ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 119

І ось тепер заворушились усі Чарнишеві недруги, всі невдоволені, всі покривджені та всі інші, хто хотів переміни — люди завше прагнуть переміни, і навіть хороші урядовці їм обридають, і вони намагаються їх поміняти, а що вже казати про таких, як Чарниш. Майже по всіх селах панувало збудження, піднесення, а що остерігалися Чарнишевої помсти, ходили з кийками та при зброї. Аж тоді дізнали й ми, що стережемо: Чарнишеві добра, хотів він будуватися в Комишні, купив тут землю, це його збіжжя та дерево на хату. Саме Кіцеш наказав не віддавати збіжжя та дерево, намовляв комишнян свідчити, буцім Чарнишеві люди чинили самовільні порубки в чужих лісах, а коли десяцький Олекса Бас невпевнено заперечив:"Все дерево куплено за гроші, праведно кажу", Кіцешеві люди Баса побили.

Особливо раділи волохи, їх наз'їжджалося дуже багато, й приїхав аж із Іркліїва сотник Славуй Требинський, якого всі називали Сербином, він збадьорював Кіцеша й читав прилюдно грамоту, даровану царем йому, Славую, у ній писано:"…а за те його показання служби велено бути йому в малоросійських городах і дати йому на прохарчування село…"Славую Сербину дали багатий Іркліїв, а далі ще кілька сіл: Лящівку, Матвіївку, Мазалівку. Розвихрився Славуй, розпасіювався, гримав на козацьких старшин:"Всі ви збродні, Мазепи, вашої козацької влади не буде, а будуть всі іноземці, і гетьмана вашого поганого проженуть, а його місце посяде генерал Кантакузін". Про Кантакузіна гомоніли й інші волохи, й чимало козаків вірили в те, трималися їхньої сторони. Требинський–Сербин підмовляв і Кіцеша скаржитися цареві та Меншикову, й той писав, і два листи я переписав власноруч — хтось сказав Кіцешу, що в мене хороший почерк та стрій слова. В одному листі Кіцеш писав, буцім Чарниш погрожував йому:"Всіх вас, волохів, звідси камінням виб'ємо", а також казав:"І сотником тобі не бути, й хліба не їсти, коли з нами не в одне, коли москалям служиш". — "З ненависті так зі мною вчинив Чарниш, — писав Кіцеш, — що я іноземець і вірний його імператорській величності".

Переписував я на папір ці слова, а сам мотав усе на вус і думав про те, що вельми вони нехороші й не тільки для Чарниша та його людей, а й для мене, стороннього чоловіка, якого ворохобні люди вкручують, неначе бур'янину, в своє перевесло. І думав також про те, що стою не на правому ділі, що щось у нашому краї чиниться недобре, — подібні думки почали обхмарювати мою голову все частіше й частіше. Ну чому, думав, усі оці драпіжні чужинці, щойно їм не вдалося щось видерти в наших людей, виставляють себе вірними слугами престолу, а їхніх супротивників вар'ятами і бунтівниками? Чому обмовляють чесних козаків? Одначе цих своїх думок уголос не висловлював, боявся Кіцеша, який ходив по кімнаті й раз по раз заглядав через моє плече в папір, і я знехотя водив пером. Це був чоловік з недовірливими, неспокійними очима, котрі увесь час побликували великими білками, вельми схожий на турка чи татарина, невеликого зросту, худорлявий, з гострим обличчям, з чорними щетинистими вусиками і бородою, яка починалася майже од самих вух, довгими руками, якими вимахував, неначе млинок. Навіть я, наївний і недосвідчений, розумів, що такий чоловік не піддасться, що зв'язуватися з ним небезпечно, що й владу йому давати не можна, бо накоїть багато лиха. Моя душа щось відчувала, щось вгадувала: саме те, що він таки справді принесе чимало зла людям і що наші шляхи перехрестяться в тяжкий час.

Двічі в Комишню приїжджав новоспечений полковник Милорадович з своїм управителем Семеном, а далі їздив сам Семен. І Милорадович, і Семен — також серби, Милорадович — високий, статурний, темний, як і всі серби, лицем, шкіра на якому чомусь вилискувала, неначе була змащена оливою, і вилискувала, коли він зняв шапку, лисина, й сам був тугий, наструнений. Ворухкі, жваві були всі іноземці, яких я побачив у волості, мабуть, те не випадково: пробивали собі дорогу кулаками, допиналися швидких багатств і чинів високих. Наші старшини здебільшого були статечні, поважні, деякі — лінькуваті, ці ж крутилися, як дзиґи, під ними горіла земля. Я не обмовився, вона їм справді була не дорога, як і все, що росло, буяло, плодилося на ній. Я тільки не міг дотямкувати, навіщо закликає їх цар, чому віддає в їхні руки все більше й більше урядів, ще й так щедро платить тутешніми маєтностями за службу.

