Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария

— Ходи, — шепоче вона.

Я озираюсь. От чорт, думаю я, що коли зараз надійде Бодендік! Або Верніке, або котрась із сестер! Я серджусь на себе за такі думки. Ізабела ніколи не думала б про це. Вона стоїть переді мною, як дух, що прийняв постать людини, але готовий щомиті знову полинути в простір.

— Тобі треба одягтися, — кажу я.

Ізабела сміється.

— Треба, Рудольфе? — глузливо питає вона, ніби на неї зовсім не діє сила тяжіння, а на мені висить весь тягар світу.

Ізабела повільно наближається до мене, хапає мене за краватку і стягує її. Губи в неї безбарвні, а коли на них падає місячне світло — здаються сіро-синіми, зуби білі, як крейда, і навіть голос утратив відтінок.

— Скинь це геть, — шепоче вона, розстібаючи мені комірець і сорочку. Я відчуваю в себе на грудях її холодні руки. Ці руки не м’які — вони вузькі, тверді і міцно вчепилися в мене.

У мене мороз пробігає поза шкірою. В Ізабелі раптом прорвалось щось таке, чого я ніколи не гадав побачити в ній, я відчуваю його, як порив вітру або як удар; воно збиралося звідусіль, скупчувалось у ній і тепер вибухнуло, як легенький вітерець широких рівнин обертається в ущелині в раптову бурю. Я пробую стримати її за руки і озираюсь. Але вона вириває їх. Вона більше не сміється: на обличчі в неї написана смертельна серйозність істоти, яка знає тільки свою мету і, не задумуючись, помре, аби тільки її досягти.

Я не можу втримати її. У неї звідкись з’являється сила, яку я міг би зломити тільки насильством. Щоб не робити цього, я притягаю Ізабелу до себе. Так вона безпорадніша, але тепер вона ближче до мене, її груди притиснуті до моїх, я відчуваю її в своїх обіймах і мимоволі ще міцніше пригортаю до себе. Так не можна, думаю я, вона хвора, це насильство, однак хіба все завжди не є насильством? Її очі— біля самого мого обличчя, порожні очі без будь-якого виразу, застиглі, прозорі.

— Боїшся, — шепоче Ізабела. — Ти завжди боїшся!

— Я не боюсь, — бурмочу я.

— Чого? Чого ти боїшся?

Я мовчу. Страх раптом зникає. Ізабелині сині холодні губи притискаються до мого обличчя; вся вона — як кусок криги, а мене трясе холодна лихоманка, стягує шкіру, лиш голова палає. Я відчуваю Ізабелині зуби, вона — стрункий звір, що зіп'явся на ноги, привид, дух, зітканий із місячного світла й жадоби, живий покійник з холодною шкірою і холодними губами. В мені борються жах і недозволена хіть. Нарешті я силоміць відриваю її од себе і відштовхую так, що вона падає…

Ізабела не підводиться. Вона зіщулилась на землі, як біла ящірка, і шипить мені прокльони й образи — цілий потік брудної лайки візників, солдатів і повій, лайки, якої я навіть не знаю, образ, котрі вражають, як удар ножем чи нагайкою, слів, про які я ніколи не сподівався, що вона їх знає, слів, на які відповідають тільки кулаками.

— Заспокойся, — кажу я.

Ізабела регоче.

— Заспокойся, — передражнює вона. — Це все, що ти знаєш! Заспокойся! Іди під три чорти! — шипить вона раптом голосніше. — Геть звідси, немічна ганчірко, євнуху…

— Мовчи, — роздратовано кажу я, — а то…

— Що — а то? Та спробуй же! — Вона безсоромно вигинається на землі, заклавши руки за спину і презирливо скрививши рота.

Я дивлюсь на неї. Я повинен би відчути відразу, однак не відчуваю її. Навіть незважаючи на все, що вона робить і каже, Ізабела не здається розпусною. В ній є щось відчайдушне, дике й невинне, я люблю її, мені хочеться взяти її й віднести звідси, однак я не знаю куди. Піднімаю свої руки — вони важкі, мов налиті свинцем. І я почуваю себе розгубленим, безпорадним провінціальним міщанином.

— Забирайся геть! — шепоче Ізабела. — Геть! Геть! І ніколи більше не приходь! Посмій тільки прийти, немічне опудало, церковний підмітальнику, кастрате! Геть, телепню, дурню, крамарський виродку! Спробуй тільки прийти ще раз сюди!

Вона стоїть уже на колінах і дивиться на мене. Губи в неї стали вузенькі, очі каламутні, сірі й злі. Одним стрибком вона підводиться, хапає свою широку синю спідницю і швидко йде геть. Вона виходить з алеї на освітлене місце, легенько ступаючи стрункими ногами, наче балерина, і синя спідниця майорить у неї в руках, як прапор.

