Після входження Директорії до Києва в середині грудня 1918 року під спів козацьких переможних пісень, у Республіканському війську, зазначав Мордвинів, «почалася червоно-більшовицька агітація», під впливом якої українські частини почали переходити на бік червоних. Чому ж українські частини не виявили відпорності до московської агітації? Чи не тому, що більшовицька пропаганда винниченків підготувала малоросів до сприйняття комуномосковських гасел, серед них і найголоснішого — «грабуй награбоване!»…
Директорія в Києві надовго не затрималася. Вже наприкінці січня 1919 р. почалася евакуація державних установ. Тікали від Красної армії на Поділля, до Вінниці. Та населення Поділля, знесилене п’ятилітньою війною і розпропагандоване більшовиками, «дуже неприхильно поставилось до нашого війська», стверджував Володимир Мордвинів. «У кожному місті й містечку, в кожному селі», де розташовувалися частини Армії УНР, «доводилося все брати зі зброєю в руках». Населення бачило в українському війську «не своїх, близьких людей, що йшли вмирати ради них же, ради їх же визволення, а ворогів».
Блукаючи разом з урядовими інституціями Україною, Володимир Мордвинів врешті опинився в Рівному, де якийсь час налагоджував роботу в Рівненському відділі Державного банку, а 1 червня 1919 року добровільно зголосився до відділу Сірожупанників, що на той час доформовувався в Тернополі після тяжких боїв на Волині. «Те безладдя, що панувало в Тернополі в той день, коли ми виступали на Збараж, — писав Володимир Мордвинів, — не надається до висловлення». Подібне безладдя супроводжувало весь шлях Директорії. Анархія була і в Києві, й у Вінниці, в Рівному та Любарі.
У складі українського війська Володимир Мордвинів «походом» пройшов усе Поділля і наприкінці серпня 1919 року опинився під Одесою. Цей похід він описав у невідомому мені дописі.
У другій половині листопада 1919 року причвалав він, «голодний, обдертий і хворий», до Кам’янця — напередодні окупації його поляками. З’явився у банк. Директор банку Кость Клепачівський виділив своєму колишньому працівникові «кутик» і прийняв його на роботу, давши таким чином можливість «трохи очухатися».
Потім була «безглузда евакуація з безпечного Кам’янця до небезпечного Проскурова». Володимир на цей раз не поїхав із державними установами, а лишився в Кам’янці. Евакуйоване майно «загинуло в Проскурові, — цінності було розграбовано, а урядовці повтікали до Польщі». Дехто повернувся до більшовицької зони окупації. «Лише невеличка частина державного скарбу врятувалася від цієї катастрофи, — свідчив Володимир Мордвинів, — решта ж найбільших цінностей у мільярдах золотих карбованців», яких би надовго вистачило, щоб провадити війну та утримувати уряд, «загинула по-дурному» через «нерозторопність, а може, й злочин»…
У серпні 1920 року В. Мордвинів вступив до Українського державного університету в Кам’янці-Подільському та став на службу рахунковим урядовцем до Подільської фінансової палати. Згодом записався козаком до охоронної сотні банку, яку очолював Іван Несходовський.
Невдовзі почалася чергова евакуація. «Знов при цій евакуації я побачив те ж безладдя, ту ж нерозпорядимість та розгубленість вищого начальства, що були й перед тим причиною Проскурівської катастрофи…
Цінності, що ще залишилися, врешті-решт, було помалу цілком розкрадено в Ченстохові з благословення міністрів фінансів… Багато урядовців, бувших директорів та Міністрів, забезпечивши себе про чорний день копійкою, постриглися в попи й тепер десь на Волині навчають народ, як треба будувати державу», — так закінчив свою оповідь студент Української господарської академії в Подєбрадах Володимир Мордвинів.
69. Рукостискання наших ворогів
Юрій Костянтинів, колишній старшина Київського авіаційного парку, під час евакуації з Кам’янця-Подільського в листопаді 1920 р. прибився до Окремого запорозького авіаційного загону.
