очах, як від спалаху лампи, ба більше — мене випалювало зсередини вогнище шаленого бажання, я вкривався потом, червонів, трясся, як осиковий лист. І ненавидів себе за нестриманість).
— А пішли вони під три чорти! — раптом сказала Ліза услід групі, що вже перетинала полонину. — Ідемо строєм, як піонери. А скрізь така краса…
Кращого важко було й уявити.
— Давай сховаємося, поки вони підуть! — запропонував я.
Вона замислилася.
— Мабуть, зіпсуємо їм усе свято. Шукатимуть…
— Тоді пропоную просто загубитися. Випадково. Буває ж таке?
— Ага. А на ранок у місцевій газетці з'явиться стаття «Випадок у горах»… До речі, ти ж щойно вступив до інституту. Можуть відрахувати! Це мені втрачати нема чого. Фільми мені вже змивали…
— Тобто? — не зрозумів я.
— Дуже просто: беруть плівку й опускають в хімічний розчин…
— І «Божевілля» змили?
— Авжеж! — недобре посміхнулася вона. — Хіба могло бути інакше? Це як… Як примусовий аборт на восьмому місяці…
Вона витягла з пачки цигарку, повільно випустила струмок диму й подивилася на мене примруженими очима:
— А ти гарний. Тобі хто-небудь казав про це?
Перед тим як відповісти, я здолав купу різних емоцій, а головне ще й глухоту, яка на мить охопила мене (серце калатало прямо в голові!).
— Не пам'ятаю… — відказав якомога байдужіше.
— Гаразд, ходімо далі! — наказала вона. — Інакше, справді, загубимось.
Але ми все ж таки загубилися! Перейшовши полонину, не могли втямити, в який бік попрямувала група. Серце моє співало. Аби не виявити радості, довелося трохи побігати й погукати, але мені ніхто не відповів.
— Тепер це виглядає природно? — запитав я.
— Цілком. Може, повернемося?
— Навіщо?! Гадаю, до вечора ми їх наздоженемо. Знайдемо за димом ватри.
Потім ми знову йшли, то піднімаючись вгору, то спускаючись на рівнину, зупинялися, мовчали, зачудовані природою, падали у високу траву й пили воду з гірського джерельця. Вечір впав швидко, мов камінь. Ми в цей час підходили до чергового передгір'я. Довелося знову побігати та покричати, відшукуючи наметовий табір. По-думки я молився, аби мені ніхто не відповів. Власне, так і сталося.
— Отже, — сказала Ліза, — доведеться розкласти вогнище та перебути тут до ранку. Можливо, вони знайдуть нас на зворотному шляху.
— Ти боїшся? — стурбовано запитав я.
— Хто, я?! — Вона засміялася. — Усе найстрашніше зі мною вже було. А тепер розпочнеться тільки… прекрасне. Хіба тут погано?
Сині сутінки, що випливали з лісу, накрили нас густою хвилею, ми стояли в ній по саму шию. А згодом незнайомі нічні запахи й таємничі звуки, яких вранці не було чути, поглинули нас із головою.
Я зібрав сухе гілля й зрадів, що взяв із собою сірники. Порпаючись у рюкзаку, знайшов пляшку вина, про яку зовсім забув.
— Нас врятовано! — оголосив я, коли вогнище розгорілося, а мені вдалося проштовхнути корок всередину пляшки. Ми нагребли кучугуру сухої трави й сіли на неї перед вогнищем.
— Тільки я не взяв склянок, — сказав я.
— Отже, доведеться дізнатися про твої думки, — посміхнулася вона. — Якщо люди п'ють з однієї посудини, можуть прочитати думки одне одного.
Добре, що було темно й відблиски вогнища не давали повного враження про колір мого обличчя в цю мить.
Ліза зробила ковток, і її вуста почорніли — це було місцеве ожинове вино, якого я не бачив у продажу ані в сільпо, ані в міських магазинах.
— Яке смачне! Справжнє, — сказала вона, — я такого ще ніколи не пила!
