Будденброки - Манн Томас
Ознакомительная версия. Доступно 31 страниц из 155
— Чудово, Гердо! Ми з тобою не осоромились. Такі речі дуже важливі… Я не маю ніякого бажання влаштовувати бали і дивитися, як вистрибує тутешня молодь; та й місця в нас на таке нема. Але треба, щоб солідним людям у нас подобалось. Щоправда, такий обід коштує трохи дорожче… проте виправдує себе.
— Ти маєш слушність, — відповіла вона, поправляючи мереживо, крізь яке просвічували білі, як мармур, груди. — Я також безумовно волію прохані обіди. Вони дуже заспокоюють нерви… Після обіду я трохи грала і почувала себе якось дивно… А тепер моя голова наче мертва, якби навіть у цю кімнату вдарила блискавка, я б і то не здригнулася.
Коли пів на дванадцяту консул сів з матір’ю до столу снідати, вона прочитала йому такого листа: «Мюнхен, 2 квітня 1857 року.
Марийський майдан, 5.
Люба мамо!
Пробачте мені, бо це ганьба, що я вже тут вісім днів, а й досі вам не написала; в мене багато вражень від того, що я тут бачу, — та про це пізніше. Тепер я нарешті спитаю, як вам усім, любі мої, живеться: вам, мамо, Томові й Герді, Еріці, Христіанові, Тільді й Іді, — це найважливіше.
Ох, чого я тільки не набачилась за цих кілька днів! Пінакотеку, і гліптотеку, і двірську броварню, і двірський театр, і церкви, і всяку всячину. Про це розповім, коли вернуся, а то сили не стане все описати. Ми вже їздили в долину Ізара, а на завтра плануємо прогулянку до Вюрмського озера. І так щодня; Єва ставиться до мене дуже добре, і пан Нідерпаур, директор броварні, приємна людина. Ми живемо на дуже гарному майдані в центрі міста, з криницею посередині, як і в нас на ринку; від нашого дому зовсім близько до ратуші. Такої будівлі я ще зроду не бачила! Вся згори донизу розмальована святими Георгіями, що вбивають драконів, і давніми баварськими князями у військовому об ладунку і з гербами. Уявляєте собі?
Так, Мюнхен страшенно мені сподобався. Кажуть, що тутешнє повітря зміцнює нерви; і з шлунком моїм тепер усе гаразд. Я п’ю багато пива, і з великою приємністю, тим паче, що тутешня вода не дуже добра, але до їжі ніяк не звикну. Тут їдять надто мало городини й забагато борошняних страв, наприклад, підлив, якщо, прости господи, те вариво можна назвати підливою. Тут навіть уявлення не мають про добру телячу полядвицю, бо різники рубають м’ясо як трапиться. І дуже мені бракує риби. Або ще таке: з ранку до вечора їдять салат з огірків та картоплі й запивають пивом! Здуріти можна! У мене в животі бурчить від такої мішанини.
Взагалі, до багатьох речей треба звикати, коли попадеш у чужий край, самі розумієте. Зовсім інші, незвичні гроші, важко порозумітися з простими людьми і з слугами, бо Для них я розмовляю надто швидко, а вони для мене казна по-якому — а до всього ще й католицтво; ви знаєте, як я його ненавиджу, чути про нього не можу…»
У цьому місці консул, що сидів на канапі, тримаючи в руці бутерброд з тертим зеленим сиром, голосно засміявся.
— Так, Томе, ти смієшся… — мовила мати й постукала середнім пальцем по столу. — А мені якраз дуже подобається, що вона твердо тримається віри батьків і зневажає всі ті католицькі витребеньки. Я знаю, Томе, що ти у Франції і в Італії перейнявся певною симпатією до папської церкви, але в тебе це не релігійність, а щось інше, і я розумію, що саме. Та хоч ми повинні ставитись толерантно до чужої віри, все ж таки бавитись такими речами — величезний гріх, і я молитиму бога, щоб він з роками зміцнив у вірі тебе й твою Герду, бо я знаю, що вона також не вельми ревна євангелічна. Ти вже пробач матері це зауваження. «Над криницею, — читала вона далі, — яку мені видно з вікна, стоїть статуя пречистої діви Марії. Часто до криниці приносять вінки. То дуже гарне видовище, коли прості люди з трояндовими вінками в руках стають там навколішки й моляться, але ж сказано в святому письмі: «Помолися в храмині». На вулиці тут часто можна зустріти ченців, дуже поважних на вигляд. Та уявіть собі, мамо: вчора на Театінерштрасе повз мене проїздив у кареті якийсь високий духовник, може, навіть архієпіскоп, літній уже чоловік, — і ось цей добродій стрельнув у мене очима, немов тобі гвардійський лейтенант! Ви знаєте, мамо, що я не дуже високої думки про ваших приятелів, місіонерів і пасторів, але Плаксивий Трішке, напевне, ніщо порівняно з тим церковником-suitier…»
— Тьху, — не витримала засмучена пані Елізабет.
