Я чкурнув з місця аж курява знялась. Навіть забув подякувати.
— Ей! Ей! Ще я! Мене візьміть! Я хочу летіти! Я встиг!
— Звідки прилетіли? — чванькувато і без поспіху промимрив реєстратор коло проходу.
— Мехіко! — випалив я.
— Ясно, — працівник жвакав жуйку, непорядно плямкаючи на цілу залу. — Значить ще один лишився. Не треба так волати, ми вас чекали.
За хвилину чи дві після мене до зали увірвався отой «ще один», захеканий і упрілий пасажир з вибалушеними від переляку очима, як виявилось, з того самого рейсу із Мехіко. Він зраділо відсапувався, поки контролер звіряв його посадочний талон та документи, а за якусь мить нас гуртом везли до літака.
Ось тут, пригадую, я нарешті розслабився, зметикувавши, що у моїй авантюрній епопеї настала пора тулити жирну крапку. Я ще мусив заночувати одну ніч в Мілані, а тоді летіти до Стокгольма, однак готельчик я забронював загодя, тим паче, думав собі, це ж Європа, що тут може статися?…
Таки сталося. Причому, чи не найгірше за всю подорож. Прилетівши в міланську Мальпензу, я несподівано виявив, що у мене перестала працювати кредитна картка.
Як так, спитаєте ви? Не знаю, скажу я. Ось так-от просто, після успішного користування протягом цілого місяця у Мексиці, на самому фініші такого довгого шляху, я раптом опинився без засобів до існування. З надією я тицяв пластикову кредитку в усі банкомати, які тільки зміг знайти в аеропорту, але результат усюди вигулькував один і той самий: «Transaction declined by your bank [137]».
Я побілів як крейда, і відчував себе гравцем у дурнуватий квест, якому перед самим завершенням ігрища підсунули свиню у вигляді нездійсненної задачки. От тільки задачку цю, хоч лусни, а треба було вирішувати.
Для початку я заспокоївся, а потім спробував тверезо обмірковувати, як мені далі обертатися. Присівши на ослін перед виходом з аеропорту, я видобув з кишені шортів заношений гаманець і витрусив з нього на лаву усе до останньої крихти. На одну купку згріб візитки, залежані квитанції та інший мотлох, а на іншу — гроші, а також те, що можна було використати як гроші. Окрім уже згаданого вище солідного капіталу з двохсот крон, ста п’ятдесяти песо та двадцяти євро, я винишпорив у портмонетці пом’ятий та затертий однодоларовий папірець, монету номіналом в п’ятдесят євроцентів, дві купюри номіналом по дві гривні кожна та двадцять п’ять українських копійок. Ото й увесь мій золотовалютний резерв.
Перед тим, як рахувати видатки та можливий дефіцит своєї мізерної казни, я ще раз обгасав Мальпензу, передивившись усі валютні обмінні пункти. Результат перевершив мої найясніші сподівання: я раптом второпав, що мій бюджет зовсім не скромний і плюгавий, він просто дохлий, такий дохлий, як пацюк, якого два рази переїхали котком на свіжому асфальті. Крони, песо та гривні можна було сміливо пересунути до купки з візитками та мотлохом.
Отже, двадцять євро, п’ятдесят центів і один американський долар.
З цим я мушу:
доїхати від Мальпензи до Мілану;
переночувати в Мілані;
хоча б раз за добу поїсти у Мілані;
наступного вечора дістатися від Milano Centrale до Orio al Serio, аеропорту в Бергамо.
Добрі новини — це те, що квитки на літак у мене на руках, іншими словами, головне зараз — дотягти до аеропорту в Бергамо, а в Швеції я вже зможу використати крони — якраз стане, щоб доїхати від Нічопіня до Стокгольма. Попри це, я підрахував, що на втілення у життя усіх пунктів вищенаведеного плану потрібно щонайменше 67 євро…
Надворі помалу темніло, Мальпенза вбиралася у вечірні шати з неонових вогнів, а я сидів під одними з розсувних прозорих дверей і замислено чухав потилицю. Помислив, що щось подібне, либонь, відчуває наш сіромаха прем’єр-міністр, який за пару тижнів до Нового року, схлипуючи і чортихаючись, шматує щорічний бюджет України. Щоб доїхати до центральної міланської станції від Мальпензи мені слід було викласти 7,50 євро, далі, аби дістатися від Мілану до аеропорту в Бергамо, — ще 8 євро. Після цього лишалося 5 євро… Цього ніби мало вистачити на найпаскудніше меню в McDonalds чи Burger King. Вихід напрошувався сам собою — відмовитись від заброньованого готелю і знову ночувати в аеропорту, тільки цього разу в Бергамо.
