Опівнічні стежки - Канюка Михайло

Він уже було насунув кашкета глибше на лоба і взявся за рукоятку, коли раптом Сергійко метнувся до відчиненого вікна. Попід темними деревами ледь проступили тьмяні обриси двох чоловіків, які наче грали у піжмурки. Один сховається, другий перебіжить за інше дерево. Потім знову перебіжка.

– Хто це, Петре Івановичу? – прошепотів Сергійко, вдивляючись у пітьму.

– Хотів би і я це знати, хлопче, – голосно відповів майстер, протираючи скельця старих окулярів. – Ходімо!

І він швидко вийшов у темний двір, певний, що юнак йде за ним.

… Бражник знову притиснувся до стовбура, тамуючи, як йому здавалося, биття серця. Неясна фігура попереду ще раз перебігла під крислату акацію. «До башти прямує», – раптом збагнув Бражник і рушив уперед. Четверту годину не спускає він очей з цього миршавого чоловічка у потертому комбінезоні. Спершу він йшов з маленькою лопаткою, які у ті дні можна було бачити в руках багатьох киян. Потім лопатка зникла, а натомість з'явився невеликий кошик. Бражник терпляче почекав, поки чоловік зайшов у старенький сарай на подвір'ї великого будинку, потім вийшов звідти. Разом вони проїхали півміста в трамваях, поблукали тихими вулицями залізничної колії, доки не вийшли сюди – до корпусів тютюнової фабрики… Чоловік уміло сідав у трамвай, оглядався – але не дрімав і Бражник! Жодної підозри не викликав він у «підшефного», як називав подібних типів веселий Жорж Дудкін. І тепер відчував: наближається фінал. Він повинен довести остаточно, що цей чолов'яга в комбінезоні – зовсім не якийсь службовець чи робітник, мобілізований на окопні роботи, а справжнісінький ворожий диверсант! Чекісти за ним уже третій день стежать, і зараз Бражникові випало закінчити операцію. Власне кажучи, такого завдання він не мав… Але те, що агент дочекався темряви і тепер вийшов до тютюнової фабрики (що тут випускають оборонну продукцію, Бражник знав), свідчило про його недобрі наміри. Доведеться перешкодити…

Може, подзвонити до наркомату, викликати підмогу? Ні, не можна залишати ворога й на мить! Бражник потерся щокою об кору старого дерева, заспокоїв дихання і переклав пістолет у кишеню піджака. А чоловік тим часом підійшов до башти, що піднеслася над фабрикою, і раптом прослизнув у напіввідчинені двері. Бражник кинувся за ним. Устиг помітити якихось двох робітників, що вибігли з цеху…

А чоловік у комбінезоні вже минув другу площадку на звивистих сходах колишньої пожежної каланчі, яка доживала свій вік на фабричному подвір'ї. На мить зупинився, присвітив сірником, глянув на годинника – і знову метнувся угору. Оглушлива сирена, яка звучала десь поруч, дала змогу бігти без остраху, що його почують… Нарешті! На невеликій площадці чоловік зупинився, глянув згори на темне місто з рідкими спалахами трамвайних дуг.

І в цю ж мить біля ніг диверсанта в отворі з'явилася Бражникова голова. «Вдарити ногою?» – подумав один, витягаючи з кошика великого електричного ліхтаря. «Схопити за ногу, якщо вдарить», – вирішив другий. Так і сталося… Коли Петро Іванович, захекавшись, піднявся на площадку, він побачив, як Бражник одним з прийомів боротьби звалив шпигуна на підлогу. Але чоловік у комбінезоні виявив неабияке знайомство з вільною боротьбою – руки Бражника миттю розчепилися, звільняючи тулуб ворога. Крок до сходів, ривок униз – і зустріч з стариком та юнаком, які притиснулися до стіни…

Минула ще якась коротка мить, поки ворог зрозумів, що порятунку нема, бо ззаду залізними лещатами його знову схопив Бражник. Тепер у хід пішов бокс. Короткий, різкий удар, чекіст поточився – і чоловік у комбінезоні, не роздумуючи, метнувся через низенький ґратчастий парканчик за межі площадки. Кинувся за ним і Бражник, устиг схопити за комір.

Якби Сергійка потім попросили докладно розповісти про ці кілька секунд, він би всього і не згадав… Висить за стіною чоловік, далеко внизу – знайоме фабричне подвір'я, дахи і автомашини з ящиками, а тут точиться шалена боротьба. Чоловік викручується, кусає щосили Бражникову руку, а той, терплячи диявольський біль, хрипить:

– Ні, не вийде…

І тягне тіло у комбінезоні до себе, кидає шпигуна на цементну підлогу, заламує йому руки за спину і, потираючи вкушені пальці, спокійно каже:

– Здохнеш, не хвилюйся… Але в належний час.