— Пізнаю нашу Топі! — зауважив консул.
— Що ти хочеш цим сказати, Томе?
— Я певен, що вона сама його трошки підохотила на це… щоб випробувати!.. Я ж бо знаю Тоні! В кожному разі, те «стріляння очима» її неабияк розвеселило… чого, мабуть, і хотів старий добродій.
Пані Елізабет вирішила краще промовчати і знову взялася до листа: «Позавчора Нідерпуари влаштували прохану вечерю, що вдалася на славу, хоч я не завжди могла стежити за розмовою, та й тон її часом здавався мені досить equivoque [55]. Серед гостей був навіть один співак з двірської опери, — він співав після вечері, — і один молодий маляр, що попросив у мене дозволу намалювати мій портрет, але я не погодилась, бо вважала це за непристойне. Найбільше я бавила час з паном Перманедером — чи хто б міг подумати, що на світі бувають такі прізвища? Він торговець хмелем, приємний, веселий чоловік, уже немолодий, але но одружений. Я сиділа з ним поряд за столом і потім трималася біля нього, бо він єдиний з усього товариства виявився протестантом: хоч він корінний мюнхенець, проте родина його походить з Нюрнберга. Він запевнив мене, що дуже добре знає нашу фірму, і уяви собі, Томе, як мене втішив його сповнений поваги тон, коли він казав це! Він дуже докладно розпитував про всіх нас, скільки в мене братів і сестер тощо. Питав також про Еріку і навіть про Грюнліха. Він часом навідується до Нідерпаурів, а завтра, мабуть, поїде разом з нами на Вюрмське озеро.
Ну, а тепер adieu, мамо, більше не можу писати. Коли бог поможе дочекатися, як ви любите казати, я пробуду тут ще тижнів зо три або й місяць, а тоді вже усно розповім вам про Мюнхен, бо в листі не знаю, з чого й почати. Але можу сказати, що він мені дуже подобається, тільки треба навчити куховарку готувати як слід підливи. Скажу вам одне: я, звичайно, стара жінка, моє життя минулося, і мені вже нема чого сподіватися на цьому світі, але якби, наприклад, колись Еріка, як бог поможе дочекатися, захотіла вийти сюди заміж, то я б не заперечувала…»
В цьому місці консул знову перестав їсти і, відкинувшись на спинку канапи, зареготав:
— Вона неперевершена, мамо! Коли вже починає лицемірити, то ніхто з нею не зрівняється! Мені найдужче подобається в ній, що вона зовсім не вміє прикидатися, хоч ти її вбий…
— Авжеж, Томе, — мовила пані Елізабет, — вона добра дитина і заслуговує найбільшого щастя.
Потім дочитала листа до кінця…
Розділ другий
Наприкінці квітня пані Грюнліх повернулася до батьківського дому, і хоч знову ясна година в її житті минулася і почалося давнє животіння, хоч їй доводилось, як і перше, молитися вранці разом з усіма і слухати читання Леї Гергардт на Єрусалимських вечорницях, вона була вочевидь весела, сповнена радісної надії.
Уже її брат, консул, який зустрів Тоні на вокзалі — вона вернулася через Бюхен, — в’їжджаючи в місто Рольштінською брамою, не втримався і сказав їй комплімент: мовляв, після Клотільди, вона й далі найвродливіша в їхній родині, на що Тоні відповіла:
— О господи, Томе, я тебе просто ненавиджу! Отак глузувати з старої жінки…
Та все-таки він мав слушність: мадам Грюнліх на диво збереглася; глянувши на її густі попелясті коси, від проділу зачесані в буклі над маленькими вухами й сколені ззаду широким черепаховим гребінцем, на її сіро-блакитні очі, і досі чисті й невинні, на гарну верхню губку, тонкий овал обличчя й ніжний колір шкіри, ніхто б не дав їй більше двадцяти трьох років. У вухах вона носила довгі, дуже елегантні золоті сережки, що формою нагадували ще бабусині. Вільний верх сукні з тонкого темного шовку, з атласними вилогами й мереживними вставками, надавав її грудям чарівної зваби…
55
Двозначний (франц.).
Ознакомительная версия. Доступно 31 страниц из 155
Похожие книги на "Будденброки", Манн Томас
Манн Томас читать все книги автора по порядку
Манн Томас - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.