Сильний вітер дув над Вроцлавом, гнав темні хмари з боку Шленжі, під поривами вітру бралася брижами сіро-синя вода Одри, розгойдувалися гілки верб на Солодовому Острові, хвилювався густий очерет поміж старицями. Стінолаз розкинув крила, скрекотом кинув виклик гракам, які кружляли над дахами, здійнявся в повітря, облетів дзвіницю, сів на карниз. Протиснувшись крізь ажурне плетиво вікна, кинувся у темну безодню дзвіниці, полетів униз, викручуючи запаморочливу спіраль уздовж дерев'яних сходів. Приземлився, сів, б'ючи крилами і настовбурчуючи пір'я, на підлогу нефа, і майже відразу змінив зовнішність, перетворившись на чорноволосого і вбраного в чорне чоловіка.
З боку вівтаря наближався, гримотячи сандаліями і бурмочучи щось під ніс, ризничий, дідок із блідою пергаментною шкірою. Стінолаз гордо випростався. Ризничий, побачивши його, поблід іще більше, перехрестився, низько нахилив голову і швидко сховався до ризниці. Але стукіт його сандалій потривожив того, з ким Стінолаз хотів зустрітися. З-під аркади, за якою ховалася капличка, беззвучно з'явився високий чоловік з короткою гострою борідкою, загорнутий у плащ зі знаком червоного хреста і зірки. Вроцлавський костел Святого Матвія належав госпітальєрам cum Cruce et Stella [260], їхній притулок був при самому костелі.
— Adsumus, — упівголоса привітався Стінолаз.
— Adsumus, — тихо відповів хрестоносець із Зіркою, складаючи долоні. — В ім'я Господнє.
— В ім'я Господнє, — Стінолаз мимоволі по-пташиному ворухнув головою і плечима. — В ім'я Господнє, брате. Як справи?
— Ми весь час напоготові, — госпітальєр і далі говорив тихо. — Постійно приходять люди. Ми ретельно записуємо все, про що вони доносять.
— Інквізиція?
— Нічого не підозрює. Вони відкрили нові власні пункти для доносів у чотирьох костелах: у Войцеха, Вінцентія, Лазаря і Діви Марії на Піску, таким чином, вони не збагнуть, що додатково діє наш. У ті самі дні й у той самий час, по вівторках, четвергах і неділях, від…
— Я знаю, коли саме, — безцеремонно перебив його Стінолаз. — Я прибув якраз у належну пору. Посиджу, послухаю, довідаюся, що непокоїть громаду.
Не минуло й трьох отченашів, як перед ґратами вклякнув перший клієнт.
* * *
— …не поважає начальства брат Тит, нікого не шанує… Раз, прости Господи, накричав на самого пріора, що той нетверезим месу править, а пріор же тільки капусечку тоді випив, бо що то є кварта [261] на трьох? А брат Тит без жодної поваги… Тоді пріор звелів пильніше до нього придивлятися… І тихцем, прости Господи, келію обшукати… І виявилися книги та брошури, під ліжком заховані. Важко повірити… «Trialogus» Вікліфа… «De ecclesia» Гуса… Писання лоллардів і вальденсів… А до того ж «Postilla apocalypsim», яку писав Петро Оліві, отой проклятий єретик, апостол бегардів і йоахімітів, і хто це має і читав, той неодмінно і сам є потаємним бегардом. А позаяк начальство веліло на бегардів доносити… То я й доношу… Прости Господи…
* * *
— Доношу покірно, що Гастон де Водоне, трубадур, котрий милості у князя, що на Глогові, запобіг, — то випивака, курвяр, пройдисвіт, єретик і безбожник. Своїми жалюгідними віршами потурає найнижчим смакам черні, достоту не знати, що вони в ньому знаходять, чому його примітивні рими ставлять вище за мої… я хотів сказати, за вітчизняні. На моє переконання, годилося би геть того приблуду вигнати, нехай вертається до свого Провансу, нам тут культурно чужі зразки не потрібні!
* * *
— …приховав, що має брата за кордоном, у Чехії. А було що приховувати, бо той його брат, до дев'ятнадцятого року диякон у Святого Штефана в Празі, тепер також служить за ксьондза, але вже в Таборі, у Прокопа, бороду носить, служби в чистому полі без альби [262] й орнату [263] править і причастя під обома видами вділяє. Хіба ж добрий католик, запитую я себе, приховував би, що має такого брата? Хіба може, питаю я, добрий католик узагалі мати такого брата?
