Ознакомительная версия. Доступно 22 страниц из 107
— Нічого особливого.
— А як щодо дівчини?
— Якої дівчини?
— Тієї файної крихітки. Томасової сестри.
— Не знаю. У мене жодних планів.
— Даніелю, чого тобі насправді бракує, так це мужності, щоб узяти бика за...
Тут до нас підійшов кондуктор зі стомленим обличчям. З його рота стирчала зубочистка, яку він обертав між зубами з цирковою вправністю.
— Перепрошую, але ті дами бажають знати, чи не могли б ви висловлюватися пристойніше.
— Нехай займаються своїми чортовими справами! — голосно сказав Фермін.
Кондуктор повернувся до трьох жінок та знизав плечима: він, мовляв, зробив усе, що міг, не розпочинати ж йому з нами бійку через стилістичні тонкощі!
— Люди, які не мають власного життя, завжди пхають носа в чуже, — підсумував Фермін. — То про що ми розмовляли?
— Про те, що мені бракує мужності.
— Точно. Хрестоматійний випадок. Повір мені, юначе. Іди до своєї нареченої. Життя швидко плине, особливо найкращі його миті. Наче спалах.
— Вона не моя наречена.
— Гаразд, тоді зроби її своєю, перш ніж це зробить хтось інший, наприклад, отой маленький олов’яний солдатик.
— Ти кажеш так, немов Беа — трофей.
— Ні. Я кажу так, немов вона — благословення [41], — виправив Фермін. — Послухай, Даніелю. Доля здебільшого чигає десь за рогом. Бона схожа або на грабіжника, або на шльондру, або на торговця лотерейними квитками: ось три найбільш звичні її втілення. Але знаєш, чого доля таки не зробить ніколи? Не завітає в гості. Ти маєш іти по неї сам.
Решту подорожі я провів, висіваючи у власних думках ці зернини мудрості, а Фермін тим часом знов задрімав — до цього він мав просто-таки наполеонівський талант.
Нарешті ми вийшли з автобуса на розі Ґран-Віа та бульвару Ґрасіа й опинилися під сірим небом. Здавалося, хтось украв денне світло. Застібнувши на всі ґудзики, аж до підборіддя, свій плащ, Фермін повідомив, що поспішає до пансіону, щоб причепуритися перед зустріччю з Бернардою.
— Ти маєш зрозуміти, що з такими скромними зовнішніми даними, як у мене, і мінімальне чепуріння забере щонайменше півтори години. Зовнішність таки важить щось; це — сумна правда наших нечесних часів. Vanitas peccata mundi [42].
Я бачив, як він іде вздовж Ґран-Віа, бачив, як на тротуарі стрибає тінь маленького чоловіка, закутаного в темно-брунатний плащ, що тріпотів на вітру, наче подертий прапор.
І я попрямував був додому, де збирався взяти гарну книжку та сховатися з нею від усього світу. Але раптом, коли я звернув за ріг Пуерта-дель-Анжель на вулицю Св. Анни, моє серце впало.
Як завжди, Фермін мав рацію. Доля чекала на мене перед книгарнею, вбрана в обтислий костюм із сірої вовни, нові черевики та шовкові панчохи, й вивчала своє віддзеркалення у вітрині.
— Батько гадає, що я пішла до полуденної меси, — сказала Беа, не відводячи погляду від свого віддзеркалення.
— Що ж, ти цілком могла опинитися тут. Церква Святої Анни менш ніж за п’ятнадцять метрів звідси.
Ми розмовляли, наче двоє незнайомців, які випадково зупинилися біля крамниці, але очі мої шукали у вітрині очей Беа.
— Не глузуй, Даніелю. Я мушу десь узяти церковний буклет, щоб побачити, про що була проповідь. Батько вимагає від мене детального звіту.
— Твій батько про все подбав.
— Він заприсягнувся, що переламає тобі ноги.
— Спершу йому потрібно з’ясувати, хто я. А поки мої ноги при мені, я можу бігати швидше за нього. Беа напружено дивилася на мене, поглядаючи через плече на людей, які проходили повз нас крізь імлу та пориви вітру.
— Не знаю, з чого ти смієшся, — сказала дівчина. — Він зробить те, що сказав.
— Я не сміюся. Я до нестями наляканий. Але я страшенно радий бачити тебе.
Натяк на посмішку — знервовану, ледь помітну.
— Я теж, — зізналася Беа.
— Ти говориш про це так, немов це хвороба.
