Ой а у лісі у Медоборі
Блудило блудців сімсот молодців,
Виблудили ся в чистоє поле,
В чистеє поле, де плужок оре:
«Орімо, синку, з дрібонька ниву...» і т. д. (Гн., 136).
Інші, пізніші варіанти представляють сю робочу дружину як слуг господаря-пана, боярина чи що:
На вметіненьку красно вметено,
Красно вметено перед світленьков,
А в тій світлоньці стоять столове,
На тих столовех стоять обруси,
Стоять обруси все ільчистії,
Стоять конвоньки 1 щирозлотнії,
1 В друкованім (Гн., І, с. 133): повноньки.
Щирозлотнії, з вином повнії.
Перед ним стоять його служеньки,
Шапочки держать, низько ся клонять:
«Ой наш паноньку-господареньку,
Ой як ми тобі вірне служимо!»
«Вірне служите, я добре плачу!
Мої служеньки, барзо вірнії,
Беріть ключики, а все дрібнії,
А гоніть воли а все з обори.
Ой поїдеме в чистеє поле,
В чистеє поле за [на?] Чорне море.
Будемо сіяти жито-пшеницю,
Жито-пшеницю, всяку сівбицю.
Уродить нам ся як тихий Дунай,
Богу на хвалу, людям на дору» —
і далі як в попередніх, напр.:
Буде ходити межи копами,
Як ясний місяць межи звіздами.
Ой і звеземо на край Дунаю,
Ой ізкладемо ой у стиртоньки,
Ой завершимо сив-соколочком, і т. д.
Звертаю на се увагу з огляду на вище сказане: урожай селянського господарства, де працює сама родина господаря, малюється тими ж рисами, що й урожай панського хазяйства.
Як заняття господаря спеціально похваляється бджільництво:
Там над лісом, там над темненьким,
Десь там ся взяли чорні хмароньки,
То не хмароньки — ранні роєйки!
А вийшов до них господарейко,
Як махнув на них правов ручейков:
Летіть, пчолойки, до вишнинойки,
А з вишнинойки до пасічейки,
До вулієйків, робіть медойко,
Солодкий медойко на пожитойку
(Гол., II, 174).
Іншим разом величаються ловецькі трофеї господаря або інших членів родини:
Ой шумить, гуде, дубровою йде,
Яра пчілочка діточок веде,
Веде, веде, дай питаєть ся:
Де будем, дітки, зиму зимувать,
Зиму зимувать, літо літувать?
У пана N. N., у його саду,
У його саду повнії улі,
Сідайте, дітки, на нових улях,
А я, старая, на старім сяду, і т. д.
(Грінч., 7).
Ой долов, долов, долов лужейки.
Ой упав сніжок та на обліжок.
Побродив єго чудний звірейко,
Послідив єго господарейко,
Кликнув, покликнув на свої слуги:
«Гей слуги ж мої вірненькії,
Збирайте зброю, скликайте лаю!»
А взяв звірейку він поганяти,
Взяла звірейка гей промовляти:
«Ой ти ж мій пане господарейку,
Не рубай мене, не стріляй мене!
Возьми ж ти мене в свої луженьки —
В свої дуженькі калиновії,
Возьми роженьки до світличеньки,
А пароженьки до комороньки —
На пароженьки дорогі шати,
А на роженьки дорогу зброю»
(Гол., II, с. 604).
Зміни економічного життя приносять з собою нові мотиви. Знаходимо тут образи великого стада, розвиненого в Західній Україні особливо «волоськими» вівчарами:
Ой за-за гори, з-за полонини
Виходить же ми чорна хмарочка,
Ой не є ж то ми чорна хмарочка,
Ой є ж то ми овець гурмочка!
Іде ж перед них овчариночка,
Заперезавсь трьома ужівками,
За ужівками три трумбеточхи:
Одна трумбета гей дубиная,
Друга трумбета гей циновая,
Третя трумбета гей золотая.
Ой чути-чути в чистеє поле,
Ой як затрубить а в дубиную.
Ой чути-чути а в ліси-бори,
Ой як затрубить у циновую.
Ой чути-чути аж на небесах,
Ой як затрубить а в золотую 1.
1 Гол., II, 610. Там же, с. 59, варіант більш вишліфований:
Ой з-за гори з-за високої
Видно виходить овець керделець,
Наперед овець білий [!] молодець
На тім молодці сивая гунька,
А поверх гуньки суть три трубоньки:
Єдна трубонька та золотая,
Друга трубонька та мідяная,
Третя трубонька та яворова, і т. д.
