Вир - Тютюнник Григорий Михайлович

Ознакомительная версия. Доступно 27 страниц из 134

— Тпручки, дурне! Тпручки додому!

Її голос був грайливий, веселий, з якоюсь прихованою кокетливою інтимністю.

— Добрий вечір! — привітався до неї Дорош.

Вона відповіла також привітанням і насмішкувато знизу вгору глянула на Дороша: їй було дивно, що такий статечний чоловік серйозно вітається із такою дзигою, -як вона, і Орися погнала теля, озираючись, поглядаючи Дорошеві вслід. Дорош не розумів, чого в неї такий кепкуючий погляд, і думав, що вона насміхається з нього як з вершника. Він випнув по-гусар-ському груди, підпер правою рукою бока і поїхав далі.

Біля магазину він зустрів кількох колгоспників, що поверталися з роботи. Вони теж сказали йому «гра-сти» (здрастуйте) і пішли собі далі, розмовляючи про господарські справи. В артільному дворі хтось ударив у стальну рейку, сповіщаючи цим, що робочий день закінчився, і ніжне гудіння попливло над селом, над лугами і затихло десь аж за Ташанню. Звук цей ворухнув щось болісне в душі. Дороша, він подумав, що завтра йому треба виїжджати і все це покидати.

Він не поїхав у артільний двір, щоб здати на конюшню Ластівку, а попрямував до себе на квартиру. Сергій рубав біля хлівця хмиз. Побачивши Дороща задуманим, чимось стривоженим, він хотів запитати, що сталося, але потім вирішив не турбувати його дурною цікавістю, коли чоловікові і без того гірко на душі. «Мабуть, по роботі щось не клеїться», — подумав про себе Сергій, складаючи порубаний хмиз у невеличку купку. Дорош прямо з цебра, що стояло на цямрині, напився холодної води і попросив Сергія відвести на конюшню Ластівку. Сергій покинув роботу, по-молодецькому скочив у сідло.

— Забіжи до Оксена, скажи, хай прийде увечері. Діло є, — крикнув йому навздогін Дорош.

Потім він зайшов у хату і став збиратися в дорогу. Санька, побачивши, що Дорош витягає з-під лави чемодан, доскіпувалася, куди він їде. Дорош показав на мигах, що їде в район. Про справжню причину від'їзду він вирішив поки що її не повідомляти, щоб вона не наробила метушні та не побігла по сусідах з жалобою, що квартирант таки їде від них, бо, мабуть, йому в них не сподобалося. Санька, здавалося, задовольнилася його відповіддю і пішла поратися в хатину, але через деякий час повернулася і, стоячи біля дверей, стала слідкувати, як збирається Дорош. Вона бачила, як він вийняв із-під ліжка свої військові хромові чоботи і заходився їх вичищати, бачила, як він голився, вклав у чемодан зубну щітку, мило, чистий рушник, чисту білизну, книжки і, підійшовши до нього, стала настирливо допитуватися, що це означає. Дорош бачив, що відчепитися від неї вже неможливо, і вирішив сказати правду. Він зняв із стіни своє фото у військовій формі і пояснив, що його забирають в армію. Вона зрозуміла, і лице її зробилося впертим, незадоволеним, навіть лютим. Вона стала на дверях, розіп'явши руки, і крутила головою в знак того, що вона його не пустить. Дорош зітхнув і дав їй зрозуміти, що він туди йде не по своїй волі, а що його посилають: Вона, показавши на ікону, просила, що'б він помолився, і тоді йому буде все добре. Дорош усміхнувся і заперечливо покрутив головою. Тоді вона докірливо похитала головою і пообіцяла, що буде сама молитися за нього.

Скоро прийшли Сергій та Оксен. Побачивши До-роша з чемоданом, вони здивовано перезирнулися.

— На курорт, чи що?

— Майже. В армію відкликають.

— Ф-ф'ю-у! — свиснув Оксен і опустився на лаву. — Оце діла...

Він довго сидів мовчки, не зводячи очей з Дороша. «Тільки звикли, спрацювалися — і на тобі. Трудно мені без нього буде. Ох, трудно!» — з жалем думав Оксен, то скидаючи шапку, то зодягаючи її, то закурюючи, то не торкаючись губами цигарки, зовсім забуваючи, що вона димить у нього поміж пальцями. Нарешті встав і мовчки вийшов з хати. За півгодини повернувся, поставив на стіл пляшку горілки, моргнув Сергієві, щоб приніс три стакани і закуску. Сергій шустро метнувся в хатину, приніс миску квашеної калусти, хліба і п'ять цибулин. Оксен шльопнув пляшку під гузир, налив усім по півстакана.

