Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович

Ознакомительная версия. Доступно 16 страниц из 79

Данка читала, увійшовши в якийсь некерований транс, відключившись од усього, що було надовкола, і тіло її в ритмі поезії гойдалося вперед і назад, а тоненькими, побілілими від хвилювання пальчиками пробігав ледь вловимий тремт, голос інколи зривався, вона ковтала слину або повітря, але читала, не зупиняючись і жодного разу навіть не глянувши на Яроша, уся від голови до стіп занурившись у текст, а Ярош не міг відірвати від неї очей і відчував, як і його тіло підкорюється ритму цих віршів, які він добре знав і збирався теж перекласти, але то був би інший переклад, вочевидь, сухіший, не такий чутливий і пронизливий, здавалося, вона читає не переклад, а текст, який написала сама, і звертається до когось цілком конкретного, до когось, хто далеко і близько, на досяг руки або на відстані сну. Коли вона завершувала читання, голос її пойняла хрипка*, забракло повітря, і останні слова вона уже вишептала, а відтак зітхнула, все ще не наважуючись опустити очі на професора, мовби чекаючи його гострої критики, але почула щось зовсім інше.

— Чудово! Ви дуже сміливо підійшли до перекладу, — говорив Ярош, піднімаючись назад на скелю. — В оригіналі ритм вловити неможливо, найпевніше його й не було. І паузи… цих пауз теж в оригіналі нема, але ви якось їх відчули. Бігме, я б це переклав суцільним текстом. Як якого-небудь « Гільгамеша*» чи « Енкіду*». Люцилій із засвітів передає вам вітання.

— Через вас? — засміялася Данка, струшуючи з себе пелюстки тривоги й остраху.

— Вважайте, що через мене, — він аж захекався, бо спинався надто швидко. — Між іншим, є якийсь містичний зв'язок між перекладачами і їхніми мертвими авторами. Мені не раз снилися арканумські поети, а часом впливали й фізично. Особливо Люцилій.

— Люцилій? Та це ж таке ніжне сотворіння….

— А однак я часто відчував його присутність.

— Фізично? Як це?

— Ну, от перекладаю я, перекладаю… а то візьму й займуся чимось іншим. Якщо це лише кілька днів, то ще не біда, а якщо понад тиждень — починають мене діставати, насилають якісь болячки. Як тільки беруся за переклад — болячки враз пропадають.

— Жартуєте!

— Ні! Я вже й сварився з ними. На повному серйозі. Я виходив на балкон, задирав голову в нічне небо і гукав їм: «Та дайте мені спокій! Я ж мушу ще й на хліб заробляти! Я не можу займатися лише вами!»

— І що вони?

— Вони це вирішували по-своєму. Раптом я отримую гонорар за якусь свою статтю, яку переклали на Заході. Або за перевидання мого підручника. Причому про це перевидання раніше й мови не було.

— Прекрасно! Я тішуся. Може, і мені так пощастить. Гей, Люцилію! — загукала вона в небо, заливаючись сміхом. — Якщо хочеш, аби я тебе перекладала, зацікав мене!

Тепер вони обоє уже реготали і тішилися, як малі діти, а однак, коли поверталися від Чортової гори назад до міста, смуток разом із сутінками став непомітно обволікати їх зусібіч, занурюючи в задуму і малослів'я; вони уже навіть остерігалися дивитися одне одному в очі, Данка навіщось сховала окуляри в торбинку, Ярош, підтримуючи розмову, дивився їй лише на уста, мовби разом із окулярами вона зняла й очі, та, зрештою, Данка й сама відводила погляд набік, заки між ними пролітали недомовлені слова, юрмища слів, присутність яких зраджували тільки вуста, що раз по раз безгучно тремтіли.

Q

2 вересня. Я, Йосько і Вольф зголосилися до війська, Яська, який мав звання підофіцера і встиг раніше пройти військовий вишкіл, забрали на фронт напередодні, до Вольфа поставилися з недовірою, однак записали і приділили усіх нас до загону ополченців. Цілими днями нас муштрували і вчили стріляти, але стрільці з мене і Йоська були нездалі, добре хоч Вольф міг пописатися. Увечері ми втомлені поверталися домів і хапливо читали газети.