Сказано — зроблено.
Я доїхав до Milano Centrale, де, замість того щоб податись до готелю, відразу взявся шукати McDonalds. У тій харчевні мені якраз стачило грошенят прикупити кілька чізбургерів та маленький стаканчик «Coca Cola». Заправившись, я пересів на автобус до Orio al Serio, а за півгодини вже сходив на круглий асфальтовий майданчик біля головного порталу куцого бергамського летовища.
Я почувався безжурно і радісно, хоча добряче втомився, а на руках не лишилося жодного євро.
* * *
Сподіваюсь, ви читали чи чули про роман Мітча Албома «П’ять людей, яких ти стрінеш на небесах» [138]. Або хоча б знали голлівудську екранізацію. Там йдеться про шанованого і самотнього старого на ймення Едді, який працює технічним наглядачем на дитячих атракціонах в парку і спокійно доживає віку. Одного дня, рятуючи дівчинку, що заледве не потрапила під карусель, Едді гине сам. Після того він потрапляє на небеса, де перед тим як потрапити в рай, зустрічає п’ятьох людей, котрі свого часу значно вплинули на його життя (попри те, що у більшості випадків він того навіть не спостеріг). Кожен розповідає Едді свою історію, щораз глибше розкриваючи значення тих чи інших, раніше залишених без уваги людей і подій у житті старого.
П’ятеро людей, до яких по черзі навідується Едді, уже перебувають в раю. Причому у кожного з них свій власний рай. Для молодого вояки, колишнього напарника Едді, котрий загинув під час другої світової війни на Філіппінах, так нічого до пуття і не спізнавши у житті, рай — це поле бою, заграва пожеж, палаючі румовища, свист осколків у п’яному повітрі, далекий гуркіт канонади та рев винищувачів над головою. З дня на день він повертається у джунглі і веде свою нескінченну війну з неіснуючим ворогом. Для молодої жіночки Рубі рай виявляється у щоденних походах в притрушене снігом кафе, де вона замолоду працювала офіціанткою і де одного дня зустріла чоловіка свого життя. Рай для «ходячого атракціону» Джозефа Корвельчика — це помости цирку, в якому він сам може усім заправляти, і т. д.
Чомусь я згадав цю книгу, сидячи пізно увечері навпроти широченного вікна у аеропорту Orio al Serio, звідки відкривався гарний по обидва боки вид на злітну смугу. Я вовтузився на незугарному, високому і без спинки пластиковому стільці, по-дитячому метеляв ногами, проводжаючи поглядом літаки, які то важко зривались угору, надсадно гуркочучи турбінами, то спускались з розріджених небес, здіймаючи хмари куряви над цятками вогнів посадкового тракту. В животі неприємного буркало і воркотало після заковтнутих резинових гамбургерів і теплої «Coca Cola» без бульбашок. За спиною, у тінях пройдешнього, зумкотіла пишнобарвними спогадами Мексика, а в кишені бадьоро бряжчало аж 85 євроцентів. Але я був щасливий. Щасливий як ніколи до цього.
Нараз подумалось, що мій рай на небесах буде саме таким: пластиковий салон аеропорту з блискучими гостроносими літаками, що кутаються в пастельні вечірні тони на злітній смузі, з монохромним притуманеним небом, на якому де-не-де викльовуються перші краплі олов’яних зір, з незручним стільцем на довгих ніжках і з бурчанням не
свіжого санд віча у животі…
XV. Останні штрихи: прощання з Мрією
Якщо ви дочитали аж до цього місця, значить, вам справді сподобалось. А може й не сподобалось, але ви однаково дочитали. Так чи так вам вистачить сил подужати і цей розділ, бо він останній і найменший. Я більше не мучитиму вас кусючими москітами, диявольською спекою, літрами випитого мескалю, ананасами, які летять в голову, пишногрудими мексиканками, великими волохатими павуками та іншою мерзотою. Я всього-на-всього підведу деякі підсумки і, певне, розкажу, чому я взявся за написання Хронік.