18 листопада авіатори вже були у Волочиську, а проти ночі 20 листопада їх перепровадили на «польський бік», до Підволочиська. В своєму спогаді Юрій Костянтинів зазначив, що слово «польський» він вжив «для зазначення терену, окупованого польськими військами»…
21 листопада, близько 11 години ранку, прилетіла чутка, що більшовики перейшли польський кордон і просуваються до Підволочиська. Серед установ уряду і Армії Української Народної Республіки «знялась страшенна паніка». «Треба мати на увазі, — писав Юрій Костянтинів, — що в нас було досить багато злочинного елементу, для якого всяка паніка була влучним моментом схоронити кінці своїх «грішків», бо якраз тут за кордоном наспів час відчитуватись у витратах тих грубих міліонів, якими вони досить безсоромно й не рахуючись із державним інтересом розпоряджались». Оці елементи «ловко підтримували панічний настрій».
У час, коли багато хто загубив у паніці голову, на стоянці вантажних автомобілів запорозької авіації шофер Е. П. і хорунжий К., обнявшись і вбираючи очима український берег Збруча, чуло виводили:
Де ти бродиш, моя доле?
Не докличусь я тебе…
Юрій Костянтинів аж засміявся, побачивши таку картину, — хоч настрій був препоганий…
Після цього пішов до мосту подивитися, як переходять Збруч частини Армії УНР.
Коли підійшов, міст переїжджали валки бойових частин та якихось установ. Ось пройшли перемикінці [14] з оркестром.
По той бік Збруча чулись згуки бою. Раптом біля залізничного мосту пролунали вибухи: то бронепотяги з гонором завершували свій бойовий шлях.
За півгодини розміреним алюром наблизилась кіннота 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка й, не поспішаючи, почала переходити на «польський» бік. «Перепустивши всіх, велично і навіть натхненно, нагадуючи бога війни Марса, полковник Удовиченко на білому коні зі своїм штабом останнім перейшов слідом за своїм військом».
За 5–10 хвилин до містка вже підскочили котовці, й тільки черга польського кулеметника поверх їхніх голів зупинила розпашілих погонею більшовиків.
На місток назустріч один одному вийшли польський і червоний командири. Потиснувши руки та перекинувшись словом, вони швидко розійшлися.
Так — рукостисканням наших ворогів — і закінчився 21-й день листопада 1920 року, останній для багатьох на рідній землі.
70. З іменем Господа на устах…
Цей спомин не давав їй спокою все життя…
Вже смеркало.
Разом із чоловіком вона їхала возом додому. Раптом захропіли коні, кинулись убік і стали.
— Що трапилось?!
Між Ладижином і Лукашівкою в полі при дорозі в калюжі крові лежало двоє.
Подорожні зі страхом почали приглядатися.
Це були парубки, майже хлопчаки, тільки що порубані. Один уже не подавав ознак життя, а інший тихенько стогнав.
Порубали їх оті двоє кінних червоноармійці, які зустріли фіру при виїзді з села. «За що? Хто ці нещасні? Молоді повстанці? — прорізували мозок думки. — А може, за те їх порубано, що вони могли колись стати повстанцями?».
— Треба взять, довезти до села, а там…
— А як побачать? Порубають, як і цих… І кинуть у полі, щоб ніхто не підібрав, бо побоїться кари — не возись, мовляв, із «бандітами».
— Боже! Що ж робить?! Вони ж люде!
Тривожні роздуми перервало хрипіння…
— Г-го-о-ги-и.
— Що?! Води хоче?!
— Господи ж, немає тут нічого…
Жінка тихенько заплакала. Очі її раптом зустрілися з поглядом чоловіка. Вони без слів зрозуміли одне одного: нещасних брати небезпечно.
— Нехай вас Бог рятує, святі мученики, — донеслося з воза.
Чоловік із білим як крейда обличчям тремтячими руками смикнув за віжки.
Заскрипів віз і невдовзі розчинився в темряві.
