Ярославна - Чемерис Валентин Лукич

Ознакомительная версия. Доступно 23 страниц из 113

– Не знаю, як і на Русь повертатися.

– Треба буде – повернешся. Ти ще молодий, у тебе, як у вас кажуть, все ще попереду. Слухай, коназ… От згадав, що ти молодий. Та ще й сумуєш. У мене в гостях. А який я господар, якщо в нього гість сумує. Може, тобі молоду куманку в шатро твоє привести на нічку, га? Наші куманки – вогонь на сухій траві. Так і спалахують. Згориш, га-га-га!.. Таку тобі підберуть з хіттю гарячою та солодкою – в її обіймах де й печаль твоя дінеться. Жеребчиком молодим заіржеш, як на весняних луках бігатимеш.

– У мене княгиня є. Жона моя вірная… Єфросинія Ярославна…

– Одна є, друга не завадить. Та й княгиня твоя далеко, а наші дівки близько, га? Погоджуйся, велю, і тобі в шатро хіба ж таких дівок водитимуть! А наші дівки і невкоськаного коня вкоськають. Млітимеш в їхніх обіймах, га?

– Кажу тобі, Ярославна в мене є.

– На Русі є, а ми ж з тобою в Куманії. То як?

– Є у мене…

– Чув, чув уже: княгиня Ярославна. Чим хвастаєш? Єдиною жінкою? А ще князь. Та в мене жінок знаєш скільки? Куди не повернусь – там і жінка моя. Навіть не всіх знаю, як звати їх. А ти теж хан. Чи по-вашому – князь. Повинен мати не одну вірную Ярославну… Стривай, коназ Ігор! Крім дівок для утіхи, я можу тобі й жону нову підібрати. Є в тебе одна, буде й друга. Найзнаменитішу хатунь тобі підберу – знатну, із знатними предками. Відгуляємо весілля, і повернешся на Русь з молодою жоною, га? Одне твоє слово. А я тільки скажу, так і приведуть тобі нашу княгиню, га?

– Ти вже мені вгакався, хане.

– Не гніви мене, коназ, бо в усій Куманії я один, хто тебе береже.

Ігор мовчав.

– Погоджуйся, коназ. Сьогодні тобі жону підберемо, завтра на всі степи загуляємо. Погоджуйся, покіль я не передумав. Буде в тебе і Ярославна, і яка-небудь славна Кончаківна. А посаг який тобі вона принесе! Її батечко, тільки свисни, так і примчить на Русь зі своєю ордою – зятька свого виручати, га?

– У твоєї Кончаківни немає синіх очей.

– Га? – як кінь зупиняється на скаку, урвав свою мову хан. – Ти про що, коназ? Які… сині очі?

Ігор посміхнувся – сам до себе, до своїх думок-спогадів – і несподівано, хоч і тихо, але проникливо заспівав:

– Гм… – враз охолов хан. – Хіба ти якийсь хлопчик, га? Як співаєш про сині очі. Хоча кращі очі в жінок – це очі наших куманок – чорні, як ніч. Але як тобі сині дорожчі, то… Другої княгині тобі, мабуть, не треба. Як про сині очі співаєш… Давай ще вип’ємо. За дітей наших. Поженимо їх, весілля відгуляємо, породичаємось, а там… Там видно буде, га? Я тобі, свату свому, помагатиму, ти мені, теж свату свому, га? Чи не так кажу, руський мій свате?

– Так, так, половецький мій свате.

– Так ось за це давай і вип’ємо.

Випили, і хан почав похитуватися з боку на бік та співати свою пісню – все ту ж сумну, тягучу, що й Ігорю (хоч не тямив її слів) вона чомусь вимотувала душу. І так йому захотілося додому, так захотілося… Схопився б оце і побіг. Сірим вовком. Соколом би полетів. На Русь, на Русь, до жони своєї, до Єфросинії, у якої очі сині-синії…

Хан усе ще співав печальну пісню, Ігор йому підмугикував, а тоді заспівав свою – про жону, яка десь далеко-далеко чекала його.

