Тяжкі часи - Диккенс Чарльз

— І зроду я не думав, — додав пан Слірі, ще раз простромивши в двері голову, — що з мене такий балакун!

Розділ IX

І ОСТАННІЙ

Дуже небезпечна річ — відкрити що-небудь дотичне до чванька й марнолюбця перше, ніж він відкриє його сам. Пан Горлодербі забрав собі в голову, що пані Спарсіт учинила нахабно, пхаючись поперед нього й виставляючись розумнішою. Він не міг пробачити їй блискучого розкриття таємниці пані Пеглер, і думка, що на таке зухвальство зважилась залежна від нього людина, крутилась і крутилась йому в голові, аж поки виросла, мов снігова куля. Врешті йому сяйнуло, що як він прожене цю високородну жінку та матиме потім змогу казати: «Вона була вельможного роду й дуже не хотіла йти від мене, але я її здихався, бо нащо вона мені здалась», — то цим здобуде якнайбільшу славу зі своїх взаємин з удовою нащадка роду Паулерів та небогою леді Скеджерс, а воднораз покарає мані Спарсіт йо заслузі.

Насилу вміщуючи в собі ту видатну ідею, пан Горлодербі зійшов снідати до своєї давньої їдальні, де висів його портрет, і сів за стіл. Пані Спарсіт сиділа біля каміна, встромивши ногу в бавовняне стремено, але й гадки не маючи, куди вона простує.

Після історії з пані Пеглер ця шляхетна жінка почала вкривати свій жаль до пана Горлодербі серпанком тихого смутку і каяття. А через те з обличчя її тепер не сходив вираз скорботи, і саме такою скорботною міною зустріла вона свого принципала.

— Ну, в чому річ, добродійко? — гримнув на неї пан Горлодербі.

— Прошу вас, пане добродію, — відмовила пані Спарсіт, — не визвіряйтесь на мене так, наче ви хочете відкусити мені носа.

— Відкусити вашого носа, добродійко? — перепитав пан Горлодербі з притиском, вельми виразно даючи пані Спарсіт на здогад, що ніс її для того завеликий. А після цього в’їдливого натяку, врізавши собі скибку хліба, кинув ножа на тарілку, аж брязнуло.

Пані Спарсіт вийняла ногу з стремена й сказала:

— Пане Горлодербі!

— Що, добродійко? — огризнувся пан Горлодербі. — Чого ви на мене витріщились?

— Дозвольте поцікавитись, пане добродію: вас сьогодні щось розсердило?

— Авжеж, добродійко.

— Тоді, пане добродію, дозвольте спитати, — провадила ображена дама, — чи не я, нещасна, в тому завинила?

— Знаєте що, добродійко? відказав Горлодербі. — Я не на те сюди прийшов, щоб до мене сікались. Жодна жінка, хоч би якого високого роду, не має права затруювати життя такому значному чоловікові, як я, і я цього терпіти не збираюсь. (Пан Горлодербі поспішав відбути справу швидше, бо передбачав, що як зачепиться за подробиці, то буде йому непереливки).

Пані Спарсіт спершу звела, потім насупила свої коріоланівські брови; тоді зібрала плетіння, склала його в кошик і підвелася.

— Пане добродію, — велично промовила вона, — я бачу, що моя присутність вам сьогодні вадить. А тому я відійду до своїх покоїв.

— Дозвольте відчинити вам двері, добродійко.

— Дякую, пане добродію, я й сама їх можу відчинити.

— Ні, таки дозвольте мені, добродійко, — сказав Горлодербі, випереджаючи її й кладучи на клямку руку, — бо я хочу при цій нагоді дещо вам сказати, перше ніж ви підете. Ви знаєте, пані Спарсіт, я гадаю, що вам тут трохи затісно. Мені здається, що під моєю вбогою стріхою замало розгону вашому хистові стромляти носа в чужі справи.

Пані Спарсіт пронизала його повним зневаги поглядом, однак відповіла якнайувічливіше:

— Он як, пане добродію?

— Бачте, добродійко, після недавніх подій я обміркував це діло, — провадив пан Горлодербі, — і мені здається, за простацьким моїм розсудом…

— Ой, прошу вас, пане добродію, — впала йому в річ раптом розвеселена пані Спарсіт, — не прибіднюйтесь. Усім відомо, який несхибний розсуд пана Горлодербі. Доказів цього всі мали задосить. Ще й досі, мабуть, усе місто про це балакає. Отож прибіднюйтесь чим завгодно, тільки не вашим розсудом, пане добродію, — сказала вона сміючись.

