Соло для Соломії - Лис Володимир Савович
Про тую радість повідомити Вадимові довго не одважувалася, та таки сказала, уже як сніг присипав Загорєни, перед свєтом Катерини, коли приїхав її коханий і запросив до клубу, щоб разом з другими передовиками й начальством відзначити день сталінської Конституції. Ну, по довгій і нудній проповіді їхнього директора, того, що грамоту Соломії вручав, по коротких словах Вадима про щастя жити в такій чудовій країні під зорею сталінської Конституції, направився актив до сільради, де вже стіл був накритий. Ну, тут і шепнула Соломія Вадимові, щоб не дивувався, бо пити їй вже не можна.
— Чого?
— У мене буде маленький. А може, маленька.
— Он як? Правду кажеш?
— Чого б я брехала?
— Та ти ж молодець. Молодчина!
Він стис Соломіїні пальці. Глянув на неї, і побачила, що очі у Вадима справді щасливі.
Нахилився, зашептав:
— Та за таке не гріх буде й випити. За двох. Чи й за трьох. Після тосту за товариша Сталіна, звичайно.
Соломія стиха засміялася. Вона почувалася подвійно щасливою. Цілий вечір. А того вечора Вадим вперше відкрито провів 'її додому. І вже біля воріт сказав:
— Мушу тобі признатися, що я ще офіційно не розлучений з колишньою дружиною.
І побачивши, як спохмурніла Соломія:
— Ти не гнівайся, Солечко. Так сталося. Але завтра ж я, в крайнім разі — з понеділка, візьму відпустку, я ж цього року ще не був у відпустці, і поїду та подам на розлучення. Думаю, що нас розлучать швидко, бо ми вже не живемо разом більше двох років. Правда, я всиновив її сина від першого шлюбу, але йому вже більше десяти років, та й Марина казала, що я їй не потрібен.
— Марина — то твоя жінка?
— Так. Була жінкою. Нас поєднала війна. А потім. Довго розказувати. Я зрозумів, що не кохаю її. Попросився, аби мене направили в іншу область. Ну й тут, на Волині, зустрів тебе. Я. Я, коли рік тому до обласного центру забрали в обком партії, попросився знову сюди, у ваш район, бо знав, що мушу тебе побачити, мушу біля тебе бути.
Тепла хвиля розлилася у Соломіїних грудях. Наче потеплів і цей зимовий вечір. З-за хмар визирнула зірка, дивилася на них обох. Соломія запросила Вадима зайти до них, пообіцяла, що чаєм з малиною напоїть. У них смачна така малина! Сама збирала. Ходімо? Вадим відповів, що зайде до її оселі через кілька тижнів, просити у її батьків руки і серця. Так і сказав — руки і серця. І спитав, як звати батьків?
— Антін і Соломія, — трохи здивовано відказала.
— А по-батькові?
— Антін. Антін Дмитрович і Соломія Прокопівна.
— Ну от і гаразд. Тоді й чаю з малиною спробую. Баночку для мене прибережеш?
— Прибережу, аякже. В нас ще цілий десяток є, тих банок. І не тико з малиною, а й з ведмедями та чорницею. І журавлини кисленької заготовили.
— Дитя ти моє, — сказав Вадим, зворушений Соломіїною безпосередністю. — Ти, мабуть, ласунка, признайся?
— Трохи люблю солодке. Колись вельми мед любила.
— То ти ведмежка, а не Соля, — пожартував.
— Я джмелиний любила. А він трохи ни такий, як від пчіл.
І похвалилася:
— Мене навіть сестрою джмелів у дитинстві називали.
— Яке ж ти справді дитя, — Вадим пригорнув її. — Господи, я ж міг тебе не зустріти. Аж страшно, як подумаю.
— Ну от, і ти Бога згадав, — сказала Соломія.
— До слова вийшло. Хоча бабуся й дідусь були віруючими.
— Були?
— Ну, бабуся й досі є. В селі живе. А дідуся. Розповім якось. Його перед війною не стало.
Були поцілунки на прощання. Вдихала Соломія запах його губ і шкіри. Й не тільки горілку чула та одеколон. Він, її коханий, пахнув особливо. Так міг пахнути тільки справжній чоловік.
Через два дні Федось Петрович сказав Соломії, що Вадим велів передати — поїхав у відпустку на рідну Чернігівщину. Інше вона знає. І подивився значливо.
Соломії було байдуже, як він там дивиться. Тепер мало значення тильки чекання. І той день, коли Вадим повернеться. Добре було б свята разом стрічати — і Різдво, і старий Новий рік, і той новий, як у їхньому селі казали — совєтський.
