На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович

Ситуацію погіршувало буркотіння живота, який потребував нормальної їжі, бджолине гудіння в голові, яка вимагала сну, і усвідомлення того, що навіть у разі благополучного проходження контролю на мене чекають тридцять п’ять годин дороги.

О третій годині купив у «McDonalds» кілька чізбургерів, картоплю фрі і колу. Шлунок на півгодини заспокоївся, але потім, розпізнавши підставу, знов затягнув свою тоскну пісню. Нічого іншого в залі відльотів просто не було.

Я пройшовся залом у пошуках інтернет-точки. Потому спробував налапати wi-fi. Усе – безуспішно. Нічого не лишалося, як повернутися до незручних крісел і далі чекати, тупо втикаючи у скляну стелю аеропорту.

О четвертій пополудні почався дощ. День остаточно втратив свої кольори.

Мені шалено, просто неймовірно сильно захотілося спати.

Я сидів спиною до стійок реєстрації і посоловілими очиськами спостерігав, як крізь розсувні двері терміналу заходять і виходять… заходять і виходять… заходять і виходять… пасажири.

За чверть дев’ята почалася реєстрація на рейс із Окленда до Шанхая. Як і на шляху до Окленда, формально маршрутом оперувала «Air China», хоча в реальності рейс виконувала новозеландська авіакомпанія «Air New Zealand» і маркувався він як NZ 289.

До того моменту я вже був як зомбі. Живий труп, чесне слово. Що ближче підходив час реєстрації на літак, то більше мені хотілося спати. Останні дві години я у буквальному сенсі підтримував повіки пальцями. Часом сон відганяв нервовий переляк – у кожному, хто проходив повз, мені ввижався працівник служб безпеки. (Так і здавалося: зараз зупиниться, повернеться і, звірившись із фотографією, суворо промовить: «Містер Кідрук? О так, бачу: це ви! Пройдіть, будь ласка, за мною».) Але «прозріння» тривали недовго. Поколювання в нервах зникало, і я знову позіхав, як бегемот.

Самі розумієте, я був одним із перших пасажирів біля стійок «Air New Zealand».

– Куди прямуєте? – спитала реєстраторка, роздивляючись мій паспорт.

– У Шанхай. А потім через Москву на Київ.

– Довго ж вам летіти.

– І не кажіть…

– Поставте багаж на конвеєр, будьте ласкаві.

– У мене тільки ручна поклажа.

Новозеландка здивовано зиркнула: спочатку на мене, потім на паспорт.

– Не переживайте, зареєструю ваш багаж аж до Києва.

– А я не переживаю. Я не здаю сумок. У мене з собою тільки ось це. – Повертаюся вправо на 90°, демонструючи свій міні-наплічник.

– Оце все, з чим ви облетіли півсвіту?! Повірити не можу!

– Це довга історія…

Дівчина поклацала щось на своєму комп’ютері:

– Можу дати посадочний талон тільки до Шанхая. Наступні ваші квитки виписані через «Аерофлот», тож вам доведеться окремо реєструватися на рейс до Москви у Китаї.

– Без проблем, – сказав я, думаючи про те, що до того Китаю ще треба добратися.

Забравши посадочний талончик, почалапав до зали паспортного контролю.

Далі все відбувалося, неначе у фільмі про шпигунів. Момент був справді напруженим. Я палав; найбільше горіли щоки. Губи пересохли. На спині та під пахвами проступав піт. Руки тремтіли.

Підійшов до межі, за якою починалася транзитна зона. Лише за кілька метрів пролягала територія, де я ставав недосяжним для новозеландських законів. Вільним! Від свободи мене відділяли скляна будка з митником і низенький шлагбаум.

Я став у чергу. Спочатку вибрав довшу (хотів зібратися з силами), але потім подумав, що це, певно, виглядатиме підозріло, а тому перейшов до найкоротшої. Переді мною було три пасажири. Я м’яв паспорт лівою рукою, на правій гриз нігті, а ногами вистукував скажений drum’n’bass. Лямки наплічника, немов щупальця підземного чудовиська, тягнули мене додолу.

Настала моя черга. Зціпивши зуби, не кліпаючи, я підійшов до скляної перегородки і просунув під нею свій паспорт. Митник розгорнув його. Глипнув на мене, потім звірився з фотографією. Погортавши візи, офіцер засунув першу сторінку в спеціальний сканер. Апарат мигнув – почалося зчитування. Моє серце відбійним молотком гупало об легені.

