Голодні ігри - Коллінз Сюзанна

Поки я готувала ситний обід, Піта спакував наші пожитки. Я витягнула все: рештки зайчатини, корінці, зелень, намастила булочки залишками сиру. А білку і яблуко залишила на потім, про всяк випадок.

Ми швидко впоралися, від зайця залишилися самі кісточки. По моїй бороді стікали масні патьоки, руки також вимастилися. Якою нечупарою я стала! Мож­ливо, на Скибі я й не приймала ванну щодня, але була більше схожа на людину, ніж зараз. Хіба що ноги я мию в струмку кілька разів на день.

Нам зовсім не хотілося полишати печеру. В мене було таке відчуття, що це наша остання ніч на арені. Сьо­годні ми помремо або виживемо, іншого не дано. Я вос­таннє поплескала долонею по теплому камінню, і ми рушили до струмка, щоб помитися. Шкіра так бажала прохолодної води, що аж свербіла. Я навіть вирішила помити голову й наново заплести косу. Можливо, я ще встигну привести до ладу свій одяг. Ми наблизилися до струмка, вірніше до того, що від нього залишилося, і я нахилилася, щоб іще раз відчути приємну прохолоду води.

— Як змілів наш струмок! Мабуть, продюсери вису­шили його, поки ми спали, — мовила я.

Раптом я згадала, як на початку Ігор від зневоднення у мене пошерхнув язик, боліло все тіло й туманилось у голові. І мені стало страшно. Хоча наші тіла ввібрали достатньо вологи, а пляшки повні, палюче сонце й два спраглі трибути здатні дуже швидко їх спорожнити.

— Озеро, — мовив Піта. — Ось куди нас хочуть за­манити.

— Можливо, у ставках є ще трохи води, — мовила я з надією в голосі.

— Можемо перевірити, — сказав Піта, але я знала, що він просто мене підбадьорює. Я сама розуміла: коли ми прийдемо до ставка, де я відмочувала ногу, там також не буде й краплі води. Але ми все одно завітаємо туди, аби ще раз переконатися в тому, що нам і без того відомо.

— Ти правий. Нас заманюють до озера, — сказала я.

Туди, де зможуть загнати нас у безвихідь. Де гаранто­ваний кривавий бій.

— Підемо зараз — чи коли у нас зовсім не залишиться води?

— Зараз. Ходімо просто зараз, поки ми ситі й добре відпочили. Покінчімо з цим, — мовив він.

Я кивнула. Дивно якось. Але я почувалася так, ніби це перший день Ігор. Ніби нічого не змінилося. Два­дцять один трибут мертвий, але мені ще потрібно вбити Катона. А й справді, хіба не він завжди був моїм єдиним суперником? Тепер мені здавалося, що інші трибути були просто незначними перешкодами, які відвертали увагу від справжньої битви. Моєї з Катоном.

Але ні, поруч зі мою стоїть хлопець. Я відчуваю його ніжні руки на своїй шкірі.

— Два проти одного. Перевага на нашому боці, — мовив Піта.

— Скоро ми будемо в Капітолїї, — відповіла я.

— Ладен битися об заклад, що так воно і буде, — сказав він.

Якийсь час ми просто стояли, міцно обнявшись, від­чуваючи одне одного, ловлячи кожен сонячний про­мінчик, дослухаючись до кожного подиху вітру. А тоді, не мовивши й слова, розвернулися й рушили до озера.

Тепер мені було байдуже, що Пітина важка хода змушувала метушитися гризунів і розлякувала птахів. Ми повинні здолати Катона, і я б радше зробила це тут, ніж на рівнині. Але сумніваюся, що мені дадуть можли­вість обирати. Якщо продюсери хочуть, щоб ми зіткну­лися на рівнині, то так воно й буде.

Ми вирішили перепочити й зупинилися біля того дерева, на яке кар’єристи колись мене загнали. Луш­пайки від гнізда мисливців-убивць, побиті дощем і висушені палючим сонцем, досі лежали під ним. Я доторкнулася кінчиком черевика до невеличкого уламка — і він одразу ж розпорошився й полетів за вітром. Я не втрималася й поглянула на дерево, на якому ховалася Рута, щоб попередити мене і врятувати мені життя. Осине гніздо. Опухле тіло Глорії. Жахливі галюцинації...

— Ходімо звідси, — мовила я, бо воліла якнайшвидше втекти з цього окутаного темрявою місця. Піта не запе­речував.

Оскільки ранок у нас почався пізно, то поки ми дійшли до озера, уже вечоріло. Там не було жодного сліду Катона. Взагалі жодного сліду, окрім золотого Рогу достатку, який виблискував у променях призахідного сонця. Я згадала трюк Лисячої Морди, і ми обійшли Ріг достатку зусібіч, аби переконатися, що Катон не втне з нами такого самого трюку. А тоді мовчки, немов дотри­муючись інструкції, рушили до озера й наповнили фляги водою.

