Тінь вітру - Сафон Карлос Руис

Ознакомительная версия. Доступно 22 страниц из 107

Жорстоко гримнули двері. Немов у них грюкнув сталевий п’ястук, майже зриваючи їх із завіс.

Я відчув, як Беа здригнулася в темряві, й обійняв її. Ми пересунулися в інший бік кімнати, й тут іще один удар зі страшенною силою влучив у двері, відкидаючи їх до стіни. Беа скрикнула та сховалася за мною. Блакитний туман заповзав з коридору; від задутих свічок зміївся дим. Одвірки відкидали тіні, схожі на стилети, й мені здалося що я бачу незграбну фігуру на краю темряви.

Я з острахом вдивлявся в коридор, сподіваючись, що то якийсь жебрак наважився вдертися в зруйнований особняк, шукаючи притулку в цей паскудний вечір. Але бачив я, як і раніше, тільки смужки блакитного повітря, яке наче сочилось крізь вікна.

Беа, зіщулившись у куточку, тремтячими губами прошепотіла моє ім’я.

— Там нікого немає, — сказав я. — Певно, то був порив вітру.

— Вітер не стукає у двері, Даніелю. Ходімо звідси.

Я повернувся до кімнати й зібрав наші речі.

— Ось, одягайся. Ходімо надвір, подивимося.

— Краще зовсім піти звідси.

— Так, зараз. Я лише перевірю одну річ.

Ми похапцем одяглися в темряві; від нашого дихання в повітря здіймалися хмаринки пари. Я взяв з підлоги одну зі свічок і знов її запалив. Холодний протяг гуляв будинком, немов хтось порозчиняв усі вікна та двері.

— Бачиш? Це вітер.

Беа похитала головою, але нічого не відповіла.

Ми пішли назад до вітальні, тримаючи руки над полум’ям свічки. Беа, затамувавши подих, ішла просто за мною.

— Що ти шукаєш, Даніелю?

— Зажди хвилинку.

— Ні, ходімо звідси. Просто зараз.

— Гаразд.

Ми попрямували до виходу, і саме тоді я помітив, що...

Великі різьблені двері в кінці коридору, які я марно намагався відкрити, були прочинені.

— Що сталося? — спитала Беа.

— Зачекай тут.

— Даніелю, будь ласка...

Я пішов коридором, тримаючи свічку, що мерехтіла під поривами холодного вітру. Беа зітхнула й неохоче пішла за мною.

Я зупинився перед дверима. Мармурові сходи, що вели вниз, ледь виднілися у темряві. Я почав спускатися.

Вражена, Беа стояла біля входу, тримаючи свічку.

— Будь ласка, Даніелю. Ходімо звідси негайно...

Та я спускався — крок за кроком, аж до останньої сходинки.

Таємнича атмосфера, яку підсилювало мерехтіння свічки позаду, здавалося, зникла, коли я побачив прямокутну кімнату з голими кам’яними стінами, вкритими розп’яттями. Від крижаного холоду мені перехопило подих. Переді мною лежала мармурова плита. Зверху я побачив два білих предмети; вони були різні за розміром, але тим не менш чимось схожі. Від них блимання свічки відбивалося яскравіше, ніж від решти речей у кімнаті, й я здогадався, що вони зроблені з дерева й вкриті лаком.

Я зробив іще кілька кроків уперед і лише тоді збагнув. Це були дві білі труни. Одна з них — найбільше шістдесят сантиметрів завдовжки. Я здригнувся. То був дитячий саркофаг. Я опинився у склепі.

Сам не усвідомлюючи, що роблю, я наблизився до мармурової плити, простягнув руку й торкнувся її; потім поклав руку на одну з трун, на більшу. Повільно, майже у трансі, я змахнув пил з її віка. У тьмяному червонавому світлі свічки відкрився напис.

Я завмер. Хтось або щось рухалося в темряві.

Я відчув холодний вітер на спині й лише тоді відступив на кілька кроків.

— Забирайся звідси, — прошепотів голос із темряви.

Я відразу впізнав його. Лаїн Куберт. Голос диявола.

Я здерся по сходах і, як тільки дістався верху, схопив Беа за руку та якнайшвидше потягнув до виходу. Ми загубили свічку й бігли наосліп. Беа була налякана, не в змозі зрозуміти мою раптову тривогу. Вона нічого не бачила. Нічого не чула. Я не став зупинятися, щоб усе їй пояснити. Щомиті я очікував, що хтось вистрибне з темряви й заступить нам шлях, але парадні двері чекали на нас у кінці коридору — прямокутник світла, що сяяв крізь щілини одвірку.