Я був готовий закрутити хвостиком і стати на задні лапки.
— Знаєш, мені завжди хотілося скуштувати саме такого вина, — продовжувала Ліза, дивлячись у вогонь, — але мені здавалося, що такі вина — в чорних гранчастих пляшках — зберігаються лише в каютах затонулих піратських човнів… Якесь диво! — Вона зробила ще один ковток і простягла пляшку мені. — Добре, вгадуй!
Я випив і почав «угадувати»:
— Ти приїхала сюди тому, що… не можеш поїхати до Іспанії!
— Саме — до Іспанії! — весело підтвердила вона і знову вигукнула: — Чарівне вино! Давай далі!
Я зробив ще один ковток:
— Тобі кортить з'їсти величезну відбивну з кров'ю, засмажену на вугіллі!
— З перцем та кам'яною сіллю!
Я сьорбнув ще:
— Ти — відьма! Ти — в себе вдома!
Вона голосно зареготала, й ліс відгукнувся схожим звуком. Вона взяла в мене пляшку:
— Досить. Тепер моя черга!
Ковток:
— Ти в мене закохався.
Ковток:
— Тобі лячно…
Ковток:
— Ти увесь тремтиш, тому що…
Я відібрав у неї пляшку й несподівано закинув її в кущі. Ліза знову зайшлася сміхом. Прокляте вино! Де я його придбав? У якоїсь сільської тітки біля магазину…
— Досить, — сказала Ліза, — давай спробуємо заснути, доки вогнище не вигоріло.
Вона дістала зі своєї торбинки светр, натягла його і, скулившись, лягла на купі сіна. Я взяв свою куртку, вкрив її ноги й примостився поруч так, аби, не дай Бог, не доторкнутися до неї. Але хіба зміг заснути? Я спостерігав за нею крізь примружені вії і через деякий час із подивом помітив, що вона — справді заснула. Ніби спала в теплому ліжку в себе вдома. Вогонь у ватрі ще трохи похрумкав залишки гілля, що тліли в ньому, й остаточно помер. Я потонув у темряві й почав дослухатися до звуків: раптом на нас вийде ведмідь або вовк. Я мав вартувати! А ще… мені було страшенно прикро лежати поруч із цією дивною дівчиною, що так швидко і просто заснула. Вона зовсім не сприймала мене всерйоз. Мабуть, я поводився цілий день, як дурень. Однак думав я ще й про інше: все одно не посмів би до неї доторкнутися! Принаймні тепер…
Вранці ми вже лежали, щільно наближені одне до одного. Це вийшло випадково. Холод розбудив мене, і я побачив, що її руки, зворушливо стиснуті в кулачки, притиснулися до моїх грудей. Я завмер, зробив вигляд, що сплю. А потім справді заснув ще раз (чого пізніше не міг собі вибачити!). Прокинувся від якогось руху поруч. Ліза сиділа до мене спиною й розчісувала волосся, потім повільно почала заплітати його в косу. В мене зайшлося серце: здавалося, ми жили посеред цього лісу цілу вічність! Ми давно вже були разом, і цей вранішній ритуал заплітання коси я спостерігав завжди. Залишалося тільки невимушеним та звичним рухом пригорнути дівчину до себе… Чому життя — не кіно, котре можна змонтувати на свій розсуд?! Адже так буде, скажімо, через рік, міркував я, то навіщо ж тоді втрачати дорогоцінний час? Що б зробив на моєму місці Мишко, мій давній приятель? Він зараз просто вхопив би її за плечі, притулив до себе й промовив щось на кшталт: «Змерзла, крихітко?» Жах! І… дістав би ляпаса. Або не дістав, якби це була не вона, не Єлизавета Тенецька. Мені ж залишалося тільки спостерігати, як її проворні пальці ковзають поміж пасмами. Потім вона обернулася.
Похожие книги на "Ґудзик", Роздобудько Ирэн Виталиевна
Роздобудько Ирэн Виталиевна читать все книги автора по порядку
Роздобудько Ирэн Виталиевна - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.