Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна

Щодо Лесі Українки це справедливо тим більше, що її — чи не єдину з-поміж наших класиків! — можна вважати «лабораторно чистим» українським «культурним продуктом». Взірцеве дитя, у термінах Е. Ґелнера мовлячи, «садової культури», всією своєю «соціальною генетикою», освітою й вихованням вона завдячувала виключно «локальній спільноті», — таємному («катакомбному») «королівському двору» України останньої третини XIX ст., де «королева-мати», з метою максимально ізолювати дітей від впливу імперської школи, ростила їх у спеціально сконструйованій «культурній пробірці» — експеримент, що його потім пробувала наслідувати українська інтеліґенція в міжвоєнній Польщі [611] і, глухим відгомоном, який іще застала в дитинстві авторка цих рядків, — наші «шістдесятники»: за типологією — щось середнє між монастирською школою й Касталією Г. Гессе («Гра в бісер»). Власне в якості «лабораторного продукту», і в цьому сенсі справді «винятку» (NB: але не «девіації»!), Леся Українка й виявляється за свою спільноту безцінним свідком-відпоручником, що йому одному можемо «вірити на слово»: отой її, за М. Зеровим, «світогляд і <…> світопочуття, обвіяні вольовою стихією та тонким сприйняттям трагічного», що так не гoдяться зі «світоглядом українського інтеліґентського народництва, заснованим на українських традиціях з 40—60-х років та на науці кількох монументальних представників російської радикальної думки» [612], — це результат того, що психологи звуть «імпринтинґом», до- і позасвідомим відбитком культурних норм родинного середовища, — а в середовищі тому, за всіма ознаками, лицарський міф таки культивувався цілком свідомо, і то значно ширше, ніж ми тепер годні собі уявити (прецікавий матеріал тут дають спогади В. О'Коннор-Вілінської, поховані в бібліотечних архівах, як і ввесь основний масив української мемуаристики, — серед іншого, в них згадується, як у 1880-х гімназистки-однокашниці Лора О'Коннор і Людя Старицька написали «лицарську драму у віршах» [sic!] і ставили її в домі Старицьких: Лора, «в штанях і з шаблею», грала лицаря, який мав визволити з башти ув'язнену принцесу, Маня Старицька — короля, Людя — відьму-ворожку і т. д. [613]: парадоксально, але ці домашні спектаклі, що посідали таке важливе місце в культурі «локальної спільноти», чомусь зовсім не розглядаються літературознавцями як чинник становлення Лесі Українки-драматурга [614], хоча суто емпірично мало би бути очевидно, що саме в тих дівчачих «лицарських драмах» київських салонів 1880-х pp. і слід шукати першовитоків і «Камінного господаря», і цілого Українчиного міфа). Одначе до цих, автентичних джерел Лесиної «науки» наше лесезнавство від часів М. Зерова так ніколи й не дійшло. Навіть про найближчу й найголовнішу в її долі вчительку — «королеву-матір», Олену Пчілку, цю, без перебільшення, доленосну для України жінку, чия біографія, наколи б була написана, могла б замінити собою цілий посібник з історії української культури останньої чверти XIX — початку XX ст., у нас досі хіба те й відомо, що вона «мати Лесі Українки», — а те, що вона мати українського націоналізму, так і не зважуються вголос сказати навіть «найпоступовіші» політичні історики.

