Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен

Ознакомительная версия. Доступно 36 страниц из 179

— Ти невдячне дівчисько, — сказала тітка. Її голос був тихий і так насичений отрутою, що звучав майже ніжно. — І це після всього, що я для тебе зробила, що Гарт Торін для тебе зробив. Та сама коняка, на якій ти збираєшся роз’їжджати, — Гартів подарунок з поваги до…

— ПІЛОН БУВ НАШ! — пронизливо закричала Сюзен, розлючена до краю цим навмисним приховуванням правди. — ВОНИ ВСІ БУЛИ НАШІ! І КОНІ, І ЗЕМЛЯ-ВСЕ БУЛО НАШЕ!

— На півтону нижче, — сказала тітка Корд.

Глибоко вдихнувши повітря, Сюзен спробувала опанувати себе. Вона відгорнула волосся з обличчя, відкриваючи щоку, на якій проступив червоний відбиток руки Корделії. Побачивши його, тітка аж здригнулася від огиди.

— Мій батько ніколи б цього не дозволив. Не дозволив би віддати мене в наложниці Гартові Торіну. Хай там як шанобливо він ставився до Гарта як до мера… чи до свого патрона… він би ніколи цього не дозволив. І ти це знаєш. Ви, тітонько, це добре знаєте.

Тітка Корд підкотила очі й покрутила пальцем коло скроні, наче Сюзен збожеволіла.

— Ви самі на це погодилися, міс О-Яка-Краля. Еге ж, погодилася. А якщо тепер ти капризуєш і хочеш відмовитися від того, про що вже домовлено…

— Еге ж, — кивнула Сюзен. — Я дала згоду на цю оборудку. Після того, як ти мене день і ніч гризла, благала в сльозах…

— Ніколи такого не було! — вереснула вражена Корделія.

— Невже в тебе така коротка пам’ять? Мабуть, так. До вечора ти вже забудеш, як дала мені ляпаса за сніданком. Ну, то я не забула, тітонько. Ви плакали, плакали і казали, як боїтеся, що нас виженуть, бо за законом у нас більше нема прав на цю землю, що ми опинимося на вулиці, ви плакали й говорили…

— Припини називати мене на «ви»! — заверещала Корделія. Найдужче в світі вона не зносила, коли її власне «викання» ставало зброєю, яка оберталася проти неї самої. — Ти не маєш права вживати стару мову, як і не маєш права скаржитися, дурна вівце! Іди собі! Забирайся!

Але Сюзен не вгавала. Її лють була сильніша за неї, і годі було приборкати її стрімкий потік.

— Ви рюмсали і казали, що нас виженуть, що ми підемо на захід, що ніколи не побачимо оселі мого татка чи Гембрі… а потім, коли я вже була досить налякана, ти говорила про гарненького малюка, якого я могла би мати. Землю, яка від самого початку була наша, знову повернули б нам. Наших коней так само. А на знак мерової прихильності я отримала коника, якому сама ж допомогла з’явитися на світ! І що ж я зробила, аби заслужити всі ці речі, які й без того були б моїми, крім як підписала одного-единого папірця? Що я зробила для того, аби він дав тобі грошей? Що я зробила, крім як пообіцяла потрахатися з ним, не зважаючи на його сорокарічну жінку, яка спатиме десь неподалік?

— То ти хочеш грошей? — розлючено посміхаючись, спитала тітка Корд. — Грошей хочеш? Будуть тобі гроші. Забирай. Ховай десь, губи, хочеш — свиням згодуй. Мені начхати!

Вона повернулася до своєї торби, що висіла на гачку біля плити, й заходилася в ній порпатися, але дуже швидко її рухи перестали бути рвучкими та впевненими. Ліворуч від дверей до кухні висіло овальне дзеркало. І в ньому Сюзен побачила, яке страшне було тієї миті в тітки обличчя. На ньому відбилася вся її ненависть, переляк і скнарість. Сюзен стало моторошно.

— Не треба, тітонько. Я бачу, як тобі неприємно з ними розставатися. Все одно я їх не візьму. Це курвині гроші.

Шокована, тітка Корделія повернулася до неї, скориставшись зі зручної нагоди забути про сумку.

— Це не проституція, дурна! Наложницями були й найвеличніші жінки в історії, і дехто з найвидатніших чоловіків був народжений наложницею. Це не проституція!

Сюзен зірвала з вішака червону шовкову блузку і підняла її вгору. І миттю сорочка обліпила її груди, наче весь час тільки й чекала нагоди їх торкнутися.

— Тоді чому він посилає мені ці лахи, які носять лярви?

— Сюзен! — в тітчиних очах з’явилися сльози.