Милорадович і Семен походжали по відгородженому пляцу, розмовляли, щось показували один одному, щось міряли кроками, оглядали дерево, від'їжджаючи, полковник знову й знову наказував пильнувати добра, ще й сказав: якщо не впильнуєте, знайду й під кригою і зніматиму шкуру пасами. В мені щось аж затрусилося від тих слів — чому це він на нас гримає, чому погрожує. Я вже хотів сказати щось у відповідь, поглянув на Милю, але той був байдужісінький, тільки зауважив, що вже дуже холодно та й страшно вартувати (я подивував на ті Милині слова, про таке чув від нього вперше), просив набавити платні, Милорадович помацав крапчатими очима могутаню Пилипову постать і сказав: якщо допильнуєте, буде винагорода. Волохи поїхали, а я лишився з своїми думками та сумнівами, розтрушеними, наче горох по стерні. Я так і не збагнув, чиє це добро й що ми робитимемо, якщо прийдуть його забирати. Маємо зчинити ґвалт, захищати (Гречаний, війт, лишив нам двоє старих ратищ) чи втікати в лози? Поділився своїми сумнівами з Пилипом, але той, махнувши рукою, неначе праником, прорік:

— Який дідько на нього важиться.

Одначе важився не дідько, а важилися люди. Ще й в найгірший для мене час. Бо, пробудившись серед ночі від якогось шемрання, не побачив поруч Милі. Вибравшись з старого кожуха та з соломи, став біля дверей комори й прислухався. З того місця, де лежало дерево, долинали приглушені голоси, а за ворітчатками, які вели в поле, до ярка, форкнув кінь. Те форкання посвідчило, що люди не прийшли, а приїхали, й що вони тут не випадково. Отже треба щось робити: знімати ґвалт чи втікати. Майнула думка про Милю: дознав про наїзд непроханих гостей і здимів, думка несосвітенна, але чим ще мав пояснити, що він щез. Стояв, і душа моя розпанахувалася навпіл, одна половинка прагла струснути ніч криком, друга хотіла втекти, найгірше було те, що я в ту мить зовсім забув про Бога, не звернувся до нього за порадою і потім згадував про це з соромом та гіркотою. Хоч що він міг мені порадити? Адже я при його допомозі не визначився за кілька днів. Я проклинав годину, в яку прийшов у цю кляту Комишню, проклинав дорогу, яка мене привела сюди, й себе самого, дурного, бо погодився на цю вартівню. Чому маю гибіти за чужі добра!

У цю мить там, де лежало дерево, щось гупнуло й густий басовитий голос промовив:

— А що це ви, пан–молодці, тут робите? Чого шастаєте поночі?

Я впізнав Милю й пішов на його голос. Біля купи деревини стояло четверо: Миля та троє незнайомих. Біля Милиних ніг щось чорніло, мені здалося, що то лежить людина, і я злякався. Одначе, підійшовши ближче, побачив, що то не людина, а мішок.

— То ваші підводи в ярку? — запитав незнайомців Миля.

— Наші, — прогудів басовитіший, ніж навіть у Милі, голос. — І збіжжя це, й дерево пана Чарниша. Ми приїхали по нього.

— Може, воно й так, — спокійно відказав Пилип, — але ми цього не знаємо. Доведіть, що ці добра — пана Чарниша. У вас є такий папір?

— Навіть у темряві я бачив, як спантеличило нічних гостей це просте запитання, як вони переглядалися, стенали плечима. Той, що мав бас–басюру, хвицьнув себе по халяві пужалном.

— Який ще папір! Наше воно, пана Чарниша.

— Чого ж тоді приїхали вночі та ще й підводи полишили в ярку? — глумливо запитав Миля. — Е ні, хлопці, нічого з цього не вийде. Мені шкода ваших коней і вас, але дерева ми не віддамо Нас приставили вартувати, а вартовий повинен виконувати наказ. Я відступив на крок, готовий до втечі. Стояла глупа ніч, а вона має властивості, це вже я знав, перемінювати людські вдачі, вона притемнює в людських душах все світле й дає простір чорному, вона приятелює з ножем, сокирою, зі смертю. Ці люди не випадково вибрали її

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 119