Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна

Антонович В. Б. Моя исповедь // Антонович В. Б. Моя сповідь. — С. 82.

Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 168.

Пор. у «Дев'яносто третьому році» В. Гюґо діалог Ґовена з Сімурденом: «Ви хочете обов'язкової для всіх казарми, я хочу школи. Ви мрієте про людину-солдата, я мрію про людину-громадянина. <…> Ви засновуєте республіку меча, я хотів би заснувати <…> республіку духа».

Попри всю галасливу політичну риторику, історико-культурні витоки Майдану в нас не проаналізовано й досі. Водночас, не можна не визнати, що той «донецький десантник», який спересердя гукав під Кабміном «помаранчевій» юрбі: «Просто вы украинцы, а мы — нет!», інтуїтивно знайшов дуже точну формулу зрізничкування, якої недарма не змогли переважити всі контрарґументи опонентів («Почему же, вот я, например, еврей!» — «А я русская!» і т. д.): хоч яким етнічно й мовно строкатим за своїм складом був Майдан, за «етосом і еросом» (чуттєвістю), кажучи в термінах «Загубленої української людини» М. Шлемкевича, він справді презентував українську націю, — і то власне такою, якою вона була запроектована «братчиками» й старогромадівцями!

Характерно, що, за деякими даними, Т. Шевченко (інше, давніше родинне прізвище — Грушівський) і сам мав право на цей титул — не лише життям і творчістю, а й походженням (Грушівські були з козацького стану). «Недарма і Турґенєв, і Полонскій в своїх спогадах про Шевченка ужили слова «козак». Воно в половині XIX ст. ще носило на собі національний і, що дуже важне,  е л і т а р н и й  відблиск  п р о в і д н о ї  верстви України XVI—XVIII століть» (Маланюк Є. До справжнього Шевченка // Маланюк Є. Книга спостережень. — С. 53). Славнозвісний заповіт Григорія Шевченка («синові Тарасові з мого добра нічого не лишаю, з його буде або великий чоловік, або велике ледащо, для його моя спадщина або нічого не значитиме, або нічого не поможе») звичайно трактується в нас ad hominem — як перший засвідчений доказ неординарности малого Тараса, — але є в ньому й інша, «імперсональна» семантика, пов'язана якраз із традиціями транс'європейської «провідної верстви» середньовіччя, — порівняймо чотирма століттями раніше складений заповіт герцоґа Бусіко: «Якщо мої діти будуть чесні й відважні, цього з них буде доволі, якщо ж із них не вийде нічого путящого, то мій спадок буде для них нещастям» (цит. за: Хейзинга Й. Осень средневековья. — С. 78). Такі «дискурсивні збіги» випадковими не бувають. Нашому шевченкознавству, яке стільки років ялозило тему «кріпацької долі» поета, варто б глибше зайнятися історією покріпачення родини Шевченків та відновленням тої «культури переказу», в якій проходило поетове дитинство, — на цьому шляху на нас може чекати ще чимало сюрпризів.

Маланюк Є. Там само. — С. 52—53. Історичні підстави для такого погляду безперечно були, і то вельми поважні: на Правобережжі, напр., адміністрація Миколи І списала в селянський стан всю українську шляхту, яка, віками опираючись денаціоналізації, на час розділу Польщі опинилась на марґіналіях польського суспільства. «…Перепис 1897 р. виявив, навіть, цілі села князівського походження, і то неабиякого, а від Рюриковичів та Гедиміновичів. <…> Були це колись пани на всю губу, з гербами, із правами й маєтками, але через те, що вони не відступили від православної віри й українства не зрікалися, то все те вони поволі втрачали й остаточно здеґрадували» (М. Славінський. Вказ. праця. — С. 242). В. Петров у своїх спогадах початку 1920-х — хронологічно одному з останніх «соціологічних портретів» українського села перед катастрофою колективізації — засвідчує зацілілий на Київщині від Гетьманщини незмінним не лише побутовий, а й становий устрій: «Мешканці Баришівки писались козаками — номенклатура людности на Полтавщині, успадкована од колишнього поділу на полки!» (Домонтович В. Болотяна Лукроза // Київські неокласики / Упор. В. Агеєва. — К.: Факт, 2003. — С. 294). У кожному разі, нема сумніву, що історія українського села під Російською імперією ще не написана, що за походженням воно зовсім не складало такої однорідної темної «гречкосійської» маси, якою уявляється нам тепер (коли російська інтеліґенція «ходила в народ», села на Наддніпрянщині ще судилися за Литовським Статутом!), і що перші покоління наших «народників» ще цілком могли віднайти в ньому живу козацьку традицію, яка  є д и н а  їх і цікавила.

