Соло для Соломії - Лис Володимир Савович

— Не кажи так, — попрохала Соломія. — Ти житимеш довго.

— Ми житимемо довго, — поправив він. — Довго і щасливо. Ти згодна жити зі мною довго і щасливо, Солечко?

— Згодна, — видихнула Соломія слово, кожна буковка якого пашіла радістю і щастям.

І вона всі ці дні світилася, промінилася, висіювала. Як нова копійка, сказав би Тарасик. Байдуже було, ци помічають инші, що думають подруги. Правда, мовчали, тилько Вірка якось сказала:

— А ти, подруго, не промах.

Соломія здивовано, хоч серце забухало:

— Ти про що?

— Ну, не прикидайся ягнятком, наша овечка ще не окотилася, — засміялася Вірка.

Хотіла розсердитися Соломія, та зирнула на Вірку і тильки притулилася до подружчиного плеча.

— Ой, Віруню-Вірунчику.

— Щаслива?

— Щєсно мині й лячно.

— Чого б то? Зима ще далеко за кругом, і пес ще ни з’їв овес.

— Та щось пісні забагацько, а поміж слів ціла капіж прозирає, от-от на серце закапає.

— А ти не давайся. Замість серця долоні підставлєй.

— Якби ж то мона було.

Пісню вона таки почула. І яку пісню! Як верталися разом з копання бульби перед самою Другою Пречистою. Али то було по тому пам’ятному дні. Пам’ятному дні, коли Вадим приїхав на поле разом з головою колгоспу. Обоє на своїх бричках. Ну, й ще з ними партійний секретар, він же шкільний директор їхньої семирічки. Вийшли і гуртом до їхньої ланки направилися. А голова на підході зарепетував, щоб «мігом і шмігом» до гурту збиралися. Ну зібралися, там де Соломія копала. А в руках в уповноваженого коробочка блискуча якась, у голови колгоспного — цільний віник із к’ят (якеї червониї ружі, зойкує котрась товарка за Соломіїною спиною), а в партєйного секретаря-директора найскромніше — тико бомажка в руках. Ну, стали в кружок, Вадим Георгійович і почав:

— Сьогодні в нас, товариші жінки, особливий день. Я гадаю, ви вже привітали свою ланкову із днем народження? Ще ні? То привітаєте зараз. І не просто днем народження, а ювілеєм, першою четвертиною того життя, яке належить їй прожити. Тож дозвольте вас, Соломіє Антонівно, привітати від імені райкому партії і райкому комсомолу, бо ж ви ще комсомольського віку, і вручити цей маленький скромний подарунок.

І простягає коробочку Соломії та і в щоку вдруге прилюдно цмокає. Геть паленіє Соломія, шепче: «Дєкую». Ну що він таке надумав? Не прийнято в їхнім селі з тими уродинами вітати, хіба в симні. А тут при народі, що то ще подумають?

Та поки дорікає коханому подумки так, вихор слів причесцє, Федось-голова букета — тиць:

— Ну, Соломко, як то кажуть, будь здорова і не кашляй. Що- бись ти ще й замуж вийшла, бо, чуєш, ще ти, їдріть його за хвоста, у нас не тико ланкова, а й комсомолка хоть куда.

І собі туди ж — щоку іменинниці слинити. А за ним і партійна галушка — директор — грамоту якусь зачитує, каже, що то «за доблєсний труд в уборкі урожая та в зв’язку із первим юбілєєм». Той, правда, тико руку стиснув та блиснув золотим зубом.

— Ну, ще раз вітаємо, — Вадим. — А з цієї нагоди, я гадаю, товариш голова дозволить нам, хоч і на роботі, по краплинці. Дозволяєте, Федосю Петровичу?

— Та чого ж, удобноє совпадєніє і нагода підходяща, — згоджується голова. — Нарушеніє буде невелике. Дисципліна трудова, мона сказати, не постраждає.

Тут Вадим з внутрішньої кишені темно-зеленого плаща, в який тепер зодягнутий, дістає довгеньку блєшку із якимось рудим, з переливами (ци проти сонця здається?) напоєм. Скручує головку і до Федося Беза:

— Федосю Петровичу, у вас у бричці, здається, скляночка повинна бути?

— Та вроді, мо’, де й завалялася, — ніяковіє голова.

— То несіть.

— Та я мігом-шмігом.

І біжить, та так шмитко, ніби побачив, що бричка ні з того ні з сього зайнялася. Приносить, вручає, мов дорогоцінний скарб, хукнувши перед тим та витерши рукавом, гранчака уповноваженому.

— Посуда, звісно, для коньяку не дуже підходяща, та якось пристосуємося, — каже Вадим Георгійович, наливає трохи собі й виголошує промову, в якій ще раз вітає іменинницю — прекрасну колгоспну трудівницю — й «за ваше здоров’я» та потихеньку п’є, жінки притім — зирять у два ока. А тоді вже Соломку змушує трохи пійнути. Міцний напій обпікає горло, вона закашлюється. Жінки-трудівниці п’ють по черзі й кажуть слова вітання. Здоровля, щістя й того, що хоче собі, бажають. У Соломії трохи шумить в голові. І розливається тілом ніжність — до чоловіка, що таке придумав, до цілого світу. Вадим дістає з кишені цукерку й простягає — закуси, мовляв.

