Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович

— На щастя, мене не вбили, а загнали в неволю, звідки ми з Кириком утекли торік навесні, потрапили до запорожців і воювали з турками... Там я зустрівся з засульським чумаком Безкровним, разом з яким сьогодні й прибули додому...

Івась передихнув, зробив паузу.

Цим скористався Пухляков — запитав:

— Ти обіцяв зняти вину з Катрі... То як же? Люди ждуть!

— За пожежу ви чомусь обвинуватили Катрю,— підвищив голос Івась.— А чому? На якій підставі? Хіба вона не могла згоріти в хатині разом з Хуржиком? Могла! І ніхто не подумав: а де подався Василь? Уже минуло більше трьох місяців, а його немає. І ніяких слідів не знайшлося! І ніхто не подумав: а чому його немає?

Він знову замовк, мов ждав, що хтось відповість на це запитання. Але всі пильно дивилися на козака і, в свою чергу, ждали, що він скаже. А коли терпець увірвався, Пухляков гаркнув:

— Так чому ж? Ти щось знаєш? Кажи!

— Та тому, що Василь, будучи у страшному відчаї від того, що втратив усяку надію на шлюб з дівчиною, яку безтямно кохав, втратив розум і підпалив хатину, щоб у ній згоріли і батько, і Катря. Ви ж знаєте: людина, що втратила надію, готова на все: на вбивство, на самогубство, на підпал. На все! А сам з горя великого кинувся сторч головою в колодязь...

— Як!— загув натовп.— Василь утопився?

— Звідки ти це взяв?— скрикнув вражено Пухляков.

— Ми щойно, напуваючи коней, витягли його труп з колодязя,— закінчив свою розповідь Івась.— Можете літи на колишнє Хуржикове подвір’я і подивитись... Він там лежить...

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

1.

Натовп німував недовго. Вражений, аж приголомшений почутим, він скоро оговтався від потрясіння і загув, загомонів.

— Боженьку! А й правда, що підпалити міг Василь! Недарма останній час перед весіллям був він якийсь ніби стеряний, мов сам не свій! Ми жили з Хуржиками через вулицю, то я не раз, бувало, питала, що з ним. Чи не захворів, бува? А він на те тільки відмахувався та важко зітхав, — засокорила в передньому ряду огрядна молодиця. — Тепер зрозуміло — чому...

— А може, то й не Василь?— голосно засумнівався миршавий дідок з посинілим від морозу носом.— Може, хтось інший опинився в колодязі?

— Таж не чути було, щоб хтось зник у Лубнах,—заперечив йому молодий, ще безвусий парубійко.— Чоловік же не комашка — хтось би помітив, що не стало!

— То ходімо — побачимо! Самі пересвідчимось — Василь чи не Василь?

— Так і впізнаєш, коли він пролежав під водою всю осінь і півзими!

— Там буде видно! Ходімо!

Думка сподобалась всім.

— Ходімо! Ходімо!— загули.

Натовп рушив до Хуржикового подвір’я.

Суддя захвилювався.

— Ще пошкодять труп! Ходімо й ми!— І погукав Грицька:— Ти ось що, хлопче, знайди мені Лушу! З-під землі відкопай і запри в холодній! Прийду — розмову матиму з нею! Це важливо!

На широкому Хуржиковому подвір’ї ледве вмістилися всі. Пухляков установив порядок — наказав не затримуватись, а проходити мимо трупа й пізнавати.

— Дивіться — він чи не він?

Найближчі сусіди в один голос заявили:

— Він! Василь!

— Хоча й змінився дуже, але це він! І одяг його!

Після того, як всі бажаючі задовольнили свою цікавість і оглянули Василів труп, суддя наказав людям розходитися. Залишилися на подвір’ї, окрім судді, лише Івась з Керімом, Катря та Параска.

Пухляков змерз і тер рукавицею кирпатого носа. Почував він себе ніяково. Ще б пак! Не додуматись відразу пошукати труп у колодязі! Адже Капніст підозрював саме Василя — отже, потрібно було шукати його!

Він скосив очі на спотворене, замерзле, аж скляне Василеве обличчя, на високий журавель, що височів серед пожарища, як докір йому, і сказав:

— Ну, ось що... Катрю з-під варти я звільняю. Та, власне, я й гримав її там швидше задля її власної безпеки, щоб гарячі голови не вчинили над нею самосуду. Тепер люди переконалися, що на ній вини ніякої немає, і ніхто не посягне на її життя. Тож хай їде в свої Мацьківці і живе там, поки тягтиметься судова справа. А тоді — на всі чотири...

