Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина

— Ми не лише просимо, — вставив своє слово Осадчук, — ми й домагаємося. Мало того. Ми й протестуємо! Прошу вас: ми, українська парламентарна репрезентація, запротестували проти розв'язання товариства «Союз українок», проти того, що при обшуках по читальнях «Просвіти» поліція незаконно забирає вишивки і килими, проти заборони будови Народних домів по деяких селах, проти заборони основувати кружки «Рідної школи».

— А проти Берези Картузької не маєте нічого? — спитав чийсь хвацький жіночий голос. Бронкові шепнули на вухо, що це, відповідно пророблена, подала голос невістка Маріоли.

Осадчук кинувся з очима до пароха, а той лише махнув рукою, мовляв, краще не зв'язуватися з отакою…

— Люди добрі, дорогі краяни, на кожне питання дістанете відповідь, але дайте мені до кінця викласти насамперед свої думки. Я ж кажу, ми вміємо не лише просити, але й протестувати! Ми не лише жебраємо, як говорять про нас комуністи, але й протестуємо! Протестуємо, браття! — стукнув кулаком об столик. — Бо за нами правда й право! Так, дорогі українські хлібороби, ми протестуємо, ми можемо вимагати, торгуватись, ба навіть просити, але все в межах закону, бо ми живемо в конституційній державі. Ми можемо протестувати на повний голос, але ми ніколи не будемо закликати до самосудів, до анархічних виступів, до збройної самоволі, як це роблять люди без громадської відповідальності, совісті й честі! Є і у Вишні маловіри, які підпали під вплив тих політичних галабурдників на нашій народній ниві… так сказать… Агенти червоної Москви закликають людей не платити податків. А я хотів би спитати — де вони у світі бачили державу, щоб її громадяни не платили податків? Бо наскільки мені відомо, то навіть у Радянському Союзі існують податки… Певно, трохи інакше, як у нас, сіле є.

А як прибули у Ставки каральні загони уланів, то ті, що закликали людей не платити податків та арештувати війта, самі не наставили своїх задниць, а поховались по дірах, як миші… Га, певно, чужими руками жар вигортати — то легко! Я дивуюся, що тут, у Вишні, де жив і працював на народній ниві наш відомий патріот отець Аркадій Річинський, аякже ж, не знайшовся ні один розумний чоловік, щоб опам'ятати народ і не допустити до такого прикрого випадку, як побиття екзекутора… Треба було випадку, щоб якраз того дня отець парох і війт були в Нашому… Треба зовсім не знатися на праві, щоб не розуміти, чим пахне побиття службовця під час виконання ним службових обов'язків. А тепер як вже скоїлася біда, то навіть нема того, хто бив… всі били й ніхто не бив, а судова експертиза виказує, що людина добре змішена обцасами… І ще знаходяться такі голоп'ятники, що поширюють провокації, ніби всі бідняки ходять у постолах… то виходило б, буцім екзекутора побив Штефан Курочка, чи війт, чи хто з Крученюків, чи Варенюків.

— Я прошу слова в цій справі.

Встав вишнянський коваль, Тимко. Високий, темний, жиластий чоловік скидався на статую з чорного дуба. Голос у нього теж був густий, низький:

— Я хочу свідчити в цій справі.

— Тут не суд. Свідчити будете, Тимку, на суді.

— Тут не суд, але ми хочемо, щоб наш посол обстав за селом, і тому я хочу геть все дочиста розповісти, як з тим екзекутором було.

— Хай розповість. Кажи, Тимку. Певно, доки мовчати! Як правда, то правда! — загомоніли з усіх боків.

— Тихо там! Дайте говорити чоловікові…

— Я кажу… то було так: прийшов екзекутор до Пшеничного, аби він заплатив штраф, що ніби не має таблички з своїм прізвищем при возі… Така тепер мода пішла на ті візитні карточки при возі… А Пшеничний, прошу ласки пана посла, не тримає пса коло хати, а не то коня. Його тесть, що теж Пшеничний називається, бо в нашому селі тих Пшеничних багато, має, правда, шкапину, але не він.

— То екзекутор міг помилитись… то як? Це причина, щоб людину страчувати?

— Та не причина, прошу пана посла, певно, що не причина, але… тут така історія, що при Пшеничному не можна слова «кінь» вимовляти, бо зараз у нерви впадає…

— Цікаво!

— Та певно, що цікаво. Було таке, що тесть не захотів Пшеничному позичити коня город виорати, то він взлостився і сам запрягся до плуга.