Татищев Василь Микитович, «Історія Росії з найдавніших часів» (кн… 1–5, 1768–1848, подається мовою оригіналу):

«…Игорь Святославич, будучи в плене, во всяком довольствии содержан, и никакой ему обиды и досады половины не делали, только крепко стерегли, приставив к нему 15 человек и 5 знатных отцов сыновей, которые давали ему ездить куда хотел и, почитая, его слушали, куда кого посылал. Он же привел к себе попа и некоторое количество одежд для себя и служителей, также довольство от запасов и денег для нужд. Не ведая о себе Божия промысла, ожидал долго у них пробыть, и желая у оных большую ласку приобрести, многих богато дарил, хотя не мог откупа заплатить, поскольку за него просили 2000, за прочих князей по 1000, а за воевод по 200 и по сто гривен».

Так і минали його дні в неволі: воля його нічим не була обмежена, їсти-пити йому подають від самого хана, а ще він з нудьги забавляється ловами з навченим для цього яструбом…

Всього цього Ярославна не відала. Як і того, що Ігор перебував у Кончака в якості ханського гостя – ходить-їз-дить де хоче, розважається ловами, сторожа його слухається і шанує – ханський-бо гість!

Всього цього, повторюємо, не знала Ярославна. Як не знала цього і Русь, де плакали-голосили жінки загиблих дружинників Ігоря. А їх немало полягло – близько п’яти тисяч. Посічені були, а більшість потоплена в озері.

Плач не затихав на Русі. Побивалась і Ярославна: крім мужа, в полоні опинився і син Володимир. Ні, не знала спокою Ярославна.

А лихі вісті росли й множилися, круками налітаючи на Руську землю.

Потішені перемогою над новгород-сіверським князем, половецькі хани вирішили зробити набіг на Русь. Великий князь Святослав Всеволодович збирав воїв, аби упередити напад степовиків і самому першим напасти на них коло Дону. А вже коли (літопис Руський) «почув він про братів своїх, що вони пішли на половців, причаївшись од нього, і нелюбо було це йому (що Ігор самовільно пішов у похід у степ, не поставивши його до відома – В.Ч.). Святослав же йшов у човнах, і коли він прибув до Чернігова, то в ту пору прибіг воїн Біловолод Просович і розповів Святославу, що сталося в Половцях.

Святослав же, це почувши і вельми зітхнувши, утер сльози свої і сказав: «О любі мої браття, і синове, і мужі землі Руської! Дав мені був Бог придушити поганих, але ви, не вдержавши молодості, одчинили ворота на Руськую землю. Воля Господня хай буде в усьому. Хай як мені жаль було на Ігоря, але нині більше я жалію за Ігорем, братом моїм».

А після цього Святослав послав сина свого Олега і [другого], Володимира, в Посейм’я, бо, почувши те [горе], збентежилися городи посеймські, і настала [така] скорбота і туга люта, якої ото ніколи ж не бувало в усьому Посейм’ї, і в Новгороді-Сіверськім, і по всій волості Чернігівській: князі забрані, і дружина забрана й побита. І металися [люди], як у водоверті, городи повставали, і немиле було тоді кожному своє ближнє, а многі тоді зрікалися душ своїх, жаліючи за князями своїми.

А після цього послав Святослав [посла] до Давида [Ростиславича] в Смоленськ, кажучи: «Домовились ми були піти на половців і літувати на Дону. Нині ж половці ось побідили Ігоря з сином і брата його. Поїдь-но, брате, постережемо землі Руської». І Давид прийшов по Дніпру, прибули й інші на поміч, і стали вони коло Треполя. А Ярослав [Всеволодович], зібравши воїв своїх, у Чернігові стояв.

Поганії ж половці, перемігши Ігоря з браттям, сильно загордилися і зібрали весь народ свій на Руську землю. Але була в них суперечка, бо Кончак говорив: «Підемо на Київську сторону, де побиті браття наші і великий князь наш Боняк». А Коза [Брунович] говорив: «Підемо на Сейм, де зосталися жінки і діти, – готов нам полон зібрано, і візьмемо городи без опасу». І тоді розділилися вони надвоє.

Кончак пішов до Переяславля і оступив город, і билися вони тут увесь день. Князем же в Переяславлі був Володимир Глібович, – а був він одважний і сильний у бою, – а виїхав він із города, і помчав до них, хоча за ним мало дерзнуло дружини, і бився з ними кріпко, і обступило його багато половців. Тоді інші, бачивши, що князь їхній завзято б’ється, виринули з города і, отож, одняли князя свого, який був поранений трьома списами. І сей доблесний Володимир, поранений і струджений, в’їхав у город свій і втер мужнього поту свого за отчину свою.

Ознакомительная версия. Доступно 23 страниц из 113