- Я його виконав, - хвалився вiн Довбнi, - потай миру у своїх глибоких думках, виняньчив у своїй душi, випiк на огнищi свого серця!
- Не доводилося менi куштувати яєшнi, пряженої на такому огнищi, то й боюсь, щоб не опiкся! - одказав той, не то дивуючись, не то глузуючи.
А проте взяв лiбретто, щоб перше всього його прочитати, i обiцяв, що коли зможе що зробити, то й своїх рук приложить до голосiв.
Тепер ото Проценковi страх як хотiлося знати, що зробив Довбня з його лiбреттом. А вже коли вiн прийшов з скрипкою - то, певно, має чим похвалитися. "Та хай спочине, чаю нап'ється, покуре", - думав Проценко. А Довбня, сидячи за столом, кадив, мов з димаря, на всю хату, запиваючи чаєм кожну затяжку.
- А нуте, заграйте що-небудь, - попрохав Проценко, як той, випивши шклянку чаю, кинув у блюдце недокурок завтовшки з палець.
Довбня мовчки устав, повагом почвалав до скрипки, вiдiмкнув її, витяг скрипку, побренькав на струнах, повiв раз смичком i почав настроювати.
- Ось почуєш, як вiн добре грає! - обiзвалася Мар'я до Христi, пiдводячи голову слухати. Христя мовчала, тiльки ще мов нижче схилилася над роботою.
Довбня, наструнчивши скрипку, поцигикав-поцигикав i вийшов насеред хати. Розставивши широко ноги й придавивши пiдборiддям до плеча скрипку, вiн почав грати… Тихо, глухо, мов здалека, з-за гори, доноситься гомiн, топiт… чується маршова козацька пiсня… Ось вона все наближається та наближається… Це ж не маршова, козача пiсня, це - молодецький поїзд везе князя до молодої. Так-так… То молодого бояри гукають, а дружка вершить. I зразу - як одрубало: скрипка, зично гукнувши з усiх чотирьох струн, замовкла.
- Що це вiн грає? - спитала Мар'я. - Щось по знаку.
- А це ж як ведуть молодого до молодої, - одказала Христя.
- Так, так… - почала Мар'я i не договорила: Довбня знову заграв. Лящить-голосить тонкий та дзвiнкий голос першої дружки у хатi молодої; тяжку та плакучу заводе вiн пiсню, розпочинаючи дiвич-вечiр; її подруги на кiнцi пiдхоплюють i мчать-пiдносять високо вгору. На їх заводи обзивається З-за хати парубочий поклик… Молодий, молодий з боярами наближається, йде!.. Ще дужче заливаються дiвочi голоси, ще вище шугають угору, мов пустилися один перед одним наввипередки; а бояри за ними - навздогiнцi… Ось вони наближаються, зiходяться; ось зiйшлися докупи, злилися в одну пiсню… Гучна, важка, пливуча полилася вона, як вода, понеслася над усiма головами. Всi, здається, мовчки схилились та слухають її, а вона, як вихор, знялася вгору i мчиться-несеться все вище та вище… I знову обрубий перерив.
Трохи згодом зачулася метелиця. Спершу повагом, а далi дрiбнiше та дрiбнiше, поки не перейшла на козачок. Смичок несамовито забiгав по струнах; струни аж клацають та цмокають, виводячи дрiбушку. У Проценка аж жижки пiд ногами сiпало; а перед очима розвернувся рiвний та чистий двiр, а посеред нього - весiлля… Йому ввижається, як дрiбненько перебирає нiжками ота дiвчина; як отой парубок налягає на закаблуки, садячи тропака… А он, а он, - наче м'яч застрибав, пiшов другий навприсядки. "Ану, ще наляж, пiддай огню! пiддай палу!" - кричить дружко, б'ючи в долошки… I знову все зразу обiрвалося.
Довбня замовк; а Проценковi все ще вчувається дрiбний козачок, все ввижається, як крутяться перед його очима люди. Чийсь регiт очуняв його; вiн мов спросоння пiдвiв голову, оглянувся… То з кухнi доносився регiт. Христя не видержала i схопилась з полу та пiшла по хатi вистрибом, а Мар'я з печi реготалася.
- Х-х-у! - зiтхнув Проценко. - Батечку мiй! та се страшна штука! - скрикнув вiн.
А Довбня, мов не чув нiчого того, почав знову:
Ой стiн, сосно,
Та розвивайся!
Рано, рано!.. - понеслася журлива пiсня; i в голос їй дружкова шабля гепає в стелю раз, удруге i втретє. Тi забої - наче на даний поклик - повiдають, що незабаром почнеться щось поважне та дуже вразливе! I воно справдi почалося… Пiсня затихла. Гомiн - не гомiн, а якась трусанина знялася. "Пора молоду виряджати до молодого. Пора!" - гукає дружко. Дружки починають важковажко, i музика пiдтягує їм ще важче… "Вставай, княгине, прощатися з родом та з своєю волею дiвочою. Тепер ти вже не вiльна птиця, а чужа робiтниця. Свекруха тобi голову скребтиме, а свекор докорятиме, та нiкому буде заступитися; своя дружина поб'є-полає - та нiкому пожалувати. Сльози та скорбота та довiчна нагальна робота красу твою знехтує, саму тебе зiгне та зостарiє. Вставай же, княгине, прощайся з своїм родом, своєю волею та красою дiвочою!" I княгиня, спотикаючись вiд слiз, iде уклонятися батьковi-матерi… Настала важка хвилина. Скрипка у Довбнi стогне-ридає. У Проценка аж зiтхання сперлося в грудях, аж сльози виступають на очах… От-от вони бризнуть!.. Вони б, може, i бризнули, якби дружко, порядкуючи, не вигукнув: "Годi, годi! рушаймо!.." I знову понеслася маршова пiсня, спершу гучнозично, а далi все тихше та тихше, мов молодецький поїзд, виїхавши з двору, спустився у балку або сховався за лiсом-горою… Тепер тiльки Довбня спустив З плеча скрипку i положив її на столi.
- Оце вам i весiлля до вашої опери, - сказав вiн i почав витирати пiт З лоба.
- Хх-у! як уморився! Хай йому гаспид, - додав i мерщiй побрався до тютюну.
Проценко сидiв, мов на угiллях: очi в його горiли, щоки пашiли, зiтхання важке, поривчасте.
- Господи! - скрикнув вiн, зломивши пальцi, що вони у його аж хруснули. - Перше зроду чую на своєму вiку таку непевну музику! Хай тепер iтальянцi або нiмцi пiдкинуться з своєю!.. То ж - великi генiї творили, а це - народ… проста народна пiсня!.. О, я, здається, розуму позбудуся! - скрикнув вiн i забiгав по хатi. Нешвидко пiсля того прийшов вiн до пам'ятi i заговорив спокiйнiше:
- Не ждав! Не ждав я такого, правду кажучи. Я думав, що Лука Федорович забув про моє лiбретто; та й сам почав забувати про нього… Аж бачу - нi. Хоч ваша музика i не до слiв, зате - яка артистична штука! Що ви думаєте робити з своєю п'єсою?
- Що ж я зроблю з нею? Нiчого… пограю кому-небудь, та й годi! - одказав Довбня, випускаючи з рота цiлий оберемок диму i огортаючись ним, наче хмарою.
- Як нiчого? - скрикнув Проценко. - Нi, так не годиться: вашу п'єсу треба в ноти завести та надрукувати! Треба повiдати людям, якi дорогi та музичнi мотиви виховує народна пiсня! Великий грiх буде, як ви їх так занехтуєте.
