Леопард - Несбьо Ю

Ознакомительная версия. Доступно 26 страниц из 127

Вночі їхній гвинтокрил приземлився біля озера Недалванет за кілька кілометрів звідси, решту шляху вони здолали на лижах. За інших умов Харрі, певно, зачарувало б залляте місячним сяйвом плоскогір’я. Спалахами, що танцюють у небі. Чи майже раюванням на обличчі Каї, коли вони, ніби у казці, ковзали цим білим безгомінням і йому видавалося, ніби поскрипування снігу під лижами долинало здалеку. Але на карті стояло надто багато, він не мав права програти і не зважав ні на що, окрім роботи, крім полювання.

Саме Харрі запропонував, щоб Колкка зіграв роль слідчого. Він не забув того, що трапилось у барі «Юстіцен», але якщо все піде за планом, уміння фіна у ближньому бою стануть у нагоді. Найкраще, якщо убивця заявиться серед білого дня, тоді його схопить одна із двох груп, що окопалися у снігу. Але якщо він прийде вночі й групи не завважать його заздалегідь, їм доведеться давати раду самотужки.

Кая та Колкка спали кожен у своїй спальні, а Харрі ночував у вітальні. Ранок минув без зайвих балачок, навіть Кая мовчала. Зосереджувалась.

У дзеркальному відображенні у вікні Харрі бачив, як Колкка збирає пістолет і цілиться йому в потилицю, вдаючи, ніби стріляє. Лишилося двадцять годин. Харрі мав надію, що убивцю не доведеться довго чекати.

Бйорн Гольм добував із шафи Аделе блакитний костюм медсестри й відчував, як Гейр Брюн, що стояв у дверях, свердлить поглядом йому спину.

— Може, ви все заберете? — спитав Брюн. — Щоб мені не треба було викидати. До речі, де ваш колега Харрі?

— У гори поїхав кататися на лижах, — терпляче відповів Гольм, розпихаючи речі у пластикові пакети, які приніс із собою.

— Невже? Цікаво. Я б не подумав, що він завзятий лижник. І куди він поїхав?

— Не можу сказати. До речі, про лижі: що носила Аделе у Ховасхютті? У неї в шафі немає нічого годящого для катання на лижах.

— Певна річ, вона ж брала мій одяг.

— Тобто вона брала ваш лижний костюм?

— А чому ви аж так дивуєтесь?

— Та ви теж мені не видалися таким... завзятим лижником. — Його слова прозвучали багатозначніше, ніж прагнув сам Гольм, і він відчув, що зашарівся.

Брюн тихо засміявся й обернувся у дверях.

— Правильно, тепер я не лижник, я радше... модник.

Гольм кахикнув і, чомусь понизивши голос, мовив:

— Можна глянути?

— О, звісно, можна, — прошепелявив Брюн, втішаючись ніяковістю Гольма. — Ходімо глянемо на мій гардероб.

— Пів на п’яту, — мовила Кая й знову передала Харрі каст­рулю з лапскаусом [105]. Їхні руки не торкалися. Погляди не зу­стрічалися. І вони не розмовляли одне з одним. Ніч, яку вони провели разом в Уппсалі, здавалася вже такою далекою, як сон, що наснився два дні тому.

— За сценарієм я маю стояти з південного боку і палити.

Харрі, кивнувши, передав каструлю Колкці, той вишкріб усе, що лишалось, до дна й став закидати в себе.

— Гаразд, — мовив Харрі. — Колкко, постежиш за західним вікном? Сонце вже низько, тож обачніше користуйся біноклем, щоб не було відблиску.

— Ось тільки спочатку попоїм, — відповів той швед­ською, повільно й чітко, спрямовуючи повнісіньку ложку до рота.

Харрі підвів брову. Поглядом попросив Каю вийти.

Щойно вона вийшла за двері, Харрі, сівши біля вікна, взявся розглядати рівнину й гірські гребені.

— Отже, Бельман узяв тебе на роботу, коли тобою знехтувала решта. — Він промовив це тихо, але у тиші вітальні було чутно навіть шепіт.

Спливло кілька секунд. Відповіді не пролунало. Мабуть, Колкка усвідомлював, що Харрі заговорив з ним про особисте.

— Я чув дещо після того, як тебе вигнали з Європолу. Кажуть, ти під час допиту відлупцював ґвалтівника, який уже мав судимість. Це так?

— Не твоє діло, — відповів Колкка, спрямовуючи чергову ложку до рота. — Але цілком ймовірно, якщо він не поставився до мене достатньо шанобливо.

— М-м-м... Найцікавіше, що чутку пустив, власне, Європол. Так їм було легше. Як і тобі, гадаю. І, звісно, так було легше батькам й адвокатові дівчини, яку ти допитував.