— Замкнено, — прошепотіла Беа.

Я поліз до кишені по ключ. На долю секунди повернув голову. Дві блискучі плями неквапом наближалися з іншого кінця коридору. Очі. І я був упевнений: це мені не ввижається.

Пальці намацали ключ. Я відчайдушно засунув його в замок, відчинив двері й різко виштовхав Беа на вулицю. Мабуть, Беа передався мій страх, бо вона побігла до брами й не зупинялася, доки ми обоє, вкриті холодним потом, не опинилися на хіднику проспекту Тібідабо, важко дихаючи.

— Що сталося там, унизу, Даніелю? Там хтось був?

— Ні.

— Ти зблід.

— Я завжди блідий. Давай-но, ходімо.

— А що з ключем?

Я залишив його всередині, в замку, і в мене не було ані найменшого бажання повертатися й шукати його.

— Думаю, я загубив його по дорозі. Пошукаємо іншим разом.

Ми хутко пішли проспектом, перетнули вулицю й не вповільнювали ходи, доки не відійшли на добру сотню метрів. Я був удячний ночі: вона сховала сльози жаху, що бігли з моїх очей.

Ми пройшли вулицею Бальмес до площі Нуньєс-де-Арсе, де знайшли вільне таксі. Поїхали до Консехо-де-Сьєнто. Не говорили одне одному ані слова. Беа тримала мене за руку, й кілька разів я впіймав її тьмяний, непроникний погляд. Я нахилився до неї й поцілував, але вона не відповіла.

— Коли побачимося знову?

— Я зателефоную тобі завтра або післязавтра, — відповіла вона.

— Обіцяєш?

Вона кивнула головою.

— Можеш дзвонити додому або до книгарні. За тим самим номером. У тебе ж він є, правда?

Вона знов кивнула.

Я попросив водія зупинитися на розі Мунтанер та Діпутасьйон. Запропонував Беа провести її до дверей, але вона відмовилася й пішла геть, не дозволивши ні поцілувати її, ні навіть потримати за руку.

Я визирнув з таксі. Беа бігла до дверей. Світло в помешканні Аґіларів було увімкнене, й я побачив свого приятеля Томаса, який поглядав на мене з вікна спальні, де ми провели так багато вечорів разом, розмовляючи та граючи в шахи. Із вимушеною посмішкою, яку він навряд чи побачив, я помахав йому рукою, та він не привітався у відповідь — залишався непорушним, мов приклеєним до шибки, холодно дивлячись на мене. За кілька секунд він відійшов, і у вікні стало темно. «Він чекав на нас», — подумав я.

35

Діставшись додому, я знайшов на столі залишки вечері на двох. Батько вже пішов спати; мені було цікаво, чи вистачило в нього сміливості запросити Мерседітас на обід. Я навшпиньки прокрався до своєї кімнати й увійшов, не вмикаючи світла.

У кімнаті хтось був. Хтось лежав у ліжку в темряві — немов мрець, зі схрещеними на грудях руками. Я відчув спазм у шлунку, але за мить почув знайоме хропіння й упізнав профіль із незрівнянним носом. Увімкнув світло на столику біля ліжка й побачив Ферміна Ромеро де Торреса, який лежав, розпластавшись у ліжку, загубившись у благословенних снах, тихо постогнуючи від задоволення.

Я голосно зітхнув, і Фермін розплющив очі. Побачивши мене, він наче здивувався — вочевидь, уві сні він перебував у дещо іншому товаристві. Протерши очі, Фермін озирнувся навколо.

— Сподіваюсь, я тебе не налякав. Бернарда каже, що коли сплю, я схожий на іспанського Бориса Карлоффа [54].

— Що ти робиш у моєму ліжку, Ферміне?

Він солодко замружився.

— Сню про Керол Ломбард. Ми були в Танжері в якихось турецьких лазнях, я намащував її олією — тією, що продають для дитячих сідниць... Ти коли-небудь намащував жінку олією з голови до ніг?

— Ферміне, вже пів на першу ночі, я ледь тримаюсь на ногах.

— Будь ласка, вибач, Даніелю. Це твій батько наполіг на тому, щоб я піднявся нагору й повечеряв з ним. Після вечері я відчув надзвичайну сонливість. Яловичина має на мене наркотичний вплив, розумієш. Твій батько запропонував, щоб я трохи полежав. Він сказав, що ти не заперечуватимеш...