— А як бути з Хуржиковим майном?— спитав Івась.— Після нього залишилася земля, воли, корови, вівці, свині, четверо коней. Добрі люди доглядають...

Пухляков поплямкав губами, знову потер носа.

— Я так розумію: єдиною спадкоємницею Хуржика після смерті Семена Хуржика та його сина Василя залишається його законна жона, понеже прийняла шлюб з ним і обвінчалася в церкві.

— Отже, Катря може розпоряджатися всім цим майном?

Пухляков раптом закліпав очицями. Він раптом відчув, що тут можна мати вигоду й для себе.

— Всією живністю, що зберігається в сусідів та Хуржикових знайомих, може хоч і сьогодні, а...— Він запнувся і почав плямкати губами.

— А землею?— підказав Івась.

— На землю потрібен документ — купча або дарча грамота... А всі Хуржикові бумаги, мабуть, погоріли? Чи не так?— Він хитро примружив око і глянув на Катрю.

Дівчина ще не встигла оговтатися від перенесеного потрясіння і безпорадно розвела руками, не знаючи, що відповісти.

Втрутився Івась.

— Безперечно, що так, ваша мосць. Як бачите, погоріли не тільки бумаги — все згоріло!

— Але грунти лишилися,— Пухляков обвів поглядом чимале Хуржикове обійстя і прицмокнув губами.— Навіть тут півдесятини буде! А в полі скільки?

— А в полі — двадцять п’ять,— відповів Івась, відразу здогадавшись, на що натякає суддя, і зрозумівши, що без його допомоги відсудити Хуржикову землю Катрі буде дуже важко або й зовсім не під силу. Тому ніби між іншим додав: — Катрі буде досить і того, що в полі, а тут, у місті, земля їй ні до чого. Не повергатися ж їй сюди, на попелище!

Пухляков проникливо глянув у ясні очі запорожця, а той підтвердив натяк досить прозорими словами:

— Допоможіть їй, пане суддя,— крім вас, нікому!

Пухляков скривився — боявся зайвих вух.

— Гаразд, приходьте — побачимо, що можна зробити,— поспішив сказати.

На тому він розпрощався.

Івась почував себе після розмови з суддею препогано — от ніби ногою вступив у багно. Уперше в житті йому довелося зіткнутися з ситуацією, що була для нього темна й чужа. Справді, що він знав про закони, про судочинство, про купчі, вірчі та дарчі грамоти? Про спадкоємність? Нічого. Все це була мудрість за сімома замками. А час біжить, не жде. Весною треба повертатися до війська, а що Катря тоді зробить сама? А він знав, як довго по судах тягнеться тяжба, як люди, що з діда-прадіда володіли землею, роками судилися, поки не втрачали і землю, і всі статки. Ніби не так було з Катриним батьком, що задумав було судитися з самим полковником? І землі позбувся, і в могилу ліг, залишивши сім’ю ні з чим... Те ж саме бачив він і в армії: офіцери наживалися на нижніх чинах, генерали брали хабарі від офіцерів, а всі гуртом намагалися видерти хоч вовни жмут з поганої вівці — запорозького козака.

“Бог з ним, з цим двором,— подумав Івась.— Умовлю Катрю віддати його Пухлякову. Аби лиш зробив бумаги на польові грунти!”

2.

Пухляков зачинив за собою двері і зразу ж кинувся до гарячої грубки — притулив закоцюблі руки.

— Грицьку!— гукнув.— Грицьку! Ти де?

З глибокого шкіряного фотеля, що стояв за столом, підвелася сонна Грицькова фізіономія.

— Я тута, пане!

Пухляков оглянувся і почервонів, гнівно тупнув ногою.

— Скільки разів тобі казано: не смій сідати в моє крісло! Вошви напустив! Рухтити можеш і на ослоні!

— На ослоні твердо!

— Поговори мені! Де Луша? Привів?

— Та привів,— Грицько нехотя виліз із фотеля, почухався.— Де ж вона?

— Та де ж? Там, де ви сказали,— в холодній!

— Приведи сюди!

Грицько пригладив розкуйовдженого чуба — мовчки поколивав до коридора, а незабаром привів Лушу. Став біля дверей. Луша відразу ж сіла на стілець біля столу.

— Можеш іти, Грицьку! Та нарубай дров!— сказав суддя, все ще гріючи руки.