Тінь вітру - Сафон Карлос Руис

Ознакомительная версия. Доступно 22 страниц из 107

Я попрямував до будинку Беа, не в змозі більше чекати. Мені вкрай потрібно було згадати все те добре, що в мене було, що вона подарувала мені. Збіг сходами вгору й зупинився біля дверей помешкання Аґіларів, майже не дихаючи. Узявся за дверний молоток і, зібравши всю свою мужність, тричі постукав. Поки чекав, подумав, що промок до кісток. Відкинув волосся з лоба й сказав собі: жереб кинуто. Якщо пан Аґілар справді хоче переламати мені ноги й розбити пику — чим швидше він це зробить, тим краще.

Постукав знову. Через кілька секунд почув кроки, що наближалися. Вічко на мить відкрилося. Чорне підозріливе око дивилося на мене.

— Хто там?

Я впізнав голос Сесілії, однієї зі служниць, яка працювала в Аґіларів.

— Сесіліє, це Даніель Семпере.

Вічко закрилося, й через кілька секунд я почув, як відсуваються клямки. Великі двері повільно відчинилися. Мене зустріла Сесілія у формі та очіпку, зі свічником у руці. Судячи з її переляканого обличчя, я скидався на привида.

— Добривечір, Сесіліє. Беа вдома?

У погляді служниці читалося нерозуміння. Останнім часом я майже не приходив до Аґіларів, а коли приходив, то лише до Томаса, тож Сесілія сприймала мене виключно як Томасового шкільного приятеля.

— Панни Беатріс немає...

— Вона кудись пішла?

Сесілія, яка й у кращі часи відзначалася полохливістю, настрахано кивнула.

— Не знаєш, коли вона повернеться?

Служниця знизала плечима.

— Вони з паном та панею Аґілар пішли до лікаря десь дві години тому.

— До лікаря? Беа захворіла?

— Не знаю, пане.

Поміркувавши хвильку, я вирішив продовжити допит бідної служниці. Відсутність батьків Беа відкривала переді мною інші шляхи.

— А Томас удома?

— Так, паничу Даніелю. Заходьте, я його покличу.

Я увійшов до передпокою. Раніше я б попрямував просто до кімнати мого друга, але я вже так давно тут не був, що почувався як незнайомець. Сесілія зникла в коридорі, огорнута світлом свічки, а мене лишила в темряві.

Мені здалося, наче я почув голос Томаса вдалині, а потім знову кроки, що наближалися. Я вже гарячково вигадував привід, який пояснював би мій несподіваний візит; але у дверях передпокою знову з’явилася Сесілія. Вона з прикрістю дивилася на мене. Чемна посмішка сповзла з моїх вуст.

— Панич Томас каже, що він дуже зайнятий і не може зустрітися з вами зараз.

— Ти сказала йому, хто я? Даніель Семпере?

— Так, паничу Даніелю. Він наказав мені вас провести.

Я кивнув, не знаючи, що й сказати.

Служниця відчинила двері будинку, який я ще нещодавно вважав за свою другу оселю.

— Вам потрібна парасолька?

— Ні, дякую, Сесіліє.

— Мені дуже прикро, паничу Даніелю, — повторила вона.

Я слабко всміхнувся.

— Не хвилюйся, Сесіліє.

Двері зачинилися, залишивши мене у напівтемряві. Я постояв кілька хвилин, а потім поволочився додолу сходами.

Досі немилосердно лив дощ. Я пішов вулицею вниз. Діставшись рогу, зупинився й на мить оглянувся. Подивився на помешкання Аґіларів. Побачив Томасів силует у вікні його спальні. Він непорушно стояв і дивився на мене. Я помахав йому рукою, але він не відповів, а за кілька секунд відійшов від вікна. Я почекав десь хвилин п’ять, сподіваючись, що він підійде знову, але він не підійшов.

42

 На зворотному шляху до книгарні я перетнув вулицю біля кінотеатру «Капітоль». Двоє художників стояли на підмостках і зі смутком дивилися, як з їхньої щойно намальованої афіші смужками стікають фарби. Здалеку я побачив стоїчну фігуру вартового, який досі стовбичив напроти книгарні. Проходячи повз крамницю пана Федеріко Флавії, я помітив, що годинникар стоїть на порозі й дивиться на зливу. Сліди перебування в поліційному управлінні досі ще виднілися на його обличчі. Одягнений він був у бездоганний сірий вовняний костюм, а в руках тримав цигарку, яку не спішив запалювати. Я помахав йому рукою, він у відповідь посміхнувся.