4
На Новий рік Вадим ще не з’явився, а за два дні перед Різдвом прибігла з колгоспної контори посильна Ганька і сказала, що Соломку кличуть в контору. Притому строчно. У відповідь на Соломіте: що, зновика якесь совіщаніє, дали б хоч перед Різдвом спокій — якось дивно посміхнулася. І одповіла: та нє, не совіщаніє, лічно Федось-голова кличуть, товариш Без, а в нього — стиха чогось — гості.
— Гості? — Здивувалася Соломія. — Я тут при чім? Ци то з райкому гості?
— Та нє. Жінка якась. По-ненаськи, по-городськім так вдягнута, пава хоть куди. Ну, може, і з райкома, я там ни розбираюсь. То я побігла? Ци разом підемо?
— Біжи. Скажи там — зберуся й прийду.
Невідомо чого, та коли вдягалася у празничну одежину, а затим гриву свою пшеничну розчісувала, щось у Соломіїних грудях тенькало і наче наче холодок пробігав. А збиратися було тре’. І далі вдягатися.
— Ти ж геть збіліла, Соломко, — мама Соломія стривожено. — Що трапилося?
— А що могло статися? — Соломія здвигнула плечима, у люстро зирнула, маленького чубчика з-під хустки, теї, що Вадим подарував, випустила. — Хтось там приїхав. Мо’, й не по мою душу. А мо’, й по мою. Бо ж збори колхозні скоро, казав голова. І якесь совіщаніє на десяте число намічене. Ну, певно, й кличе того. Я ж ланкова.
— То чого волніруєся? Тобі ж ни мона.
— Я спокійна, мамо.
Мама вже знала, що донька носить під серцем дитя. Трохи дорікнула, а більше зраділа. Бо знала, як то Соломка хоче дитину мати.
У контору, дорогою до якої то пришвидшувала ходу, майже бігла, то ледь-ледь ноги переставляла, ввійшла сама не своя.
— Ждуть, — сказала Ганька.
Постукала і ввійшла. Привіталася. До двох зразу, бо в кабінеті голови сиділа жінка, молода ще, десь одного віку з Соломією, на вигляд, мо’, трохи старша, роздягнута, у в’язанім платті кольору молока, що після кипіння плівкою покривається, як, бува, постоїть. Висока, в два боки настовбурчена копичка білого-біло- го волосся начеб видовжувала неїне миловидне, підфарбоване і нарум’янене лице. У кабінеті, колишній кімнаті хати виселених куркулів Гірчаків, добре напалено, тепло, тож не дивно, що красива, аж очима хочеться погладити, пухнаста біла шубка гості висить на вішалці коло дверей.
— Ну от і наша Соломка, тоїсть Соломія Антонівна, — зрадів голова, тико дивно якось, мовби тягар бозна-який з плечей скидав. — То ви, того, поговоріте собі, а я, того, деякі питаннячка тута, в сусіднім кабінеті, порішаю, а як тре’, то потому Соломці, тоїсть, Соломії, я свою точку зрєнія викладу.
І поспішно з-за стола до дверей, аж вітерець зашумів. Соломія тупцяла перед столом, з ноги на ногу переступала і ждала, що їй скажуть. Тривога охопила її всю. Може, щось з Вадимом сталося?
— Ну здрастуйте, Соломіє Антонівно, — навидивлявшись на неї, сказала нарешті жінка. — Ось ви яка, виявляється. А хто я, певно, здогадуєтеся? Чи ні?
— А хто ж ви-те? — видихнула Соломія.
— Ви-те. Як мило. Певне, по-місцевому так вимовляють?
— Звиняйте, — сказала Соломія.
— За це вибачатися не варто, — посмішка ледь-ледь торкнулася кутиків повних вуст жінки, перед якою стояла Соломія. — А ось за інше — слід. Я Марина, дружина Вадима. Того самого Вадима, якого ви так вміло, очевидно, з сільською безпосередністю спокусили.
— Я його не спокушала, — сказала Соломія.
— Тоді він сам спокусився. Це не міняє суті справи. Хоч знаючи його, допускаю, що він не сказав, що одружений. Адже не сказав?
— Сказав.
У Соломії підкосилися ноги, й вона опустилася на стілець.
— Тим гірше для вас. І для нього.
Соломія хотіла пояснити, що почула те од Вадима в останній вечір, коли його бачила. Та згадала, що взнала раніше, од голови. Тико ж той, здається, казав, що уполномочений розлучений. Дивний, наче здалеку чутний, з’явився шум у Соломіїній голові.
— Марино. — Вихопилось якось жалібно. — Вибачєйте, ни знаю, як вас по-батькові.
— Яке це має значення для нас обох? Ви хочете виправдатися?
Похожие книги на "Соло для Соломії", Лис Володимир Савович
Лис Володимир Савович читать все книги автора по порядку
Лис Володимир Савович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.