Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович

Відчувається, що нерви нашого супутника вкрай розшарпані, що йому справді нестерпно дивитись, як люди, наче збезумівши, мчать і мчать кудись крізь зливи й тумани, охоплені шалом гонитви, женуть на скажених швидкостях, маючи, здається, одну лиш жагу - мчати, летіти, переганяти інших, хай навіть у непрогляднім тумані, в згубній пітьмі! І це ті, хто вважає себе вінцем творіння! Гонитва щодалі наростає, хайвеї задихаються, - і куди від усього цього податись, куди? Як і його Кет, він так само перекопаний, що хіба лиш на берегах Гангу чи в Гімалаях, серед людей первісне добрих, простих, ще мо;к-на збагнути сенс і привабу життя. Якась внутрішня невтоленна жага раз у раз заносить його фантазію кудись далеко, в край довічного привілля, де все інакше, де райські леготи-весновії пестять кожну квітку, де зникає туга і страх перед долею, перед незбагненністю світобудови… Десь там можна рятуватись від безглуздя й жорстокостей цієї сліпої гонитви, бо ще но все втрачено, ще можна віднайти якісь істини, близькі до вічної гармонії, і він їх шукатиме на перших стежинах людства, під зорями мудрих брахманів!

Заболотний тим часом далі таранить зливу. Стиснувши уста, не зводячи погляду з траси, він якось аж весело таранить цю нескінченну дощову завірюху. З-під коліс передніх машин ще важчі б'ють буруни, на лобовому склі в нас суцільно ллється розбита щітками вода, вагу її відчуваємо на кузові, на колесах. Заболотний увесь підтягнувсь, йому, видно, подобається тримати в руках цю силу таранячого металу, цю бурю важких, всепробивних енергій. Траса хлюпоче, сичить, стугонить. Паралельним полотном теж ринуть потоки машин, вилітаючи навстріч нам, швидко розбухаючи в леті клуб'ям жовто-білнх вогнів у туманних патлах. З силою прошумлюють повз нас, розвихрюють воду. Час від часу злива спадає, дорога тоді набирає далечі, вся вона червоно тече в гронах мокро розблислих рубінів, їх безліч попереду, сигнальних світил. Невпинно від нас віддаляючись, вони десь гам зливаються в ледь жевріючі галактики підвладних лиш рухові цяток-туманностей.

- Мені шкода таких, як цей, - каже Ліда трохи соромливо, вважаючи, мабуть, що випадковий пасажир і е зрозуміє нашої мови. І справді, він сидить якийсь ніби відсутній, ніби перебуває в трансі. Лише по якійсь хвилі мя здогадуємось, що його просто заколисало, похилило до сну.

- Нещасні діти всепланетіюго похолодання, - каже Заболотний, мигцем скинувши погляд на хлопця, дрімотно понуреного. - Порад багато, прогнозів ще більше, а тим часом молоді люди в розквіті сил гублять себе, валяються по всіх парках, дивлячись на світ, як у порожнечу, з туманом байдужості в очах… Різні є серед них. Минулого тижня ми з Сонею в музеї одного зустріли: перед полотном Джорджоне стоїть, жуйку жує. Неохайний, патлатий, мов той махновець, на грудях модні дешеві прикраси виробу індійських ремісників, а от у погляді щось чисте, самозаглиблене… Я навіть дозволив собі запитати, чого він тут. Що привело його до цих давніх полотен? І знаєте, що він відповів? З тих, каже, я - можливо, для вас і смішних, - хто вірить у рятівну місію мистецтва. Бо коли що здатне в наш час сколихнути, зміцнити чи навіть осяяти душу, то це, він вважає, світло мистецтва. А людям зараз це найпотрібніше - струс просвітлення…

- Вже ніч? - прокліпуючись нервово озвався наш пасажир, він таки встиг подрімати. - Так рано ніч?

Заболотний приспокоїв його, що це сутінь від хмар, до ночі далеко…

- Я щойно бачив Кет, - сказав хлопець полегшено. - Ми з нею опинилися серед атлантів… - Хіпі вивчально глянув на Заболотного: - Що планету колись населяли атланти - ви вірите в це? По-моєму, ви з тих, хто має вірити в атлантів…

- Принаймні в атлантів духу, - посміхнувсь Заболотний.