* * *
— …і кричав, що швидше ксьондз власне вухо побачить, ніж від нього десятину, і щоб моровиця найшла на тих попів розбещених, і що гуситів на них треба, і щоб вони чимшвидше з Чехії прийшли. Так кричав, клянуся всіма реліквіями. І ще те скажу, що він злодій, козу мою украв… Каже, що то неправда, що то його коза, але ж я свою козу впізнаю, бо, бачте, у неї чорна цятка на кінці вуха…
* * *
— Я, ваша милосте, на Магду скаржуся… На підбурювачку, значить. Бо вона шльондра безсоромна… Вночі, коли дівер на постелі на неї вилізе, то сопе, зойкає, стогне, кричить, як кицька нявкоче. Та коби ж то тільки вночі, де там! Буває, що й удень, при роботі, коли думає, що ніхто не бачить… Кине мотику, нахилиться, вчепиться за тин, а дівер, спідницю їй аж на спину задерши, як той цап туди-сюди курбетить… Тьху, сороміття… А моєму хлопові, бачу, очі горять, не раз аж облизнеться… То я їй кажу, мовляв, май отримання, ти потіпахо їдна, чого чужим чоловікам голови крутиш? А вона мені: догоджай хлопу, як належить, то він не стане на інших оглядатися і вуха наставляти, коли інші вовну чешуть. І ще сказала, що тихцем кохатися і не подумає, бо їй приємно, а раз приємно, то вона стогне і кричить. А що ксьондз у костелі сказав, що таке задоволення — то гріх, то він, певно, дурний або збісився, бо втіха гріхом бути не може, бо то ж сам Господь Бог так усе й сотворив. А як я то все сусідці переповіла, то вона мені й каже, що такі балачки — то ніщо інше, як тільки герезія, і що тра наскаржитися на шльондру. Ну то от я і скаржуся…
* * *
— …варнякав, що в костелі, мовляв, на вівтарі, то аж ніяк не може бути тіло Христове, бо навіть якби й був Ісус такий великий, як цей-от, приміром, собор, то й тогді тіла не вистачило би на всі ті меси, вже би давно, мовляв, ксьондзи самі то все повиїдали. Таке брехав, цими самими словами, щоб я здох, коли неправду кажу, хай поможе мені Бог і Святий Хрест. А як його на вогонь поведуть і спалять, то покірно прошу, щоб ті його два морги біля струмка моїми були… Адже говорять, що заслуги, мовляв, зараховано буде…
* * *
— …Дзержка, вдова Збилюта із Шаради, яка після смерті чоловіка перемінилася на «де Вірсінг», кінний завод після покійного перейняла і кіньми торгує. Чи ж то личить, аби кобіта промислом і торгівлею займалася? Конкуренцію нам… Себто добрим католикам робила? Чому в неї так добре йде, га? Коли в інших не йде? Бо вона чеським гуситам коней продає! Єретикам!
* * *
— …тільки що на Сієнському соборі ухвалено і королівськими едиктами підтверджено, що з гуситською Чехією будь-який гендель заборонено, що якби хто з гуситами гендлював, має понести покарання майном і тілом. Навіть той польський поганий Ягелло знеславленням, вигнанням, позбавленням гідності і привілеїв карає тих, хто з єретиками знається, свинець, зброю, сіль або ж провіант їм продає. А в нас, на Шльонську? Сміються із заборон зарозумілі панове купці. Кажуть, що головне — це зарібок, що як заробити, то хоч би й з дияволом. Хочете прізвищ? Ось вони: Томас Гернроде з Ниси, Миколай Ноймаркт зі Свидниці, Гануш Трост із Ратибора. Цей самий Трост, додам, до того ще й обмовляв священиків, мовляв, розперезалися, свідків на те буде багато, бо відбувалося це в місті Вроцлаві, у корчмі «Під головою мавра» на Сольній площі vicesima prima iulii [264] у вечірні години. Ага, був би забув, із Чехією торгує ще такий собі Фабіан Пфефферкорн із Немодліна… А може, він уже помер?
