Гей, слухай-но... на хвилю... Ти ж пак знаєш 
І хутір наш... і коней косяки... 
І пасіки... Спитай у Богуславі - 
Заможні ми... та й в Січі  [8] в мене єсть 
І золото, і многоцінна зброя... 
Позич мені на коротенький час... 
Хоч сотні три дукатів... слово, клятьбу 
Тобі даю... верну з лихвою все 
З якою хоч - тільки рятуй у скруті! 
Жид 
Ох, лицарю... я вірю... певен я... 
Та тільки де такі у мене гроші? 
Щоб я дітей не бачив...- вей-зе мір! 
Ой-ой! 
Степан 
Нема? 
Жид 
А щоб я пейси стратив! 
Степан 
Ну так і край! (Вийма пістоль.) 
Шляхтич перший 
Ждемо на пана ми! 
Шляхтич другий 
Цікаві нам дукати гонорові! 
ВИХІД ХІІ
Ті ж і мурза, йде тихо, зупиняється серед кону. 
Жид (удержує Степана, що хотів кинутись) 
На бога!.. Ой, який палкий... ще єсть 
Рятунок нам... у мурзи сила грошей... 
(Степана мало не тягне.) 
Пресвітлий пан такеє серце ма, 
Якого вже на цілім світі годі... 
Ось лицар мій до ласки поклика: 
Йому на час потрібні, вей мір, гроші... 
На малий час: з бакшишом верне... Я 
Ручаюся на балабусту й діти! 
Мурза 
У позику? Аллах! Я не лихвар! 
Але я рад запомогти в пригоді, 
Коли юнак споможе і мені... 
Степан 
Не все гаразд я розумію... 
Мурза 
Пане, 
Я закохавсь в твою сестру, і от - 
Коли мені споможеш її мати, 
То заплачу аж двадцять сотень лір. 
Жид 
Ой скарб! 
Степан (з жаху) 
Що? Як? Сестру продать в неволю? 
Мурза 
О, твій язик не ті слова вжива... 
Твоя сестра - моя неволя й згуба, 
Для неї дам чудово-пишний рай... 
Вона моїм подружжям першим буде, 
Владикою незлічених скарбів; 
Скрізь панувать - її це буде воля. 
Жид 
І пан мовчить?.. І про сестру не дба? 
Степан 
Сестра, сестра! Ох, і яка ж спокуса! 
Але продать?.. Невірі дать в ясир? 
Пекельний гріх, безчестіє довічне! 
Голоси (проміж себе) 
Що ж це за жарт? На гонор грав! От зух! 
Шляхтич другий 
Провчить його! 
Шляхтич перший 
Мені Охрім заплатить! 
Мурза 
Згори я дам... от зараз десять сот, 
А решту вже, коли до рук візьму я 
Мою зорю... 
Жид 
Ой, що ж то за гешефт! 
Царицею сестра... і стільки грошей... 
Аж крутить копф... 
Степан 
Туман стоїть в очах... 
А тут пече... Товариша ізрадить... 
Сестра... там - рай... а тут - публіка, 
смерть... 
А він пиха... чернець... 
Всі 
Що ж пан заплатить? 
Чи, як шахрай... 
Степан 
А! Кляті!.. Згоден я! 
(Перебива мурзі руку.) 
На гонор мій!! 
Мурза 
Я вірю... Маєш гроші. (Дає.) 
Умовимось. 
Жид 
Ой, далібуг, гешефт! 
Степан (кида на стіл частину) 
Давіться! Ось! Але тепер хто писне, 
Так гонор я на шкурі покажу! 
(Вийма шаблю.) 
Всі накинулись мовчки на дукати. 
Мурза (згорта руки) 
О раю мій! Ля-іл-ля-га алейкум! 
Завіса. 
  ДІЯ ПЕРША
 "Зірваний рай"
 Справа від акторів, на першім плані, фасад будинку стародавнього, з рундуком, ганком. Під рундуком на передкону стоїть широка лава. За будинком видко другі будування: клуню, амбар тощо. Зліва - левада. Вглибині - кілька прорізних дерев: через прогалини видко осяяний сонцем Богуслав. Надвечір. 
ВИХІД І
Ганна, Маруся, Сохрон і Леся. 