Сюзен пожбурила в неї сорочкою, як перед тим — часточками апельсина. Блузка впала тітці під ноги.

— То підніми й натягни на себе. Сама розставляй перед ним ноги, якщо тобі це так до вподоби.

Вона розвернулася і кулею вилетіла надвір. А навздогін їй ширився істеричний тітчин вереск:

— Навіть думати про таке не смійте, Сюзен! Дурні думки призводять до дурних учинків. Пізно! Ви дали згоду!

Сюзен це знала. І як би швидко вона не гнала Пілона Крутояром, втекти від самої себе не могла. Вона погодилася. Якби Пат Дельґадо був живий, уся ця брудна оборудка, в яку дозволила себе втягти його донька, поза сумнівом, перестрашила б його. Але в одному він залишався би непохитним: вона дала обіцянку, а обіцянки слід виконувати. Ті, хто їх не дотримувався, потрапляли до пекла.

Вона осадила гнідого, хоч він ще міг мчати далі. Озирнувшись, побачила, що проїхала близько милі, і пустила коня легким галопом, риссю, швидким кроком. Вдихнула на повні груди і розпружилася. Вперше за весь ранок вона помітила яскраву красу дня — на заході в мареві гарячого повітря ширяли чайки, скрізь, куди око сягало, росла висока трава, а в затінку погойдувалися на вітрі квіти: волошки, люпин, флокси та її улюбленці — тендітні сині шовкоцвіти. Звідусіль, заколисуючи, долинало дзижчання бджіл. Цей звук заспокоїв її, і коли емоції трохи вляглися, вона змогла де в чому зізнатися самій собі. Зізнатися і вимовити це вголос.

— Вілл Деаборн, — сказала вона і здригнулася від вимовленого імені, хоча поряд не було нікого, хто міг би його почути, нікого, крім Пілона і бджіл. Тож вона промовила його знову, і щойно слова зірвалися, вона повернула руку зап’ястком до рота і поцілувала її там, де під шкірою пульсувала кров. Те, що вона зробила, її вразило, бо сталося спонтанно, поза її волею. А надто вразило те, як збуджували її смак власної шкіри й поту. Вона відчула гостру потребу вдовольнити себе, як тоді, в ліжку, після зустрічі з ним. В її розпашілому стані це було б недовго.

Але натомість вона вилаялася достоту так, як робив це її батько — А, трясця йому! — і сплюнула на землю. За останні три тижні Вілл Деаборн надто часто вигулькував у її житті й надто багато спричинив у ньому плутанини. Вілл Деаборн із його блакитними очима, що збурювали в душі неспокій, з його темною чуприною і його штивним осудом. Я можу бути розважливим, мадам. Що ж до пристойності… Дивуюся, що вам узагалі відоме це слово.

Щоразу, коли вона про це згадувала, від сорому й люті кров шугала їй в обличчя. Здебільшого від люті. Як він узагалі насмілився її засуджувати? Той, хто виріс у достатку й розкошах. Безперечно, слуги виконували всі його забаганки, а золота було так багато, що він навіть не потребував ним розплачуватися — йому все давали безкоштовно, щоб підлизатися до багатія. Що таке хлопчисько, як він (бо насправді він був ще зовсім хлопчиськом), могло знати про нелегкий вибір, перед яким вона постала? І взагалі, хіба міг пан Вілл Деаборн із Гемфіла збагнути, що насправді то був зовсім не її вибір? Що її змусили зробити цей вибір, навернули до нього, наче заблукале кошеня, якого мати-кішка тягне за шкірку назад до закапелку?

І все одно він не йшов їй з голови. Тітка Корд про це навіть не підозрювала, але Сюзен добре знала, що в їхній ранковій сварці був незримо присутній третій.

А ще їй було відомо таке, від чого тітонька втратила б рештки спокою.

Вілл Деаборн теж пам’ятав про неї.

Приблизно через тиждень після учти на честь нових гостей міста і жахливої ремарки Вілла Деаборна біля будинку, який Сюзен ділила зі своєю тіткою, з’явився розумово відсталий хлопчина-прибиральник із «Раю для подорожніх» — Шимі, як його називали люди. В руках він тримав величезний букет, здебільшого складений із польових квітів, що росли на Крутоярі, але подекуди в ньому, як рожеві розділові знаки, прозирали темні дикі троянди. Радісно всміхаючись і не питаючи нічийого дозволу ввійти, хлопець прочинив хвіртку.

Сюзен саме замітала доріжку перед будинком. Тітка Корд чимось займалася в садку на задньому дворі. Збіг був щасливий, проте не дивний: цими днями вони намагалися триматися якнайдалі одна від одної.

Ознакомительная версия. Доступно 36 страниц из 179