Іншим разом чуємо відгомони міського життя з його різними ремісничими корпораціями, пізнішими цехами:
Стоїть ми стоїть світлонька нова,
Світлонька нова гей оріхова,
А в тій світлонці самі столове,
Поза столами все реміснички,
Все реміснички самі шевцеве —
Ой ладять, ладять та червен сафян.
Все реміснички самі кравцеве —
Ой ладять, ладять дорогу шубу.
Все реміснички самі ткачеве —
Ой ладять, ладять дорогий завій...
(Гол., II, 47).
Сей образок входить в серію величань господині. Репертуар її сорозмірно невеликий — поруч господаря, з одного боку, і старших дітей: сина на ожененню та доньки-відданиці — з другого. Але вона змальована в нім кількома сильними і величавими рисами, як душа дому:
По двору ходить — як сонце сходить,
А в хату війде — як зоря зійде,
Як заговорить — як дзвін зазвонить,
Як засміється — сад-виноград в’ється,
Як зажартує — коня дарує (Кравченко, с. 24).
Дом і двір наповнений її неустанним рухом, дозором і присутністю, «звоном її ключів» як атрибутом домовитості і заможності:
Наша госпося ходя-походя,
Ключами зьснить, мед-вино носить...
А в нових сінях, а в будованих,
Ой ходить у них статочна жона,
Статочна жона [на ім’я N. N.],
Ой носить ключі у правій руці,
Щоби ключики не побриняли,
Щоби милого не пробужали.
А на княгині кований пояс,
На тім поясі злоті ретязки,
На тих ретязках мідяні ключі:
Мідяні ключі, тихо дзвоните,
Тихо дзвоните — пана не збудите!
(Чуб., 433).
Ся риса ніжності до «миленького» (се термін для чоловіка в нашій усній поезії!) виступає в різних комбінаціях:
Ходить ми, ходить, молода пані,
Черевичками потупаючи
Та ключиками побрязкуючи,
Свою свекроньку побуджаючи:
— Вставай, свекронько, вже день біленький,
Вже день біленький, а світ яренький!
— Вставай, свекроще, вже день біленький, і т. д.
Свого милого присипляючи:
— Ой спи, миленький, хоч день біленький,
Хоть день біленький, а світ яренький.
Сив соколонько, не квили рано,
Не пробуджай ми господаренька:
Тепер приїхав з ярмарівочки,
Там вторговав ми не неликий торг,
Три коровиці, всі три сивії.
Сива зозуленька не куй ми рано і т. д.
Ярі пчолоньки, не бреніть рано, і т. д.
(Гн., 132, 135, 137).
З замилуванням спиняються колядки на багатім уборі господині, на багатих дарунках, привезених їй чоловіком з дороги. Риси багатого селянського життя мішаються і переходять і тут, як в інших випадках, в обстанову боярську або й княжу. Господиня дістає то з ярмарку, то з здобичі:
Жовті чобітки, золотий перстень,
Золотий перстень, стручковий 1 рантух:
Жовті чобітки з-тиха ступають,
Золотий перстень пальчика красить,
Стручковий рантух головку клонить.
1 Себто: струсовий, пор. вище.
Або:
Єден дарунок — перлова тканка,
Другий дарунок — кований пояс,
Третій дарунок — срібний перстенець.
Перлова тканка головку клонить,
Кований пояс лядвинки ломить,
Срібний перстенець пальчики щипле.
Се більше-менше повторюється і про дівчину, але тут не буду спинятись на сих дівоцьких і парубоцьких мотивах, бо повернусь до них далі, говорячи про мотиви молодецькі (дружинні) і весільні, що зібрались коло сих тем в великій кількості. Се нагромадження — скуплення уваги коло старших дітей: сина-жениха і доньки-відданиці, — може бути, покрило й ослабило мотиви, які могли б краще характеризувати стару поезію великої, патріархальної родини, і в нинішнім репертуарі тільки зістались скупі останки. Вони доносять нам слабі відгомони величань родинного дерева з його численними паростями 1: старого патріарха родини, окруженого дітьми, як місяць зорями 2, владики дому, повного «челяди» — ближчої і далекої рідні. Його дев’ять синів «на пелевни суть, злотечко віють»; його дев’ять зятів «у маштарні 3 суть, конечки чешуть»; його дев’ять невісток «у світлиці суть, рубки качають». Його «перші діти — стадо лічать, другі діти — вівці лічать, треті діти — шати лічать» — «першії кажуть, що стадо ціле, другії кажуть, що вівці цілі, третії кажуть, що шати цілі».