— У тебе упередження проти парасольок, Даніелю?

— Що може бути краще за дощ, пане Федеріко?

— Тільки запалення легенів. Заходь, я вже все відремонтував.

Я подивився на нього з нерозумінням. Очі пана Федеріко дивилися просто в мої, а з вуст не сходила усмішка. Я кивнув та пішов за ним до його дивовижної крамниці. Щойно ми опинилися всередині, він передав мені маленький брунатний паперовий пакет.

— А тепер краще йди. Страхопуд, що спостерігає за книгарнею, очей з нас не зводив.

Я заглянув до пакунку. У ньому була маленька книжка у шкіряній палітурці — той самий требник, що його тримав у руках Фермін, коли я востаннє бачив його. Пан Федеріко, виштовхуючи мене назад на вулицю, урочистим кивком дав обітницю мовчати. Коли ми знов опинилися надворі, годинникар натягнув на обличчя щасливий вираз і сказав голосно:

— Пам’ятай, не натискай на ключ, коли повертаєш, бо знов заклинцює, чуєш?

— Не хвилюйтеся, пане Федеріко. Дякую.

Я пішов геть із важкістю у шлунку. З кожним кроком мені ставало дедалі важче. Проходячи повз поліціянта в цивільному, який охороняв книгарню, я махнув йому тією ж рукою, в якій тримав пакунок. Поліціянт подивився на пакунок із млявою цікавістю. Я прослизнув у крамницю.

Батько досі стояв за прилавком, наче й не ворушився відтоді, як я пішов. Він занепокоєно подивився на мене.

— Слухай, Даніелю, те, що я сказав...

— Не переймайся. Ти мав рацію.

— Ти весь тремтиш.

Я буденно кивнув головою й побачив, як батько пішов по термос. Користуючись цією хвилиною, я побіг до маленької туалетної кімнати на заднику. Я розкрив требник; із нього, пурхаючи, немов метелик, вилетіла записка. Я зловив її на льоту. Записку було поспіхом написано на майже прозорому сигаретному папері; щоб її вчитати, довелося наставити папір проти світла.

Любий Даніелю.

Не вір жодному слову з газет щодо вбивства Нурії Монфорт. Як зазвичай, це довга історія. Я живий та здоровий, ховаюся в безпечному місці. Не намагайся мене знайти або надіслати повідомлення. Знищ цю записку, як тільки прочитаєш. Немає потреби ковтати її, просто спали або розірви на маленькі шматочки. Я придумаю, як зв’язатися з тобою за допомогою друзів-посередників. Благаю, передай зміст цієї записки — якщо не шифром, то принаймні з усіма заходами безпеки, — моїй коханій. Більше нічого не роби.

Твій друг (третій)

Ф.Р. де Т.

Я почав перечитувати записку, коли хтось злегка постукав суглобами пальців у двері туалету.

— Можна? — запитав незнайомий голос.

Серце моє завмерло. Не знаючи, що ще зробити, я зім’яв сигаретний папір та поклав його до рота. Підвів підборіддя, й поки в трубах та баці шуміла вода, проковтнув паперову кульку. Вона мала присмак воску та цукерок.

Коли я відчинив двері, очі мої зустрілися з лакейською усмішкою поліціянта, який вартував біля книгарні.

— Вибачте. Не знаю, чи то через невпинний дощ, але в мене раптом виникла нагальна потреба, а коли кличе природа...

— Звичайно ж, — відповів я, пропускаючи його всередину. — До ваших послуг.

— Дуже вдячний.

Поліціянт, який при електричному світлі нагадав мені маленьку лисицю, оглянув мене з голови до ніг. Його щурячі очі зупинилися на требнику, що я тримав у руці.

— Якщо в мене із собою немає чогось почитати, не можу сходити в туалет, — пояснив я.

— Зі мною те ж саме. А люди кажуть, що іспанці не читають. Можна взяти книжку?..

— Зверху на баці знайдете останнього лауреата «Премії критиків», — відповів я, перериваючи його. — Це надійний засіб.

Холоднокровно вийшовши геть, я приєднався до батька. Той саме наливав мені філіжанку кави з молоком.

— Що він тут робить? — запитав я.

— Він присягався могилою своєї матері, що зараз обмочить штани. Що мені залишалося робити?

— Залишити його на вулиці, нехай би мочився там. Чим не спосіб зігрітися?

Ознакомительная версия. Доступно 22 страниц из 107