— Гірше, ніж хвороба. Я ж бо сподівалася: якщо побачу тебе іще раз удень, то прийду до тями. Але не вдається.
— Цікаво, це комплімент чи докір?
— Ми більше не можемо зустрічатися, Даніелю. Не можемо отак стояти разом на очах у всіх.
— Якщо волієш, можемо зайти до книгарні. Там, у задній кімнаті, є кавник і...
— Ні. Не хочу, щоб хтось побачив, як я заходжу або виходжу звідси. Краще вже надворі — так я принаймні завжди зможу сказати, що випадково натрапила на приятеля свого брата.
Я зітхнув.
— А хто нас побачить? Кого це взагалі стосується?
— Люди завжди бачать те, що їх не стосується, а мого батька знає половина Барселони.
— Тож навіщо ти тут на мене чекаєш?
— Я не на тебе чекала. Я прийшла до церкви, забув? Ти ж сам казав, у п’ятнадцятьох метрах звідси...
— Ти лякаєш мене, Беа. Ти брешеш навіть краще за мене.
— Даніелю, ти зовсім мене не знаєш.
— Так каже й твій брат.
Наші очі зустрілися у склі вітрини.
— Того вечора ти показав мені те, чого я ніколи раніше не бачила, — прошепотіла Беа. — Тепер моя черга.
Я звів брови, заінтригований. Беа відкрила сумку, витягла згорнуту навпіл картку й передала мені.
— Ти не єдина людина в Барселоні, яка володіє таємницями, Даніелю. Маю для тебе сюрприз. Сьогодні о четвертій чекатиму на тебе за цією адресою. Ніхто не повинен знати, що ми домовилися там зустрітися.
— А як я здогадаюся, що знайшов саме те місце?
— Здогадаєшся.
Я кинув на неї швидкий погляд, благаючи, щоб усе це не було лише жартом.
— Якщо ти не прийдеш, я зрозумію, — додала Беа. — Зрозумію, що ти не хочеш мене більше бачити.
Не давши мені й хвилини на відповідь, вона крутнулася на підборах і поспішила у напрямку Рамблас.
Я залишився з карткою в руці — слова завмерли на губах, очі стежили за Беа, доки її силует не розтанув у напівтемряві, що передувала бурі. Розгорнув картку. Усередині синіми чорнилами від руки було написано добре відому мені адресу:
Проспект Тібідабо, 32.
27
Буря не стала чекати, доки впаде ніч. Перші спалахи блискавки наздогнали мене, коли я поспішав на 22-й автобус. Я вскочив у автобус; коли він обігнув площу Моліна й виїхав на вулицю Бальмес, місто вже ховалося за завісою рідкого оксамиту. Я згадав, що лишив удома парасольку.
— Саме це я називаю хоробрістю, — зауважив кондуктор, коли я попросив зупинити автобус, збираючись стрибнути прямісінько в пелену дощу.
Тепер я стояв десь у кінці вулиці Бальмес, перебуваючи у владі бурі й невідомості. На протилежному боці у водному міражі мигтів проспект Тібідабо. Я порахував до трьох і побіг. Кількома хвилинами пізніше, промоклий до нитки, я, тремтячи від холоду, зупинився, щоб перевести подих. Я намагався огледіти решту шляху, але примарні обриси вілл були повиті млою. Проте я побачив між ними темну башту будинку Алдаїв — здавалося, вона стала на якір між дерев, гілки яких несамовито хиталися від вітру. Відкинувши мокре волосся з очей, я побіг до башти, перетинаючи безлюдний проспект.
Маленька хвіртка у брамі розгойдувалася під поривами вітру, за нею звивиста стежка вела до будинку. Я прослизнув у хвіртку та попрямував до будівлі; крізь памолодь я міг розгледіти підніжжя повалених статуй. Наблизившись до особняка, я помітив, що одну зі статуй — фігуру янгола кари — було скинуто у центральний фонтан. Почорнілий мармур блищав, немов примара, під водою, яка вже струменіла через край басейну. Рука грізного янгола здіймалася над водою; перст обвинувачення, гострий, немов багнет, був спрямований просто на вхідні двері будинку.
Різьблені дубові двері були прочинені. Я штовхнув їх і насмілився зробити кілька кроків гротоподібним передпокоєм, на стінах якого блимали тіні світла від свічок.
— Я думала, ти не прийдеш, — сказала Беа.
У затіненому коридорі її силует ледь обрисовувався на тлі блідого світла з галереї, що відкривалася вдалині. Дівчина сиділа на стільці біля стіни. Поряд на підлозі стояла свічка.