Щоденні газети продовжували виходити і створювати ілюзію нормального життя, друкуючи сенсаційні повісті, ба навіть усі 27 кінотеатрів бадьоро рекламували свій репертуар, а 8 вересня ми з Лією ще навіть побували на прем'єрі англійської комедії «Старе вино» в оперному театрі. Діти готувалися до початку нового навчального року, який тепер припадав на понеділок 11 вересня.

Щоранку від першого дня війни з'являвся над містом розвідувальний літак і кружляв на великій висоті. То був вістун чергового нальоту. А за якийсь час уже було чутно гуркіт моторів, і бомбардувальники скидали свій ладунок. Протилетунська оборона робила все, що могла, кілька літаків було збито.

У всіх кінцях міста димлять руїни. Личаківський цвинтар засипаний бомбами, особливо пантеон Оборонців Львова. Німці з завзяттям атакують район шпиталів, вишукують двірці, промислові об'єкти, каварні, але бомби не завше потрапляють у ціль. Ті, що призначені для головного двірця, падають на Городоцьку, руйнують костел Єлизавети і кілька будинків, призначені для Цитаделі — нищать церкву на Коперника та будинки. В руїнах гине багато жінок і дітей. Спалахують пожежі, котрі львів'яни спочатку з ентузіазмом гасили, а потім покинули, коли гасити вже не було чим. Чорні дими розповзалися над містом, а вітер розносив неприємний сморід паленого.

9 вересня. Під продуктовими крамницями довгі черги за хлібом і товщами, за мукою і крупами, село на ту пору зачаїлося, ринки пустують, місто позбавлене молока й городини.

10 вересня. «Wiek Nowy», повідомивши про капітуляцію Вестерплятте, пише, що «ця війна — боротьба за дві зовсім різні концепції Європи, демократичну та імперіалістичну, котру породив тоталітаризм… Пліч-о-пліч з жовніром-поляком стоїть жовнір-єврей, а поруч нього жовнір-українець. Усіх їх єднає та сама думка і те саме почуття: перемогти спільного ворога».

А тим часом німці могли опинитися піді Львовом з дня на день. І тоді постало ясно одне: треба боронити Львів, і боронити його мали командири, які потрапили сюди випадково й ніколи не працювали в штабах, недобитки, резервісти, поліція і ми, ополченці, які ще й не нюхали пороху. Але полковник Болеслав Фіялковський взявся до справи рвучко, отримавши під своє командування два маршові батальйони піхоти, летунську вартівничу компанію і батарею з 15 протитанкових гармат. З цими силами він мав на підступах до Львова збудувати барикади і протитанкові шанці за допомогою місцевої людності, а всередині міста, поділеного на окремі сектори, не тільки звести барикади, але й наготувати склади амуніції, харчів і медикаментів.

11 вересня. Кожен сектор отримав саперську дружину і спорядження. Ми з Йоськом і Вольфом опинилися в самому кінці вулиці Городоцької, цілу ніч копали шанці й збирали все, що може згодитися для барикади. Настрій гнітючий, того дня вмовкло львівське радіо, дикторка Целіна Нахлік, прочитавши повідомлення про закінчення передач, вибухла спазматичним плачем, тепер той плач стояв нам у вухах.

Натомлені й невиспані сидимо в шанці, добре, що про нас не забули наші мами і принесли їжу, бо регулярне військо з нами харчами не ділиться, а відтак чимало тих, що зголосилися будувати барикади, дали дмухача, то були звичайні міщани, зате батяри не зрадили, прийшли із Замарстинова, з Клепарова, Личакова, Левандівки, принесли лопати й кирки і демонстрували чудеса винахідливості, коли треба було роздобути якісь залізяки, з яких потім за допомогою дроту конструювали їжаки і розставляли на дорозі. Для них усе скидається на романтику, вечорами ґрасують городами, приносять бульбу, капусту, а часом і курей, та з голосними співами готують собі вечерю.

Єдина радість того дня, що з'явився Ясь і прилучився до нас, мав синці під очима і розірваний рукав, на щастя, куля лише його дряпнула. Його полк розбитий.

— Як то так, — хитає головою Йосько, — ми чули про польську армію, що вона непереможна… Ми чули про неї бадьорі пісні… І раптом дізнаємося, що вона не готова ставити чоло німцям…