«Ось він – момент істини! – Мій мозок тріщав від напруги. – Зараз загребуть». Я всерйоз міркував над тим, якими будуть мої дії на випадок арешту. Мабуть, дзвонитиму Притулі. Хай здіймає галас у мас-медіа. А там… хтозна.

Спливло не більше трьох секунд, що (хай як це банально звучить) здавалися вічністю. По тому, як змінилися відблиски екрану на обличчі митника, я здогадався, що на моніторі висвітились дані про мене. Новозеландець учепився поглядом в екран, секунду чи дві щось вичитував, а тоді знову витріщився на мене.

«Fuck no!» – Моє серце зупинилося. В уяві вималювалась апокаліптична картинка: з підсобки під оглушливі звуки сирени вискакують кілька полісменів у сірій уніформі, валять мене на підлогу і скручують руки за спиною. Звісно, у разі затримання ніякої сирени не буде і ніхто не валитиме мене, наче якогось моджахеда, на підлогу, та все ж…

Без жодного слова офіцер лупонув печаткою і повернув мені паспорт.

– Наступний, будь ласка, – проказав він убік.

– Дякую, – ледве видихнув я, а потім уже голосніше, впевненіше: – Дякую дуже!

І заскочив у транзитну зону.

Все… ВСЕ! Місію завершено! Причому завершено успішно. Певна річ, не все з того, що запланували ми з Притулою, вийшло, але я все одно вважаю авантюру вдалою. Головне – ми домоглися свого!

Голод, утома, сонливість раптово відійшли на другий план. Моє тіло затопило почуття тріумфу і… розслабленості. Я проминув іще одну перевірку (аеропортових служб безпеки), яка стала звичайною формальністю, і потрапив до скляних лабіринтів Terminal International.

Насамперед написав смс-повідомлення Сергію Притулі про те, що все скінчилося і скінчилося добре. По тому, хвацько заштовхавши руки в кишені джинсів, подався тинятися поміж ресторанчиків та дьюті-фрі-магазинів, задоволений собою і тим, як усе вийшло.

Рано… ой, як рано я розслабився… Ви вже, мабуть, забули: авантюра не закінчилася, поки вона не закінчилася.

Забули, не віднікуйтеся.

Бо я тоді теж забув…

Шосте травня 2011 року, 21:30. Terminal International оклендського аеропорту.

Посадка на рейс NZ 289 починалась о 22:20. У мене в запасі була ціла година. Все б чудово, якби не один маленький нюанс. На той момент я провів без сну повних тридцять шість годин…

Натрапивши на нічогенький суші-бар посеред магазинів, вирішив себе побалувати і влаштував скромне святкування успішного перетину новозеландського кордону. Замовив два каліфорнійські роли і невелику (330 мл) пляшку новозеландського пива. Добре поїв, посидів. Життя налагоджувалося!

Рівно о десятій вечора я причвалав до ґейту № 56. На електронному табло світилося «SHANGHAI NZ 289». Нижче, значно меншими літерами, писалося: «Wait for boarding». [66] У темряві під вікном вимальовувалися обриси гігантського «Boeing 777–200» з характерними маорійськими завитушками на хвості.

До посадки залишалось зовсім небагато часу – в залі очікування було повно людей. Відшукавши одне вільне місце навпроти виходу до літака, скинув рюкзак на підлогу, всівся і став чекати.

Проблема була в тому, що мій патетично-піднесений настрій, викликаний начебто завершенням авантюри, геть не в’язався з моїм фізичним станом. Мозку хотілося цвірінькати від утіхи. Провівши тридцять шість годин у вертикальному положенні, тіло цвірінькати відмовлялося.

Десь саме в той момент пиво і суші почали всмоктуватись у кров…

І так мені стало добре, так тепло і хороше, що словами навіть не передати. Ноги ніби відключилися. Зробилися м’якими й неслухняними. На душі потепліло. Здавалося, ще зовсім трохи, і я, наче просвітлений індуїстський йог, здіймусь у повітря, ген під стелю терміналу, і полечу високо-високо!

І я таки полетів…

Точніше – заснув і літав уже вві сні.

Очухався я о 22:57. Це я добре пам’ятаю, оскільки на екрані під написом «SHANGHAI NZ 289» зазначався поточний час. Замість «Wait for boarding» блимало «BOARDING», а перед виходом до літака вишикувалася довжелезна черга.