А потім повертається до Петра Івановича і Сергійка.

– Допоможіть звести цього… І нікому ані пари з вуст!

Згодом Бражник крокує мокрою бруківкою, перекинувши плаща через плече. Давно вже відзвучали кремлівські куранти, і прифронтове місто затихло у нічній пітьмі.

– Стій! – Перед юнаком виріс патруль. – Документи!

Бражник подав перепустку, всміхнувся. Настрій у нього чудовий. Вдивляючись в обличчя» трьох, питає:

– Змокли, хлопці?

Але комсомольці не настроєні на розмови. Старший повернув Бражникові документи, підкинув на плечі гвинтівку.

– Проходьте, громадянине.

Пішов патруль. Бражник подивився йому вслід, похитав головою.

– Серйозні хлопці…

Підійшов до. знайомого будинку, взявся за двері. А з під'їзду – жіноча постать.

– Хто тут? Це ти, Павлику?

– Мамо? – здивувався Бражник. – Чому не спиш?

– Хіба тільки тобі ночами гуляти? Чергова я сьогодні. Бражник обійняв матір за плечі.

– О, раз ти на посту, тоді все в порядку! Любиме місто може спати спокійно… – Він нахмурився, вглядаючись у материні очі. – йди-но спати, рідна. Йди, лягай, я вже почергую за тебе…

– Е, ні, синку, ти ж з ранку на ногах. Все одно мені не спиться…

– Я звичний, йди, мамусю, – і він провів її до дверей.

Вона знову повернулася.

– А їсти хочеш, синку?

– Спасибі, мамо, двічі вечеряв…

– Візьми протигаз.

– Навіщо?

– А який же ти черговий без протигаза? – серйозно пояснює мати.

– Повірять і так… – Бражник умостився на сходах, розвів руками. Лише тепер відчув, як смертельно стомився. Він потер очі, підвівся, зробив крок. Ззаду зарипіли двері. Павло озирнувся. Куди й сон подівся!

– Любонько!

– Я. Ти що, чергуєш?

– Який же я черговий без протигаза? Так собі, підчасок. А як це ти здогадалася вийти? Вже ж третя година.

– Чекаю з вечора на тебе, Павле. Від'їжджаю завтра.

– Куди?

– Хто знає… На схід. Вже два ешелони з заводу пішли, а ледве відпросилася до завтра, хотіла тебе побачити. А ти, Павле, як?

– Поки що лишаюся…

Любине обличчя наблизилося до Павла. Вона погладила його щоки, брови, губи. А він тихо поцілував її пальці.

– Рідний, скажи мені правду – що з тобою буде? Усі твої друзі давно на фронті. Знаєш, що про тебе в будинку говорять?

– Догадуюсь, Любонько…

– Навіщо ж це? Ти ж сміливий у. мене. Скажи, заспокой. Ти будеш підпільником?

Павло засміявся, відвів її руки.

– Любов моя Федорівно! Не усім дано бути героями. Накажуть, і я евакуююсь. А може, на фронт пошлють. Не знаю, кохана моя.

– Ти кажеш неправду, Павле.

– Ні, правду. Чекаю наказу.

– Якого? Від кого?

Він закрив їй рота поцілунком, але Люба вирвалась. і рішуче встала.

– Хитруєш! А може, ти – боягуз? Кажи!

– Нема чого мені тобі казати…

Якусь мить Люба гнівно дивиться йому в очі.

– Соромно… соромно так спокійно дивитися і… брехати! Прощавай!

Підвівся Бражник. Мовчить. А Люба, повагавшись, раптом грюкнула дверима і зникла. Він напружено послухав, як застукотіли її підбори на сходах, як угорі десь зачинилися двері… Довго ще слухав Павло навколишню тишу, потім зітхнув і важко сів. Спершись на кулак, замислився. Сон і справді як рукою зняло.

Він не помітив, як з безлюдного провулка раптом виїхала знайома емка, як зупинилася біля його ґанку. І лише тоді, коли Жорж торкнувся його плеча, Павло підвів голову.

– Спиш, хлопче? Ходімо. Ти хоч трохи відпочив?

– Аякже… – пробурчав Бражник, влізаючи в автомашину і киваючи Романові, який сидів попереду.

Машина помчала порожніми вулицями, зрідка підсвічуючи собі дорогу короткими лезами вузьких променів. Зупинилися біля воріт зоопарку.