Мені хочеться побігти за нею, гукнути її, щоб одяглась, однак я не рушаю з місця. Я не знаю, що вона зробить у найближчу хвилину. Раптом мені спадає на думку, що тут не вперше трапляється, коли хто-небудь заходить у корпус голий. Особливо часто роблять це жінки.

Я повільно бреду алеєю, поправляючи сорочку. Я почуваю себе винним, сам не знаючи чому.

Пізно ввечері я чую, як повертається Кнопф. З його кроків видно, що він добре набрався. Сьогодні в мене нема настрою лякати його, але саме тому я підходжу до ринви. Кнопф зупиняється і, як бувалий солдат, спочатку оглядає місцевість. Довкола панує тиша. Він обережно наближається до обеліска. Я й не сподівався, щоб відставний фельдфебель після одного попередження відмовився від своєї звички. Зараз він стоїть напоготові біля надгробка і вичікує. Потім ще раз обережно озирається довкола. Після цього, як досеідчєний тактик, робить спритний маневр: опускає руки, ніби хоче починати неподобство. Але все це тільки омана, він дослухається. Переконавшися, що тиші ніщо не порушує, він з переможною посмішкою в ніцшевських вусах прилаштовується і робить своє діло.

— Кнопфе, — приглушено реву я в ринву. — Ти, свиня, знов тут? Хіба я не попередив тебе?

Вираз його обличчя змінюється. Я ніколи не вірив, що налякана людина витріщає очі, мені здавалось, що вона швидше примружує їх, аби краще бачити; але Кнопф справді витріщив їх, як наляканий вибухом важкого снаряда кінь. Він навіть водить ними.

— Ти не гідний бути відставним фельдфебелем саперних військ, — глухо заявляю я. — Цим я позбавляю тебе чину! Переводжу в штрафники, свиня! Кроком руш!

З Кнопфового горла виривається щось схоже на хрипкий гавкіт.

— Ні, ні! — гаркає він, шукаючи місця, звідки говорить бог. Це куток між ворітьми і стіною його будинку. Там немає ні вікна, ні будь-якого отвору, і він не може збагнути, звідки йде голос.

— Віднині забудь про шаблю, картуз з кокардою і нашивки! — шепчу я. — Забудь про парадний мундир! Відтепер ти сапер-штрафник, свиняко!

— Ні! — голосить Кнопф, тяжко вражений. Щирий тевтонець краще дав би собі пальця відтяти, ніж позбутися чину. — Ні! Ні! — шепоче він, здіймаючи руки до неба.

— Застебнись як слід! — наказую я і раптом згадую Ізабелу. Від цієї згадки мене ніби пронизує тисяча голок і серце стискає пекучий біль.

Кнопф застібається.

— Тільки не це! — хрипить він знову, задерши голову до місяця, як вівчарка. — Не це, пане!

Він стоїть, як Лаокоон, борючись із невидимими зміями безчестя й приниження. Раптом мені спадає на думку, що він стоїть зараз так, як стояв я сам годину тому, і серце мені знову стискає біль. Несподівано мені стає жаль і Кнопфа й себе. Подобрішавши, я шепчу:

— Ну гаразд, даю тобі ще раз нагоду виправдатись, хоч ти й не заслуговуєш на це. Я переводжу тебе тільки в єфрейтори, та й то лиш для випробування. Якщо ти до кінця вересня мочитимешся, як кожна цивілізована людина, то переведу тебе в унтер-офіцери, до кінця жовтня — в сержанти, до кінця листопада — у заступники фельдфебеля, а на різдво ти знову станеш фельдфебелем у відставці. Зрозумів?

— Зрозумів, пане… — Кнопф шукає відповідного звертання. Я боюсь, що він вагається між величністю та богом, і вчасно перебиваю його.

— Це моє останнє слово, єфрейторе Кнопф! І не думай, свиня, що ти зможеш після різдва почати все наново! Тоді стане холодно, і ти не знищиш своїх слідів. Мороз збереже їх. І якщо ти ще хоч раз станеш біля обеліска, то одержиш електричний удар і таке запалення простати що тобі ноги покорчаться! А тепер іди геть, ти, купо гною з галунами!

Кнопф блискавично зникає в темних сінях сеого будинку. З контори чути тихий сміх. То Ліза й Георг дивляться на виставу.

— Купа гною з галунами, — хрипко хихотить Ліза.

Хтось із них з гуркотом перевертає стілець, і нарешті двері до Георгових покоїв зачиняються. Різенфельд якось подарував мені пляшку голландського джину, велівши вживати його, коли буде важко на серці. Тепер я витягаю її. На чотиригранній пляшці блищить етикетка: «Фрізький джин, ван П. Бокма, Люварден». Я відкриваю її і наливаю собі велику чарку. Джин міцний, пахучий. Ось хто не буде ображати мене.