Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович

Ознакомительная версия. Доступно 16 страниц из 79

У цю мить Ярош пригадав маки, які бачив у старого Мількера, маки, з якими той розмовляє… маки, які відкидають тінь… І маки — гашгаш — у Книзі Ібліса… Чи є тут якийсь зв'язок? Роздуми його перебив Книш:

— Але ж тут мова про знаки, розпізнавши які, людина здобуде змогу отримати знання з попередніх життів і певність, що зможе прожити ще не одне життя. Тільки нам не дано відчитати ці знаки, бо як пишеться у Калькбреннера, «очі ваші заплющені, а серця закриті». Отже, вам відомо, що австрієць саме з метою полегшення розпізнавання цих знаків створив свою музику. Наші працівники вже розшифрували ці ноти і навіть влаштували невеличкий концерт на Кульпаркові для божевільних. Ми вирішили провести експеримент на хворих, у надії, що вони, згадавши своє попереднє життя, зціляться… Однак… наслідки були ялові. Точніше — ніякі. Правда, одна жінка раптом заговорила іспанською, до того ж астурійським діалектом. Тривало це лише кілька хвилин, ми встигли записати її на диктофон і пізніше прослухати. Ось я вам увімкну.

Підполковник натиснув кнопку на диктофоні, спочатку лунали звуки танґа, тривало так зо три хвилини, а потім почувся короткий зойк і чиєсь схлипування, воно наростало, стаючи все голоснішим, аж поки перейшло в жіночий істеричний крик, у якому можна було відчитати страх і розпач, жінка кричала несамовито, мов поранений звір, щось упало, забилося, заляскало, затупотіло, крізь нерозбірливі звуки відчайдушного ридання проривалися слова, їх було небагато, але вони повторювалися і повторювалися: «amapolas en la sombra… amapolas en la sombra… amapolas en la sombra…» — і так разів двадцять, поки вона не захлинулася спазматичним плачем, який перейшов у хлипання і стогін. Диктофон вимкнувся.

— Знаєте, що означають ці слова? — запитав Книш.

— Сомбра — це тінь, від цього слова походить «сомбреро»…

— Чудово. А разом буде «в тіні маків»!!! — Книш не міг приховати своєї радості з того, яке здивування викликали його слова в професора. — Отже, бачите — ми фактично зробили один крок. Який, щоправда, ще нікуди не привів. Калькбреннер пише, що коли людина перед смертю не чула цієї мелодії, то вона ніколи не вплине на неї в наступному житті. Мабуть, лише ця жінка її чула… найпевніше — не повністю… але маки… маки… Звідки їй відомо про тінь маків?.. І ще одне. Музика, яку ми розшифрували, до болю схожа на одне танґо. — Тут він подивився Ярошу в очі, сподіваючись зафіксувати якусь його реакцію, але професор, здавалося, пурхав у емпіреях. Тінь невдоволення промайнула обличчям Книша, але тільки на мить. — Ви ж, напевно, теж упізнали мелодію… Так зване «Танґо смерті». Воно лунало в Янівському концтаборі під час того, як в'язнів вели на розстріл. Є кілька варіантів слів… В одному з них, що цікаво, є такий куплет:

Ярош, щоб не зрадити зайвий раз свого подиву, скинув окуляри і почав їх протирати хустинкою, вдаючи, що це його мало цікавить. Книш дивився на нього, примруживши очі, і чекав, він умів чекати, як лис, що причаївся у кущах, його очі, вуха і ніздрі були напоготові, здавалося, що він чує навіть пульс Яроша, стукіт його серця і плин крові.

— Згадка про піски, між іншим, недаремна, адже в'язнів розстрілювали саме на Пісках у Лисинецькому лісі. Так, між нами… — замимрив Книш, запалюючи цигарку, — …збіглося, що я був у Стамбулі тоді саме, що й ви. — Ярош усміхнувся — як усе банально і нецікаво… — У тій самій бібліотеці. Ну, і чув дещо… Мене цікавить, що вам вдалося з'ясувати, коли ви оглядали Книгу Ібліса.

— Нічого нового.