Я примружилася, поглядаючи на сонце.

— Сподіваюся нам не доведеться битися з ним уночі. У нас тільки одна пара окулярів.

Піта акуратно крапнув у воду кілька крапель йоду.

— Можливо, саме цього він і чекає. Що ж робити? Ходімо назад у печеру?

— Можна. Або пошукаймо дерево. Але спершу дамо йому ще півгодини. А тоді вже заховаємося, — відпо­віла я.

Ми сиділи біля озера, зовсім не ховаючись. Який тепер сенс ховатися! Потойбіч рівнини з дерева на дерево пур­хали переспівниці, перекидаючись веселими мелодіями, ніби яскравими м’ячиками. Я глибоко вдихнула — й за­співала коротеньку пісеньку Рути. І відчула, як пташки затихли, дослухаючись до нової мелодії і очікуючи про­довження. В абсолютній тиші я ще раз проспівала ту саму пісеньку. Спочатку її підхопила одна переспівниця, потім й інші. А тоді уся галявина сповнилася веселим тьохканням.

— Ти зовсім як твій батько, — мовив Піта.

Мої пальці потягнулися до брошки, пристебнутої до сорочки.

— Це пісенька Рути, — мовила я. — Гадаю, птахи досі її пам’ятають.

Мелодії накладалися одна на одну, музика дедалі на­ростала, створюючи неземну гармонію. Завдяки Руті саме під таку мелодію робітники з Округу 11 розходи­лися по домівках. Цікаво, чи співає її хтось зараз, коли Рути немає?

Я заплющила очі та просто слухала — насолоджувалася прекрасною піснею. А тоді щось порушило гар­монію. Нізвідки почали вклинюватися грубі, далеко не вишукані ноти. Мелодія тонула в шумі. Раптом переспів­ниці одностайно тривожно тьохнули.

Ми негайно підхопилися на ноги, Піта висмикнув із-за пояса ніж, я приготувалася стріляти. І тут-таки з кущів вискочив Катон і кинувся до нас. У нього не було списа, він узагалі нічого не тримав у руках, але біг на нас, мов навіжений. Моя перша стріла поцілила йому в груди, але неймовірно — відбилася й упала на землю.

— У нього бронежилет! — гукнула я до Піти.

І саме тоді Катон наблизився впритул. Я випросталася і приготувалася відбивати атаку, але він кулею пролетів між нами, навіть не скинувши швидкості. Якщо зважити на його задишку і на піт, який ріками лився з розпаші­лого обличчя, біжить він уже давно. Не для того, щоб дістатися нас. Він утікає! Але від чого?

Мої очі гарячково прочісували ліс, коли на рівнину вискочила перша істота. Уже розвертаючись, я побачила бічним зором, що до неї приєдналося ще з півдюжини тварин. А тоді я сліпо кинулася вслід за Катоном, мріючи тільки про одне — врятувати свою шкуру.

РОЗДІЛ 7

Мутанти! Ну звісно. Таких я ще в житті не бачила, але в мене не було жодного сумніву — це не породження природи. Вони нагадували велетенських вовків, але хіба вовки можуть із легкістю ходити на задніх лапах? Який вовк здатен звеліти решті зграї бігти за ним, витягнувши вперед лапу, немов руку? А ці істоти поводяться саме так. Вони ще здалеку навіюють страх, а зблизька вони, мабуть, лихі й потворні.

Катон щодуху промчав попри нас до Рогу достатку. Не зронивши й слова, я кинулася за ним. Якщо він уважає Ріг найбезпечнішим місцем, то я не збираюся з ним сперечатися. Крім того, якби я й встигла видертися на дерево, то чи до снаги це Піті з його хворою ногою?.. Піта! Щойно я торкнулася долонями металевої поверхні Рогу достатку, як згадала, що я не сама, що я — член ко­манди. Піта відстав десь на п’ятнадцять кроків. Кульгав він швидко, як міг, але мутанти все одно скорочували віддаль. Я вистрелила у напрямку зграї. Стріла поцілила і таки вбила одного мутанта, але його місце тут-таки за­йняли кілька інших.

Піта махав мені рукою, щоб я лізла на Ріг:

— Давай, Катніс! Лізь!

Він мав рацію. На землі мені не захистити жодного з нас. Я подерлася нагору, впираючись у Ріг руками й ногами. Цей Ріг зі щирого золота схожий на плетені роги, в які ми збираємо врожай, на його поверхні є ма­ленькі рівчаки та шви, за які можна вчепитися. Але за цілий день на палючому сонці металева поверхня Рогу так нагрілася, що обпікала руки.