Цит. за: Ульяновський В. Син України… // Антонович В. Б. Моя сповідь. — С. 40.

Востаннє в новітній історії — уже напряму, «від першої особи» — цей vox populi озивається в революцію 1917—1920 pp. У недокінченому (сконфіскованому під час арешту) романі Б. Антоненка-Давидовича про тодішню «отаманщину» (події, яким автор був і свідком, і учасником) цю півторастолітню історичну претензію українського села на шляхетство виголошує на фронті перед солдатами агітатор «від українців»: «Ми з діда-прадіда вакурат козаки, ну тільки що нас царі й усяка буржуазія не признавали, а так вроді ти сукин син, мужик і не рипайся… А ми требуємо, щоб тепер, значить, усі були козаки…» — промова, після якої «до української громади тут же записалось півтори сотні душ і між ними десять росіян і один татарин»: цілком-таки «по-запорозьки»! (Див.: Антоненко-Давидович Б. Д. Нащадки прадідів. — К.: Вид. дім «KM Academia», 1998. — С. 124).

Драгоманов М. Переднє слово… // Драгоманов М. П. Вибране. — С. 289.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. — Т. 1. — К.: Наук, думка, 1990. — С. 234.

Див.: Там само. — С. 163—171. Про комітат як основу середньовічного лицарства — засновану на дружбі й вірності (побратимстві) «закмнену групу з яскраво вираженою ініціаційною структурою і глибоким соціальним сенсом», у якій стратифікація (ватажок — ветерани — новобранці) хоч і передбачає ієрархічні стосунки, є лише однією з функцій «рівности своїх», ширше див.: Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства / Сокр. пер. с итал. — Москва: Просвещение, 1987. — С. 104—147.

Парамонов Б. Канал Грибоедова // Парамонов Б. След. — С. 386—387.

В історії українсько-російських культурних взаємин XIX ст. є один надзвичайно інтриґуючий сюжет, який давно вартує окремого дослідження. 21.04.1858 р. Шевченко записує в щоденнику: «Из театра зашел к Белозерскому и застал у него К. Д. Кавелина. С разговора о минувшей и будущей судьбе славян мы перешли к психологии и философии. И просидели до трех часов утра. Школьничество». Саме К. Д. Кавелін, яким досі на диво мало цікавились шевченкознавці, був «духовним батьком» російського народництва — за словами Б. Парамонова, тим «доленосним чоловіком», котрий «якраз і прищепив російському лібералізмові патерналістську ідеологію» (Цит. праця. — С. 402). Уявити собі, якою могла бути ця «всенощна» бесіда двох лідерів двох народницьких ідеологій —  російського «патерналіста-державника» з нашим «батьком отаманом», — то така велика інтелектуальна спокуса, що лишається хіба дивуватися, як їй досі не улягли коли не історики філософії, то бодай белетристи. В кожному разі, є всі підстави підозрювати, що це «очаровательное школьничество» мало бути своєрідною версією описаної у В. Гюґо бесіди Ґовена з Сімурденом про «республіку меча» і «республіку духа», і якщо в політичній історії надовго перемогла перша, то це ще далеко не привід, щоб викреслювати другу з історії культури.

Цит. за: Мельник-Антонович К. Матеріали до біографії В. Б. Антоновича // Україна. — 1928. — Кн. 6. — С. 60.

Цит. за: Scaglione A. Knights at Court: Courtliness, Chivalry, & Courtesy From Ottonian Empire To The Italian Renaissance. — P. 188—204. Варто зазначити, що з своєї етичної номенклатури Данте викинув цілу низку «старих», середньовічних лицарських чеснот — як мілітарних, так і «придворних», куртуазних (з цих останніх залишив тільки temperanza — поміркованість у їжі, mansuetudine — стримування гніву, veritade — уникання похвальби, та eutrapelia — дотепність). Відтак дантівський список можна розглядати як найавторитетніший моральний кодекс Нового часу — етичний норматив для лицаря вже не «по зброї, а по духу».