Пан Горлодербі, червоний з сорому, почав знову:

— Отже, мені здається, добродійко, що такій мудрій жінці, як ви, краще пасуватиме жити в чиїйсь іншій господі. Скажімо, в господі вашої родички, леді Скеджерс. Ви не гадаєте, добродійко, що там можуть знайтися справи, варті вашого втручання?

— Досі мені це не спадало на думку, — відповіла пані Спарсіт, — але як ви, пане добродію, нагадали за таку можливість, я ладна з вами погодитись.

— То чом би вам не спробувати, добродійко? — сказав пан Горлодербі, кладучи їй у кошик конверта з чеком. — Я, звісно, не кваплю вас вибиратись, але тим часом такій великорозумній жінці, може, приємніше було б споживати свою страву на самоті, щоб ніхто не заважав. Далебі, я й сам повинен вибачитись перед вами, що, бувши лише Джозая Горлодербі з Кокстауна, так довго набридав вам своїм товариством.

— Нема за що вибачатись, пане добродію, — відмовила пані Спарсіт. — Коли б оцей портрет умів говорити — хоча в цьому якраз велика його перевага над оригіналом, що він нездатний зраджувати себе й збуджувати огиду в інших, — то він би засвідчив, що вже віддавна я маю звичай звертатись до нього як до портрета бовдура. А те, що робить бовдур, нікого не може ні здивувати, ні обурити: вчинки бовдура можуть викликати лише зневагу.

З такими словами, змірявши його холодним поглядом з голови до ніг, пані Спарсіт погордливо пронесла повз нього своє класичне обличчя, застигле, мов медаль, викарбувана на увічнення її презирства до пана Горлодербі, й піднялася сходами нагору. А пан Горлодербі зачинив двері й став по-давньому перед каміном, надутий пихою, вдивляючись у свій портрет — і в майбутнє.

Чи ж багато він угледів у тому майбутньому? Він бачив, як пані Спарсіт, уживаючи всіх запасів жіночого арсеналу, день у день воюється з вередливою, дратливою, сварливою леді Скерджерс, що її так і не випускає з ліжка таємнича нога, та проїдає щоразу до середини кварталу мізерні свої прибутки в нужденній задушній комірчині, що й для однієї була затісна, а для двох стала справжньою кліткою; та чи бачив він більше? Чи вгледів він себе самого, як він вихвалятиметься перед усіма відвідувачами Бітцером, цим великонадійним молодиком, що так щиро шанує високі стійності свого хазяїна і що тепер обіймає посаду Тома Товкматча-молодшого, після того як трохи не зловив самого Тома, коли той ушився за допомогою різних шахраїв? Чи вгледів він хоч бліду тінь себе самого в ту хвилину, коли він складатиме марнолюбного заповіта, за яким двадцять п’ять дурисвітів, усі старші за п’ятдесят п’ять років, прибравши кожен ім’я Джозаї Горлодербі з Кокстауна, мали довіку обідати в клубі Горлодербі, довіку жити в палатах Горлодербі, довіку ходити до каплиці Горлодербі й куняти там під бубоніння проповідника теж на ймення Горлодербі, довіку жити коштом спадщини Горлодербі й довіку нагонити нудоту на всіх людей із здоровими шлунками нескінченними теревенями та хвальбою на манір Горлодербі? І чи передчував він, що одного дня, десь за п’ять років, Джозаю Горлодербі з Кокстауна поб’є грець на кокстаунській вулиці, і навколо його знаменитого заповіту почне без кінця мотатися клубок заздрості, брехні, крутні, підлоти, фальшу, позвів і тяганини? Навряд. Але портрет його мав усе те побачити.

Того ж дня й тієї ж години пан Товкматч сидів замислений у своєму кабінеті. Чи багато з майбутнього бачив він? Чи бачив він себе, похилого сивоголового діда, що намагається припасувати свої доти незрушні теорії до умов справжнього життя й примусити свої факти та цифри служити Вірі, Надії й Любові, не силкуючись більше перетовкти цих небесних сестер у своїй жалюгідній запорошеній ступі? Чи вгледів він, як зневажатимуть його за те недавні політичні спільники? Чи бачив він їх у ту добу, коли буде остаточно вирішено, що національні сміттярі мають справу тільки одні з одними і вільні від будь-якого обов’язку перед абстракцією, званою Народом, — як тоді ті «високошановні добродії» шпигатимуть один одного то тим, то сим, то ще казна-чим з вечора й трохи не до ранку по п’ять днів на тиждень? Таке він, напевне, передбачав, бо добре знав своїх колишніх однодумців.