Порожніє пляшка, якась крапелина дістається й голові та ди- ректору-секретарю. А як від’їжджають неждані гості, гуртом до бричок проводжають звеселілі жіночки.

Сміх, жарти, а Любка капосна:

— Мо’, й весіллє разом згуляємо?

— Прийде час — усе буде, — цілком серйозно каже Вадим.

«Про все вони знають», — жар од випитого у Соломії домішується до гиншого жару, що спалахує в ній, який уже до вечора не загасити.

А потім бабоцтво кидається до неї — покажи, що за подарок? Соломія насилу розкриває коробочку, дістає маленьку пузатеньку пляшечку. Як ото чвертка, нє, ще менша. Вірка бере до рук, скручує кришечку, нюхає.

— Бабоньки, їй-бо, по-панськи пахне. Пахуща, зараза. Ну, полномочний!

І до очей підносить, читає:

— Духи «Кра. Красная Москва».

— Ти ди, то ж, може, й жінка самого Сталіна такими пахтить- ся, — каже Ліда. — Ну, тебе одмітили, Соломко!

— Ни всім же так везе, — Любка.

Вони пробують духи — хто нюхає, а хто на палець собі бризкає, до носа підносить, по губах тре.

— Ліпше чути, ниж той напиток, — визначає Явдоха. — Бо той їхній коняка щось мині прусаками смердів.

— Ти якби розпробувала б, то гиншої заспівала б, — Гафія докидає.

Заспівали. Перед Другою Пречистою. Ланка сусіцька по полю, як разом ішли. Али пісня! Ніби не з того ні з сього заспівали:

Ой ходжу я на роботу Од время до время.

Усі люди та й говорять:

«Не получиш прем’я».

Вийшла ланка в поле жати,

А я йду по всьому.

Уся ланка закричала:

«Иди собі додому!»

Я додому не пушла,

Стала собі жати.

Стала собі молодая На хліб заробляти.

Полномочний не доїхав,

Я йому моргнула.

Ще півкопи не нажала,

А вже норма була.

Полюбила бригадира

З      другої бригади.

А до того полюбила Голову сільради.

Я вдовичка молодая,

Невелика ростом,

Ще до того полюбила Голову колгоспу.

Гонять мене на роботу,

А у мене вавка.

Щось дала я бригадєру,

А мені дав справку.

Од тої пісні полум’яніли щоки у Соломії, пекли підошви, хоч ніби й не стосувалися слова до неї. Ніби й не стосувалися. Тиль- ки чого ж в неї за плечима, чути за плечима тихеньке «хі-хі», а за смішком уже хтось з ланки, її ланки, котра недавно так дружно хтіла мати неї за ланкову, й собі ту пісню стиха підтягує?..

2

Наприкінці вересня, на другий день Чесного Хреста, Вадим шепнув, коли заскочив до кагатів, де перебирали картоплю перед тим, як готувати її на зимівлю:

— Завтра після роботи біля нашого джерела зустрічаємось.

— Чого аж там?

— Забула? — Вадим посміхався. — Завтра рівно місяць, як ми там перший раз були вдвох. Відзначимо. Згода?

І підморгнув. Соломія зашарілася. Махнула рукою — йди вже. Бо й так оно видивляються у сорок очей, з яких визирають сто сорок цікавостей. А може, й більше, бо жіноча цікавість гостроока і гостродзьоба, у ста люстерках роздвоєна і потроєна, на дві а то й три сотні лиць, на сотні стежок насінням пліток посіяна. Вона мов той сірник, кинутий на сухий хмиз серед лісу та ще й у суху вітряну погоду. А вітер дме, вона відчуває його протяг. Летить на тому потоці, як листок. А нічого зробити не може. Відчуває, що він любить не менше, а може, й більше, ніж вона. Має пружне потужне тіло, що вигинається, як тіло великого звіра. Звіра, що вийшов на полювання, думає Соломія, й стає трохи страшно. Так, вона його здобич, але ж і він неїна тоже. А тіло. Як воно біліло у темряві, світилося дивним сяйвом, коли Вадим виходив з річки — вони купалися після того вечірнього кохання в лісі. Купалися у вересні, і їй зувсім ни було холодно. А місяць, що зійшов і якраз вибрався на небо, більшав усе й більшав, ставав таким великим, що здавалося, він, котрий ніс її на своїх дужих, хоч і зранених, пошрамованих руках вздовж берега, здатен її підсадити, посадити на той місяць. А тоді бігти за нею слідом. Або розгойдувати місяць, як маятник, аби вона гойдалася, мов на гойдалці.