— Ви собі не уявляєте, як мені сумно. Я не жартую. Мені реально сумно. Таке враження, що на мене звалилися усі скорботи світу. Я просто придушений ними. Я конаю під їхнім тягарем. І ось що дивно — мені ніхто не хоче допомогти. — Несподівано він підвівся і сказав, простягаючи руку: — Ну, гаразд. Поки що нашу розмову завершимо. Ось мої телефони. Коли закінчите працю над «КаеС», прошу повідомити. Без нашої згоди не рекомендую публікувати переклад. Домовились? — Ярош кивнув. — От і добре. Можливо, у нас виникнуть іще питання, то вже не гнівайтесь. І якщо вам вдасться щось прояснити щодо цих маків, то дзвоніть. Можливо, це все лише фантастика, казочка для дурників, а можливо, й ні. Успіхів.

Та коли Ярош уже рушив до дверей, Книш раптом бовкнув:

— А ви і справді мене не впізнали?

Ярош здивовано стенув плечима. Щось у Книшеві було знайоме, але стерлося.

— Ну, нічого, — покивав головою той. — У нас просто робота така — фотографувати у пам'яті обличчя. — І раптом бовкнув: — А як там наша Надієчка поживає?

Ярош отетерів, обернувся і тільки тут упізнав у Книшеві того самого Надійчиного кавалера, що зняв її на уродинах Русі.

— Кажуть, вона тепер відома письменниця? — скалив зуби Книш, несподівано обм'якнувши і скинувши з себе маску крутого правоохоронця., — Я, правда, не читав, але хотів у вас запитати: серед її персонажів часом не траплявся вам скромний працівник СБУ?

Ярош розсміявся:

— Невже це вас хвилює? Це ж насправді приємно. Коли-небудь можна й онукам показати — ось дивіться, що про вашого дідуся написали.

— Хе-хе, та знаєте… З того часу я трішки піднявся… Не хотілося б, щоб начальство дізналося.

— Що саме? — Ярош вдав, що нічого не розуміє.

— Ну, як же… Ми ж… Ви що — хочете сказати, що нічого не знаєте?

— А що я повинен знати?

Книш погойдався на обцасах, тернув вказівним пальцем під носом і промовив:

— Та ні, нічого особливого. Просто, якщо ви з нею маєте контакт, то я просив би… як би це сказати… Вона, кажуть, надто відверта у своїх творах… Хоч і не називає справжніми іменами… Але здогадатися можна… Розумієте? У нас є й такі, що книжки читають. Аякже. Тобто, я хотів сказати, по роботі… Робота така… Читають, нотують, каталогізують, розкладають по поличках… Ви не можете не знати, що тоді сталося… На уродинах Русі… Я хотів би вибачитися перед вами, якщо завдав вам прикростей, але обставини так склалися. А хочете, я буду з вами максимально відвертим?

 — Ну, спробуйте.

— Зараз ми вирішуємо щось куди важливіше. Тому мушу пояснити, що тоді у нас було саме таке завдання. За будь-яку ціну розірвати ваші стосунки.

— Не розумію. Навіщо?

— Я тоді був дрібною рибкою. Наказали — виконав. Отак, мимоволі, ми з вами й стали «молочними братами».

Від цієї фрази Ярош аж здригнувся, ще чого — «молочні брати»! Так кажуть про тих, хто насолоджувався мінетом від однієї і тієї ж дівчини, але стати «молочним братом» з кагебістом?

— Ви хочете сказати, що то зовсім не Руся спланувала?

— Ні. Це наша робота. Надя, як вам відомо, збиралася їхати на роботу до Німеччини. А якби у вас із нею все склалося, могла б і не поїхати. Так?.. Одначе вона нам потрібна була саме там. Хоча, яку функцію вона там виконала, я не знаю. Я, як той мавр, лише зробив своє діло… А, до речі… ви хіба не упізнали голос тієї жінки, яка викрикувала іспанську фразу?

— А чому я мав її упізнати?

— Бо ви її чудово знаєте. Це — Руся.

Ярош витер холодний піт з чола. Усе вкладалося у якусь дику фантасмагоричну картину.

— Що з нею сталося?

— Чергове нещасливе кохання. Нова спроба суїциду. Наковталася пігулок. Але цього разу уже з незворотними наслідками.

— Стривайте… Той мій колега, який з нею зустрічався і який переконав мене прийти на уродини… Це і ваш колега?

— У світі усе дуже тісно переплетене. Він теж виконував завдання.

— І це через нього Руся труїлася?

— Погодьтеся, на його місці міг бути кожен. Є люди, які приречені на самогубство. Знаєте, яка статистика? На сьогоднішній день третина самогубців встигла відбути уже генеральну репетицію і перебуває на порозі прем'єри. Але не будемо про сумне. До побачення.

Ознакомительная версия. Доступно 16 страниц из 79