Харрі відчув, що за спиною перестали жувати.

— Тож усі тихо-мирно отримали компенсацію, і ні ти, ні Європол не фігурували в процесі. Дівчині тепер не треба було виступати у суді й переповідати, як ти випитував у неї, чи зґвалтували її подругу, й як аж так розпалився від подробиць, що заходився її мацати. А їй, якщо вірити службовим записам Європолу, було всього п’ятнадцять.

Харрі почув, як важко дихає Колкка.

— Припустімо, Бельман теж читав ці записи, — вів далі Харрі. — Дістався до них манівцями завдяки своїм зв’язкам. Як і я. Він трохи перечекав, а потім зв’язався з тобою. Дочекався, поки ти вкрай зневірився, відчув, що задихаєшся і геть скис. І тоді він тебе підібрав. Повернув тобі роботу й частково самоповагу, яку ти розгубив. І знав, що за це ти будеш йому вірний, як пес. Він купує, коли ціни на ринку падають, Колкко. Так він добирає своє військо.

Харрі обернувся до Юссі Колкки. Фін сполотнів.

— Тебе купили, але тобі недоплатили, Юссі. Таких рабів ніхто не поважає, ні пан Бельман, ані я. Трясця, та ти й сам себе не поважаєш, хлопче.

Ложка з рук Колкки впала на тарілку, пронизливо дзеньк­нувши. Він підвівся, схопив куртку і добув пістолет. Піді­йшов до Харрі й навів на нього зброю. Харрі не ворухнувся, лише спокійно підвів на нього очі.

— І як ти змусиш поважати себе, Юссі? Пристрелиш мене?

Зіниці у фіна звузились від люті.

— Чи, хай тобі біс, врешті підеш працювати? — Харрі знову глянув у вікно.

Почув, як важко дихає Колкка. Почекав. Зачув, як той розвернувся і відійшов якнайдалі від Харрі. І, врешті, сів біля вікна, що дивилося на захід.

У рації почувся шум. Харрі схопив мікрофон.

— Слухаю.

— Скоро стемніє. — Голос Бельмана. — Він не з’явиться.

— Продовжуйте спостерігати.

— Навіщо? Хмари низькі, якщо не вийде місяць, ми взагалі нічого не побачимо...

— Якщо ми не побачимо його, то й він не завважить нас, — мовив Харрі. — Стежте, чи не блимне світло від налобного ліхтарика.

Чоловік вимкнув ліхтарика на лобі. Йому не знадобиться світло, адже він чудово знає, куди веде лижня. До туристичної хатинки. Він призвичаївся до темряви, зіниці розширились і стали більш чутливі до світла. А онде й вона, темна стіна з колод із чорними вікнами. Там, усередині, наче немає нікого. Свіжий сніг скрипів під ногами, коли він на лижах, відштовхуючись палицями й ковзаючи лижнею, долав останні метри. Він зупинився, кілька секунд вслухаючись у тишу, потім нечутно відстебнув кріплення. Добув великий важкий саамський ніж із гострим лезом, у формі човна із жовтим, відполірованим часом дере­в’яним руків’ям. Таким ножем зручно різати гілля для вогнища чи горло оленю. А можна й людині горлянку перерізати.

Він крадькома прочинив двері й увійшов у коридор. По­стояв, дослухаючись, біля дверей у вітальню. Тиша. Аж надто тихо. Він натис на ручку і розчинив двері навстіж, а сам притулився коло одвірка спиною до стіни. Потому, нахилившись, зробив рвучкий крок у темряву, тримаючи перед себе ножа.

У темряві він роздивився обриси того, хто сидів долі. Він сидів, опустивши голову, руками уклякло обіймаючи пічку.

Він сховав ніж у піхви й увімкнув світло коло канапи. Раніше йому це не спадало на думку, але раптом він зауважив, що канапа дуже подібна до такої самої у туристичній хатинці. Туристична спільнота, певно, отримала значну знижку, зробивши купівлю оптом. Але оббивка потерлася, хатинку ж забили кілька років тому, адже місця тут небезпечні, трапилось кілька нещасних випадків, коли туристи, які намагалися потрапити у хатинку за негоди, зривалися у прірву.

Голова жертви біля залізної пічки повільно гойднулася.

— Вибач, що я так удерся. — Він перевірив, чи добре закріплено ланцюг, який прикував руки жертви до пічки.

Потім почав викладати покупки з наплічника. Шапку він насунув дуже низько й у продуктовій крамничці в Устаусеті пробув зовсім недовго, тільки туди й назад. Печиво. Хліб. Газети. З них він чимраз більше дізнається про прес-конференцію. І про цього свідка у Ховасхютті.