— Ну, за щасливу дорогу... Пожувавши капустки, швидко п'яніючи, спитав:

— Одного тебе викликають чи ще кого?

— Всіх командирів запасу.

— В часті поганяють, а восени й дома будете.

— Це ще як сказати, — знизав плечима Дорош. — Не на таке діло закручується. Читаєш, що в Європі робиться? Коли б воно й до нас не докотилося. Ти думаєш, навіщо Гітлер повну Фінляндію німців напер? Думаєш, задаром вони біля нашого кордону крутяться? — їрунда! У нас границя на замку. Хто посміє?

Дорош не відповідав, але видно було, що він не розділяє захоплення Оксена.

— В селі люди говорять, що буде війна, — обізвався Сергій, що після випитої горілки значно осмілів.

— Плети! У нас із Німеччиною договір, — ні за яку силу не погоджувався на війну Оксен.

У кожному селі є така сорока, що розносить новини на хвості. Тому не встигли Оксен із Сергієм та Доро-шем випити по чарці, як уже всі люди знали, що Дороша беруть в армію і що в Золотаренків його проводжають в дорогу. Кузь ходив від хати до хати по своєму кутку і говорив кожному:

— Що ж ми, отакого золотого чоловіка, як того цигана, з хати випхнемо? Треба ж провести його так, як слід. Ану, Бовдюг, доставай горілки, а ти. Латочко, закуски, а я вже принесу чарки, та, як каже Підситочок, дасть бог, вирядимо.

Кузеві походеньки були успішними: незабаром він з'явився до Сергія в хату в супроводі Бовдюга, Латочки і Павла Гречаного. За ними прийшли ще люди, так що за годину в хаті ніде було повернутися. Скромна вечеря перетворювалася в добрячу гулянку.

Сергій приніс від сусідів ще один стіл і поставив на ньому п'ять пляшок, заткнутих кукурудзяними качанами. В хаті гамір, сміх, обличчя червоні, спітнілі.

— Сідайте, кумо, а я біля вас! — викрикує Кузь і так і викаблучується на одній нозі. — Куди проливаєш, вона гроші коштує! Павлові налий повну ринкуі Що йому стакан?

Наливають усім. Павло, випивши, підсуває до себе миску із сметаною. Молодиці п'яніють швидше за всіх і вже починають у кутку:

Ой ви, хлопці-риболовці, та тягніть невід...

До них приплітаються чоловічі баси, гудуть мідним дзвоном:

Го-ой, тягніть невід та по синьому морю

Та спіймайте нашу бідну долю...

Підвішена під стелею лампа сполохано блимає, в хаті стає душно і парко, від людських тіл смердить потом. Латочка намагається заглушити всіх, кричить тоненьким тенором, на шиї страшними п'явками, пухнуть жили.

— До-о-ого-о-лю-у-у, — тягне він, узявшись по-бабському за щоку.

Потім кидає співати, звертається до Бовдюга.

— А я йому й кажу! — кричить він, червоніючи. — Гвинт паче й невелика штука, а без нього олії не зіб'єш.

Бовдюг скубе рукою рижого вуса, поважно киває головою.

Раптом двері відкриваються, і в хату входить Гнат. Шкірянка розстебнута, рука на пов'язці. Всі присутні кричать:

— На нового гостя! На нового гостя!

Сергій наливає склянку і підносить новоприбулому. Гнат бере стакан в руки і так маніжиться, ніби тієї горілки зроду і не куштував: хмуриться, кривиться, одвертається, потім здається на прохання гостей і говорить, відкашлявшись:

— За від'їзд нашого дорогого товариша Дороша. Хай він чесно служить на благо нашої Батьківщини!

П'є, витирається рукавом і круто повертається до гармоніста:

— Ану, Вихтір, одколи номер!

Із темних сіней напомацки виходить сліпий Вихтір, якого Гнат нарочито викликав через виконавця і прихопив із собою для гулянки. Через плече в нього висить гармошка-«вєнка» з полатаними квітчастою матерією міхами. Низенький, у старенькій куцині, Вихтір схожий на того мандрівного музиканта, якого часто можна ще й тепер зустріти по базарах та ярмарках. Він сідає на лаву і деякий час уважно прислухається до гомону в хаті, мабуть, пізнаючи по голосах, хто із троянівців тут гуляє. Задравши голову, крутить нею, ніби шукає сонце.

— О! Дядько Кузь тут! Та таке ніби й кума обзивається і — весело кричить він.

— Тут ми, Вихторе! Тут! А де ж нам бути? Сідай ближче до столу!

Ознакомительная версия. Доступно 27 страниц из 134