Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна
3
Див.: Корреспондент. — № 32 (71), 19.08.2003 p. — С. 52.
4
У цьому сенсі можна погодитися з тими аналітиками (Ф. Федері, Ш. Ханкінґ), котрі схильні вбачати в розбуялому посмертному культі принцеси Діани не стільки кризу бритійської монархії — цього традиційного «духовного еквівалента» бритійської тожсамости, — скільки виведену на яв загальноцивілізаційну зміну чуттєвости, до якої консервативна бритійська культура тривалий час була демонструвала вищу, порівняно з рештою Заходу, відпірність. Дружно взявши сторону нещасливої «народної принцеси», яка своє особисте страждання перетворила на публічне за всіма комунікативними законами масового, а не станового суспільства, — проти королівської родини, котра, якраз навпаки, цілком бездоганно витримала випробування на вірність споконвічно-монархічному поведінковому кодексу (за що й отримала в мас-медіях епітет «зміїного гнізда»!), — бритійська нація, по суті, засвідчила всього лише свою культурну приналежність до пост-модерного «ґлобального селища», в якому карлайлівський «культ політиків» давно вже змінився «культом телезірок», чиїм товаром на медійному ринку є, не в останню чергу, особисте страждання й право на співчуття. Можна, розуміється, досхочу розводитися над тим, якою здеґрадованою постає традиційна християнська чуттєвість у цьому культі «героїв з людськими слабкостями» (див. про це: Парамонов Борис. Конец Золушки // Парамонов Борис. След: Философия. История. Современность. — Москва: Изд-во «Независимая газета», 2001. — С. 455–466), проте не варто забувати, що деградація є все-таки формою неперерваної т я г л о с т и явища, тобто, в даному випадку, тієї-таки християнської чуттєвости, яку в Центральній і Східній Європі тоталітаризм так довго (і небезуспішно!) намагався витіснити поганською.
5
Історична еволюція в культурі цього образу на емпіричному рівні досить докладно описана О. Гриценком (див. його статтю: Архетипальний володар (Богдан Хмельницький) // Герої та знаменитості в українській культурі. — К.: УЦКД, 1999. — С. 13–84).
6
«…У зустрічах за більярдними столами народжується та політична селективність, яка дає потім змогу панові М'ба, президентові Республіки Ґабон, цілком поважно заявити, прибувши до Парижа з офіційним візитом: «Ґабон незалежний, але між Ґабоном і Францією нічого не змінилося; все триває, як і раніше». І справді, єдина зміна — це та, що пан М'ба є президентом Ґабонської Республіки і що його приймає президент Французької Республіки» (Fanon, Frantz. The Wretched of the Earth / Transl. by Constance Farrington. Pref. by J.-P. Sartre. — 9th print. — New York: Grove Press, Inc., 1968. — P. 66–67). Наївна і також «цілком поважна» заява екс-президента України Л. Кравчука з парламентської трибуни в травні 2005-го, — мовляв, якби він у 1991-му знав, як обернеться діло, то радше дав би собі відрізати руку, аніж підписав Біловезькі угоди, — являє тут навіть показовішу ілюстрацію: український «пан М'ба» і по 14 роках не вважає незалежність своєї країни чимось іншим, ніж результатом власних домовленостей з імперським центром «за більярдними столами».
7
Тут див., зокрема, яскраво полемічну статтю С. Кульчицького «Імперія і ми» («День», № 7, 24 січня 2006 p.), — характерний приклад некритичного засвоєння вітчизняною історіографією концепції «поліетнічної імперії» А. Каппелера (Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Пер. з нім. — Львів: Вид-во Українського католицького університету, 2005). Зрозуміло, що російсько-українські взаємини в XIX–XX ст. не зовсім вписуються в хрестоматійну колоніальну модель стосунків Франції з Ґабоном, або Британії з Індією, але така «атиповість» (А. Каппелер обережно йменує її «частковою колонізацією») мала б, здається, тим дужче стимулювати вітчизняних учених до поглибленої розробки теоретичних засад імперіалізму, а не відбивати до них інтерес як до чогось, що нас, мовляв, не стосується. (Поділ українців на «хороших» — асимільованих — і «поганих» — сепаратистів, «мазепинців-петлюрівців-бандерівців», — який завжди існував у Російській імперії, як у нацистській Німеччині поділ на «хороших» і «поганих» євреїв, аж ніяк не заперечує колоніального статусу України, навпаки — найпереконливіше його підтверджує, але щоб це оцінити, треба володіти темою в обсязі значно ширшому, ніж запропонований А. Каппелером.)
8
Думка, що імперіалізм є функцією колаборації його жертв принаймні остільки ж, оскільки функцією зовнішньої експансії, була вперше висловлена Р. Робінсоном у 1970 р. (Robinson, Ronald. Non-European Foundations of European Imperialism: Sketch for a Theory of Collaboration. Studies in the Theory of Imperialism. R. Owen&B. Sutcliffe, eds. — London: Longman,1977. — P. 118) і на сьогодні усталилася в постколоніальних студіях на правах загальникової методологічної засади.
9
Єдина (sic!) класична праця з постколоніальної культурної антропології, перекладена по-українському, — «Орієнталізм» Е. Саїда (К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001) — впала в нашу інтелектуальну громаду, як камінь у воду, бувши віднесеною, власне за браком контексту, не до постколоніальних, а до спеціалізованих «сходознавчих» (NB: ще один термін з імперського дискурсу XIX ст.!) студій, — тобто, de facto, так і залишилась непрочитаною.
10
Пор. у Ф. Фанона: «Перше, чого навчається туземець, — це залишатися на своєму місці й не виходити з певних рамок. Ось чому в своїх снах туземець завжди снить м'язовою потугою (sic! — О. З.); його сни — про активність і аґресію. Мені сниться, що я стрибаю, пливу, біжу… перемахую через річку одним стрибком або втікаю від потоку автомобілів, які не можуть мене наздогнати» (The Wretched of the Earth. — P. 52). До цього можна хіба додати, що в колективному українському «сні про національну велич-2003» не тільки боксери Клички стоять на третій сходинці національного «п'єдесталу пошани» відразу за Богданом Хмельницьким, а прудконогий форвард А. Шевченко «обійшов» Івана Франка й мало не «наздогнав» гетьмана Мазепу, — поза «топ-десяткою» респондентами було названо ще майже десяток (sic!) українських стрибунів, плавців, бігунів, гімнасток тощо.
11
Fanon F. The Wretched of the Earth. — P. 61.
12
Моє розуміння цієї проблеми викладено в есеї «Прощання з імперією: Кілька штрихів до одного портрета» в збірнику «Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстика» (3-є вид., доповн. — К.: Факт, 2006).