Першою на цю кричущу лакуну звернула увагу М. Богачевська-Хом'як: «…Українські націоналісти 1930-х років не оцінили Пчілку належно. Статус батька сучасного націоналізму лишився Міхновському, Пчілку згадують лише як матір Лесі Українки» [615]. Нітрохи не «просунутішими» показали себе й націоналісти сучасні: на початку 1990-х ОУНівський «Визвольний шлях» видрукував присвячену Олені Пчілці ювілейну статтю Г. Аврахова, яка відкривалася різким і справедливим «покаянним» зізнанням, складеним від імени цілої культури: «Ми не знаємо Олени Пчілки» [616] (з чим важко не погодитися!), — а по такій обнадійливій «здравиці» фатально сходила на ту саму «заупокійну»: на «виболену мудрість великої Матері» та її «гоже, просвітнє наставництво» [617]. Думається, час, нарешті, сказати прямо: в стосунку до дійсної, а не вигаданої Олени Пчілки — «жінки-університету», жінки-епохи (до речі, й першої української жінки-академіка — члена-кореспондента УАН з 1924 p.), — ця, майже сто літ бездумно тиражована риторика є чистим  блюзнірством. Бо великою жінкою Олена Пчілка безперечно була, вшановувати її, нівроку, таки є за що (а сучасники її буквально божествили!), — але от називати її «великою Матір'ю» можна хіба з позиції тих, не конче гідних наслідування, соціумів, де «велич» будь-якої жінки автоматично вимірюється кількістю народжених нею дітей (пор. радянське «Мати-героїня») [618]. Якраз «гожого наставництва» в ній, як і в її братові, не було й близько (І. Франко й через десять літ по смерті М. Драгоманова не міг простити небіжчикові, що той поводився з ним «непедагогічно», і скаржився на його «безоглядний еґоїзм у поводженні з людьми» та «брак вирозумілости» [619], і сестра нічим не поступалася братові під цим оглядом), — не було, за справді-таки «виболеним і мудрим» присудом її славетної дочки, навіть простого «нормального відношення до здоров'я і волі своєї дитини!» [11, 375]. Вольова, владна, пристрасно-імперативна, одержима «одною ідеєю» — національною, — і, як знати з усіх про неї спогадів, невідпорно харизматична [620] (у неї закохувалися навіть у старості, а вже в 1870—1880-ті косачівський дім і поготів мусив подобати на безперервний «бал де Альваресів» [621], де рій лицарів знай благав свою королеву: «Ми просимо, щоб ви самі вказали, / хто має вам служить в которім танці», — і вона вказувала: цьому «фанту» — перекладати українською Гомера й Данте, цьому — передплатити «Киевскую старину» для бібліотеки дворянського зібрання, цьому — припровадити до неї провідного, натоді, імперського історика Дм. Іловайського, щоб її малолітній син втер йому носа в науковій дискусії [622], і т. д.), — Ольга Драгоманова-Косач, ця перша в нашій історії «модерна жінка» ібсенівського типу (Марко Вовчок з усім її «жоржзандизмом» порівняно з нею просто провінційна інженю!), була закроєна щонайменше на мірку матріарха нової церкви (і такою в очах своїх дітей і залишилася!), але аж ніяк не на «мадонну з немовлям»: такі жінки взагалі рідко бувають добрими матерями [623]. У XX ст. в будь-якій із європейських країн на пані Косачеву з певністю б чекала блискуча політична кар'єра — у колоніальній же Україні XIX ст. про неї найточніше випадає сказати словами В. Петрова про П. Куліша: «парламентар без парламенту, лідер без партії, громадський діяч без трибуни, журналіст без журналу» [624]. Різниця хіба в тому, що за своє життя ця невгамовна «єресіархиня», де б не опинялася, відразу ж енергійно заходжувалась сама творити для себе і «трибуну» (показова тут історія сливе детективного проникнення «громадівців» у київське «Литературно-Артистическое Общество» 1890-х та поступового перетворення його на українську культурну інституцію, — аж доки влада, спохопившись, його не закрила), і «партію» (нав'язані контакти між Україною й Галичиною, співпраця між київською й полтавською «громадами» та історичне святкування ювілею Котляревського 1903 р. — це все до великої міри її особисті заслуги, ніким іще належно не облічені), і «журнал» (це-бо вона була й першою українською жінкою-видавцем — часопису «Рідний край» у 1906—1916 pp.), — та й першим українським «парламентарем», хоч і в країні «без парламенту», встигла побувати — у складі делегації найбільш «парламентарно придатних» громадівців (крім неї, туди входили «дипломатичний геній», директор Київської гімназії В. Науменко та юристи М. Дмитрієв і І. Шраг — останній потім став і правдивим парламентарієм: послом до Першої Державної Думи, де очолював українську фракцію) у січні 1905 р. їздила до Петербурга на переговори з прем'єр-міністром Вітте про скасування Емського указу (факт, який у нашій історіографії так само помітного місця не посів, а дарма — все-таки то були перші переговори з імперським урядом, де Україна була презентована як певна автономна цілість, хай тільки мовно-культурна). Куди більшою мірою, ніж її брат (який до «єретичних націоналістичних ідей» все ж, за сердитим закидом Д. Донцова, «не додумався»: «чому <…> могла додуматися Олена Пчілка, а він ні?» [625]), Олена Пчілка втілювала в собі той маркантний для європейської історії XIX ст. тип  н а ц і є т в о р ц я, «ідеаліста як Бог приказав», котрим так захоплювався був І. Франко в особі «Мойсея нового Ізраїлю» Теодора Герцля, — де їй не вдавалося скорити світ, вона завзято «творила собі новий» і порядкувала в ньому за власними правилами. У кожному разі, свою країну вона, що називається, здала нащадкам у цілком іншому вигляді, ніж прийняла, і тяжкою зневагою до її справжніх заслуг є впихання цього істого «Герцля в спідниці» в геть неспівмірне її масштабам «жіноче гетто» дому й родини.