Тут нотабене, заввагою на майбутнє: ніяке ґрунтовніше дослідження козацько-лицарських витоків українського народництва неможливе без кваліфікованої історико-антропологічної студії над поняттям «слави» у Т. Шевченка. Саме в цьому пункті відбувається перехід від пізньосередньовічної magnanimitade, бойової доблести тамплієрсько-госпітальєрсько-мальтійсько-запорозького зразка (NB: не забуваймо, що самі запорожці вважали себе спадкоємцями лицарів Мальтійського ордену!), яка в останніх поколіннях козацької старшини вже деґрадувала була до заслуги перед сюзереном (і в кінці й спричинила масовий гін двох поколінь малоросійських паничів у Петербург «по славу», як вони її розуміли!), — до того розуміння «слави» як особистої національної гідности, яке в повному вираженні знаходимо у Лесі Українки («Пророк», «Оргія» та ін.) і яке в радянський період склало один із головних каменів спотикання між українською літературою та її імперським замовником. Це занадто масштабна тема, щоб я могла претендувати тут на її висвітлення, — трохи далі вкажу ще на деякі параметри «слави» у Лесі Українки, але сповна оцінити їхній антиколоніальний пафос можна тільки в ширшому діахронному контексті, а саме ним-то ми й не володіємо. Логіка переємства тут вимальовується більш-менш така: 1) запорозький лицарський кодекс («над усе честь і слава, войськовая справа») — 2) «слава» у Шевченка — 3) «слава»/«ганьба» у Лесі Українки — 4) «неслава» у неокласиків, «пражан» і (останнім відгомоном) шістдесятників (В. Стуса, І. Калинця), після яких цей мотив у нашій культурі більше не відновлювався. Поки такого наскрізного погляду не вироблено, будемо й далі вимушено описувати частини попереду цілого — «дерева без лісу».

Не виключаю, що цей припис може мати й складнішу імплікацію: норматив проголошення істини (коли «замовчувати» її є «ділом гріховним»!) притаманний переважно релігійним орденам доби Реформації, — а ця остання, як відомо, настільки глибоко вплинула на українську духовну культуру, що «попри те, що і католицька і православна церкви вороже ставилися до реформаторів, на початку 17 століття чимало їх здобутків уже ввійшло в масову свідомість» (Нічик В. Києво-Могилянська академія і німецька культура. — К.: Укр. центр духовної культури, 2001. — С. 53).

Див. про це: Фігурний Ю. Історичні витоки українського лицарства: Нариси про зародження і розвиток козацької традиційної культури та національне військове мистецтво в українознавчому вимірі. — К.: Видавничий дім «Стилос», 2004; там-таки читач знайде й докладну бібліографію з цього питання.

Про формування середньовічного концепту «священної війни» (bellum sacrum), культу «воєнних святих» (в українській версії трійця дещо модифікувалася — місце св. Юрія поруч із Пречистою Дівою та архістратигом Михаїлом зайняв Микола Чудотворець як «покровитель мореплавців», див.: Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — Т 1. — С. 298—299) та остаточного образу лицаря як «святого воїна», Докладніше див.: Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. — С. 320—338.

М. Драгоманов навіть вважав був, що саме етнічно різнорідний склад козацької старшини й спричинився до надто швидкої асиміляції цього класу в «малоросійському дворянстві», — «для українізації його треба було більше часу й демократичних ідей» (Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. — С. 162). Важко сказати, скільки за цим твердженням історичної правди, а скільки неусвідомленого прагнення виправдати асиміляцію своїх особистих предків (уже дід М. Драгоманова, а Лесин прадід, писав своє ім'я на російський лад — «Аким ДрагоманОВ», а батько був хоч і другої руки, однак цілком несогіршим російським літератором, чиї вірші й переклади охоче друкував «Вестник Европы»). Зрештою, те, що, скажімо, М. Коцюбинський походив, як повсякчас підкреслював у автобіографіях, «з давніх українських бояр» (тобто з автохтонної, ще княжої української шляхти, а не з козацької старшини), М. Старицький — взагалі з Рюриковичів, а графство Шептицькі належали до найстаровинніших і найславніших боярських родів Галицької Руси, нітрохи не завадило у свій час ні Коцюбинським та Старицьким русифікуватися, ні Шептицьким полонізуватися, і подібних прикладів можна згадати й більше, тож, либонь, таки не в етнічному походженні тут справа. Нам, уже позбавленим виразних уявлень про аристократичну картину світу, важливо зрозуміти одне: «спадком предків» для української дворянської інтеліґенції XIX ст. була зовсім не етнічна приналежність, не мова і навіть не віра, — а перш за все, лицарський моральний кодекс, в основі якого лежала вірність присязі. Згрубша мовивши, ці люди «присягли» на вірність українському етнічному «народові» так само чесно і без застережень, як їхні предки, в інших історичних обставинах, виходячи з конкретних pro і contra своєї доби, присягали іншому «суверенові» — гетьманові, королю або цареві, — і жодної принципової суперечности, «розриву з традицією» предків, у цьому не вбачали.

Попович М. В. Нарис історії культури України. — С. 163.

Див., напр, Еліас Н. Процес цивілізації. Соціогенетичні і психогенетичні дослідження / Пер. з нім. — К.:  Вид дім «Альтернативи», 2003. — С. 235—246 (розд. «Погляд на життя  рицаря»).