— Буває…

— Та певно, що буває, і то б нічого, якби не люди… Знаєте, люди є люди. Якось приїздили якісь пани прало оглядати… спізнили поїзд, і хтось їм нараяв, ніби у Пшеничного є добрі коні, аби панів до Нашого відвезти… Пшеничний тоді сильно влютився. І з тієї пори не можна вимовляти при ньому слова «кінь», бо в ту секунду впадає у нерви… А тут ще кажуть йому — плати податок за візитну карточку коня. Можете самі міркувати, що з ним скоїлося. Той екзекутор, забачивши таке, впав у нервацію, з розмаху вхопив дрючок і став втікати. А Пшеничний… знаєте, чоловік у нервах не дуже відповідає за свої слова… почав за ним вигукувати: «Злодії, грабівники», — а сусіди подумали, що той панок у нього курку вкрав…

Осадчук втрачав терпець до решти:

— Що ви тут городите, чоловіче, як п'яний? Кому ви будете бандиги гнути? [110] Що ви — всіх нас тут за дурнів маєте?

— А чого то мав би я розумних людей за дурнів мати? Я знаю, з ким маю честь говорити, — з ображеною гідністю відповів Тимко, віддувши свої коричневі губи. — Знаю, а тому й відповідаю за свої слова. А що тепер по селах волочаться різні безробітні з міста й крадуть кури в людей, то правда.

— Правда! Правда! — озвались добровільні свідки з залу.

— Чуєте, пане посол? Народ свідчить. Зразу люди думали, що то куниці чи лисиці крадуть курей, але потім переконалися, що то інші «лиси» лаком'яться на курятину.

— Отак приходять в село й ганяються за курми? — заіронізував Осадчук. Тимко не дався збити з пантелику:

— Та чого так… Полювання на кури не влаштовують, бо люди дали б їм те полювання, але ходять поміж хати та нишпорять, де хата на колодці або малі діти в ній… Тоді кидають собаці шматок хліба, а курям зерна на нитці і так ловлять. І тому, як люди вчули, що Пшеничний кричить: «Грабівники, злодії», — то, певне, право мали подумати, що в бідолахи курку вкрали. Але я був при тому… в нікого не було дрючка, всі були голіруч.

Осадчук дозволив собі, либонь, теж з нервації, закурити на сцені.

— А ви не чули, не знаєте, що людину можна й голіруч відправити на той світ?

— А чого не чув, але я свідчу, як воно достеменно було… дрючка чи бука не було ні в кого… Може, який старий дід мав палицю при собі, й тільки. А що була напасть на бідного Пшеничного, то таки буду свідчити, і що він хлоп нервовий, то теж село присягне…

— Дивіть, то тільки пани можуть мати нерви, а бідному мужикові й того зась? — вигукнув чийсь молодий жіночий голос. Не належав він до невістки Маріоли.

Бронкові відповіли, що то подруга Марічки Мартинчукової набралася відваги. Добре. Значить, хлопці не зівають.

— То все добре, браття хлібороби, але коли ніхто не чув і не бачив, як збили податкового службовця, то прийдеться Пшеничному одному відповідати за побої…

— А я піду за свідка, — настоював коваль Тимко, — а пана посла просимо всім селом запротестувати проти напасті на людину.

Осадчук форкнув декілька разів носом.

— Бачите, люди добрі, я посол і адвокат в одній особі. Те, що належить до посла, то я зараз… Як ім'я Пшеничного?

— Василь, син Петра…

— Рік народження?

— Гей, люди, хто знає, скільки років Пшеничному?.. А де Василь?

Виявилося, що Василь був у залі. Заковика була лише в тому, що сам Пшеничний не міг точно назвати свого року народження. Знав, що родився на сам Йордан, а чи минуло йому двадцять дев'ять, чи тридцять, не був певний.

— Як посол, я записав у свій блокнот, а як адвокат — будьте вибачні, дорогі браття хлібороби, — він розвів широко руками, — то можу з вами говорити у своїй канцелярії.

— Жарт жартом, а бринза за гроші, — кинув весело репліку Мартинчук. Таки не втерпів старий чортяка!

— Ще хтось має якісь скарги до мене, яко до посла?

Підняв руку блондинистий відземок, з насмішливими підпухлими очима. Щось веселе було у всій його постаті. Бронко запримітив, що той ще рота не розкрив, як зал уже настроївся на веселий тон.