Ганна сидить на лаві з Лесею, щось передивляються, шиють, готують. Леся часто через рундук бігає в будинок і виносить нові убрання. Сохрон з Марусею виходять із-за будинку, прямуючи на передкін. 
Сохрон 
Як пишно скрізь, який чудовий день! 
Така ж весна тепер в моєму серці: 
І соловей щебече чарівно, 
І цілий мир красує закоханням... 
Ох, зіронько, мій раю неземний! 
Твоя краса усі дива створила: 
І перса ці, гартовані в боях, 
Застуджені у січових негодах, 
Твій взір палкий, яскравий розтопив 
Для радощів, для втіх, для раювання! 
Маруся 
Твої слова, мій соколе ясний, 
Спаляють вид... Не знаюсь я у чарах! 
Росла я тут у скритій гущині, 
Під ласкавим дозором батька й неньки, 
В захованім кубельці й розцвіла, 
Не знаючи ні чарівних розкошів, 
Ні бенкетів, ні ласощів чадних, 
Ні жодної сп'янілої принади; 
Про чудеса на світі чула я 
Хіба в казках, від нашої бабусі, 
І скарб отой в моїй душі будив 
Химерний стрій і злотосяйні мрії; 
А серденько у мене розцвіло 
Під дзвоном кобз, під плачем дум журливих; 
Прокинулась уперве і любов... 
Сохрон 
Любов? Кому ж дісталося те щастя 
У чисті сни підкинути вогонь? 
Маруся 
І кобзарям, і неньці моїй рідній, 
І дідові,- що надихнули пал 
До рідного, до долі України... 
Сохрон 
О квіте мій з ясних райських садків! 
В твоїй красі, в твоїй душі прозорій, 
В твоїм чутті і серці неземнім 
Така буя необорима сила, 
Що їй усе схиляється до ніг: 
І сталь, і мідь, і жала стріл, і леза, 
І погуки непереможних бур. 
Маруся 
Сліпуєш ти, мій орле сизокрилий, 
І надаєш мені таку вагу, 
Якої я, нескриляна, не маю. 
Зневіришся - і викохаєш жаль, 
А потім жаль пройме морозом душу... 
Сохрон 
Зневірюсь я? Та швидше небо це 
Свою ясну завісу розпанаха 
І жмутом вниз на землю упаде; 
Скоріш земля, ця нездвижна твердиня, 
Розійдеться на скрепах і впаде 
У прорвища пекельної безодні, 
Ніж вкрадеться зневір'я у мій рай 
І холодом обвіє мою душу! 
Маруся 
Не вмію я, мій любий, розказать, 
Як серденько веселкою тріпоче, 
Голубкою до тебе припада... 
Одно тобі лиш шепітну, що чую 
У серці я щасливий, дивний спів, 
Який дзвенить і захватом, і ладом 
І в тихий рай всю душу порива. 
Сохрон 
Моя, моя! Навіки і за віки! (Обніма.) 
Маруся 
Клянусь тобі подружжям вірним буть! 
(Припадає тихо, по паузі заходять вліво.) 
Чути ледве-ледве здаля веснянку. 
Спів раз у раз то стиха, то знов виника. 
ВИХІД II
Ті ж без Сохрона і Марусі. 
Леся (ниже намисто і мовби під приспів хору й собі підтяга) 
"А вже ж весна, а вже ж красна - 
Із стріх вода капле..." 
Скінчила вже остатні намиста: 
Ось з янтарю, ось з перлів, ось з коралів; 
І дукачі добрала золоті... 
Погляньте-бо, як сяють, паніматко! 
Ганна 
Гаразд, гаразд... ти маєш, доню, смак. 
У три разки?.. І дукачі?.. Чудесно! 
Серпанки ще пристроїть треба... 
Леся 
Ось 
Я принесла із білі і шовкові, 
Причепурю кораблик. 
Ганна 
Ану-ну, 
Я ж ще оці спідниці поскладаю. 
Здається, вже усе в нас до ладу, 
Не голою видаємо Марусю. 
Леся 
Не голою? Та ахне Богуслав 
Від заздрості! Аж три здорові скрині 
Набито вже добра того з верхом, 
А це іще й четверта буде повна,