- Атланти були, навіть якщо Атлантиди й не було, - упевнено сказав наш супутник. - Останнє з їхніх племен, атлантів-гуанчі, конкістадори винищили на Канарських островах вже ось на світанку нової історії… Могутніх, красивих, довірливих людей, що, подібно до птахів, перемовлялися тільки мовою свисту, безжально вигубила ватага пігмеїв-завойовників, котрі мали єдину перевагу- вогнепальну зброю в руках… І то був початок глобального падіння. Відтоді наша планета стала меншати. І ділі зменшується! Вона - як шагренева шкіра людства: з кожним новим, грубо вдоволеним бажанням ми самі вкорочуємо її, самі нищимо спадщину атлантів, цей я часів Адамових нам усім дарований рай. Світлі ріки отруюєм, небо зробили звалищем нечистот… XVI сторіччя, вершина Ренесансу, коли весь тодішній світ осяявся від геніальних полотен, хіба ж це давно було? І ось минуло кілька віків, і мадоіпі уже не малюють, їх більше розкрадають, нівечать, продають… Психопати кидаються па них з ііожамн… Тож чи дивно, що ми з Кет почуваєм до всього цього непереборну відразу, що нас тільки й живить мрія віднайти сліди золотого віку людства, віднайти оті заповітні краї, де ще ріки чисті, де все тане в любощах, де мить прирівнюють до вічності і в жазі поцілунку відкривають суть божества! Кет, я важаю, духом навіть сильніша за мене, вона зовсім не знає депресій і переконана в циклічності буття, в неминучості «ночей брахманових», після яких світ знову наповниться вранішньою снагою буяння, і забудеться жахіття потопів, безглуздя саморуйнувань… Після бруду й смороду нищення, після усіх цих сатанинських вибухів знов забринять над світом бджоли, сп'янілі від нектару райської квітки, і добрі генії житимуть у кожнім деревці, линутимуть у вітрі, у пахощах налитої здоров'ям, заквітчаної землі!…

Дивна річ, про Кет він говорив зараз як про зовсім реально існуючу, ніби для неї й не було катастрофи, бо ж, вірячи у безтілесне існування людської субстанції, він, певне, вважав цілком природним припустити, що Кет його десь і зараз отам блукає під зливою серед сутіні, серед сосен та пагорбів і жде не діждеться зустрічі з ним.

Злива з часом помітно вщухла, на дорозі повиднішало, вона відкрилась кудись аж до підніжжя темних, що низько пропливають над лісами та дюнами, хмар. І своїм нестримним рухом, блискотінням летючих незліченних вогпів вона тепер ще більше уподібнювалась до якоїсь фантастичної ріки. Юнак, здається, тільки зараз став до-тямлювати, де він і куди несе його цей важкий і суворий у своїй нездоланності рух траси. Мовив тихо, ніби до себе:

- Все життя людське - це, власне, рух… Рух до самотності. І хіба є куди з цієї траси звернути?

Але ж Кет, вона таки, видно, для нього існувала, хай навіть і в якомусь безтілесному образі. Бо, припавши поглядом до лобового скла, він час від часу повторював кудись туди, в присмерки траси:

- О Кет! Золота моя Кет…

Ліда, що уважно ловила кожне слово подорожнього, раптом запитала, чи відомо йому, що сталося в Артмузеу-мі. Якийсь маньяк порізав «Мадонну під яблунею»… Юнака це зовсім не здивувало, адже такі випадки, на його думку, цілком у дусі часу: у Римі від руки вандала зазнала пошкоджень навіть «Пієта» Мікеланджело…

- Бо це вік злочинів, - додав він твердо. Тим-то вони з Кет вирішили залишити цей часовий дояс, вийти з-під цього знака зодіаку й рятуватися втечею в краї інші, омріяні, де мудру тихоплинну ріку осяває місяць молодий, схожий рогами серпа на ікла дикого слона-елефанта! Осяває води нічні і теплу родючу тишу полів, де й вони з Кет нарешті почують сріблястий сміх-щастя, створять свою власну оазу ніжності й любові…

Над трасою все ще нависають цілі турми хмар, звиро-ваних, неспокійних, раз у раз осяюваних грозовими розрядами. Юна супутниця наша, котрій хоч і доводилось бачити в іншій півкулі справжні тайфуни, зараз за кожним гряканням грому, при спалахах блискавки злякано щулиться, її, мабуть, тривожать і ці турми хмар, низько навислих над трасою, і потужні сполохи грозового світла із-за вугільно-темного лісу, під час яких вся споруда неба, здригнувшись, мовби коливається, набуває погрозливої хисткості, принаймні в нас таке враження, що від кожного сполоху небо тремтить. Ліда час від часу кидає крізь заднє скло короткі погляди на трасу, і нам зрозумілі ці її озирки: дівча хоче упевнитись, чи ніхто за нами не ув'язався. Для дипломатських дітей стало майже звичкою бути весь час у напрузі, і Ліда в цьому не є винятком, вона теж, подібно до інших, уже принатурилась до того, щоб жити в стані напнутих нервів, постійної настороги, частіше, ніж звичайно, озираючись, до чогось прислухаючись.