Сутінки - Майер Стефани Морган

— Белло, куди ти так видивляєшся? — присікалася Джесика, простеживши мій погляд.

І тут Едвард стрельнув очима; наші погляди перетнулися.

Я схилила голову, дозволивши волоссю повністю затулити обличчя. Втім, я ладна заприсягтися, що у мить, коли ми поглянули одне на одного, на обличчі Каллена, на відміну від минулого разу, не було різкого й ворожого виразу. Він знову здавався зацікавленим, якимсь неспокійним.

— На тебе витріщається Едвард Каллен, — захихотіла мені у вухо Джесика.

— Він не виглядає розлюченим, правда? — я не втрималася від спокуси дізнатися неупереджену думку.

— Та ні, — моє запитання збентежило Джесику. — А повинен?

— По-моєму, він мене недолюблює, — зізналась я, досі почуваючись як вичавлений лимон, і поклала голову на руку.

— Каллени нікого не люблять… вони не звертають ні на кого достатньо уваги, щоб полюбити. А він досі не відводить від тебе очей.

— Не дивися на нього! — прошипіла я. Вона тихенько пирснула, але від Калленів відвернулась.

Я трошки підвела голову, аби переконатися, що Джесика виконала моє прохання, з твердим наміром в іншому разі вдатися до насильства.

Тут нашу увагу відвернув Майк. На стоянці після уроків він запланував грандіозну битву під кодовою назвою «Буран» і запрошував нас приєднатися. Джесика захоплено погодилася. Враховуючи те, як вона дивилася на Майка, я не сумнівалася, що вона підтримає будь-яку його вигадку. Я промовчала. Доведеться заховатися в спортзалі, доки всі не роз’їдуться.

До кінця ланчу я старанно намагалася не відривати погляду від столу. Вирішила не порушувати даної собі обіцянки. Оскільки Едвард не здається розлюченим, піду на біологію. На думку, що нам знову доведеться сидіти поруч, у ногах з’явилося зрадницьке тремтіння.

Мені не дуже хотілося йти до класу разом із Майком — частою мішенню для снігових снайперів, та коли ми підійшли до виходу, всі, окрім мене, одночасно розчаровано хмикнули. Надворі падав дощ, змиваючи залишки снігу, — крижані струмочки бігли вздовж доріжок. У душі радіючи, я накинула каптур. Тепер зможу поїхати додому відразу після занять.

Всю дорогу до четвертого корпусу Майк не припиняв жалітися на несправедливість світу.

Зайшовши до класу, я з полегшенням побачила, що мій столик вільний. Містер Банер ходив лабораторією, видаючи на кожний столик по мікроскопу й коробочці зі слайдами. Початок уроку затримався на пару хвилин, кімната гуділа від розмов. Я вперто не дивилася на двері, машинально розмальовуючи обкладинку зошита.

Я чудово почула, як скрипнув сусідній стілець, та мої очі ні на мить не зрадили візерунку, який я виводила на зошиті.

— Привіт! — промовив тихий мелодійний голос.

Я поглянула на Едварда, отетерівши від того, що він заговорив до мене. Він сидів так далеко, як дозволяла парта, але стілець був розвернений до мене. Едвардове волосся було зовсім мокрим, наїжаченим — ба більше, скидалося на те, наче він тільки-но закінчив зніматися в рекламі гелю для волосся. Неймовірно гарне обличчя було відкритим і дружнім, бездоганні губи ледь усміхалися. Але очі дивилися сторожко.

— Мене звати Едвард Каллен, — сказав він. — Минулого тижня в мене не було нагоди відрекомендуватися. Ти, напевно, Белла Свон.

У мене голова пішла обертом від здивування. Невже все насправді — плід моєї фантазії? Зараз Едвард чемний далі нікуди. Треба щось сказати, він очікує на відповідь. Та в голову не лізло нічого годящого.

— Звідки ти знаєш, як мене звати? — пробекала я, затинаючись.

Він м’яко, приємно засміявся.

— О, я гадаю, твоє ім’я відоме всім. Ціле місто очікувало на твій приїзд.

Я скривилася. Так я і думала.

— Та ні, — по-дурному вперлась я. — Я мала на увазі, чому ти назвав мене Беллою?

Він здавався розгубленим.

— Тобі більше по вподоби Ізабелла?

— Ні, навпаки, Белла, — сказала я. — Але я думаю, що Чарлі — тобто мій тато — позаочі називає мене Ізабеллою. Принаймні всі у Форксі, здається, знають мене як Ізабеллу, — намагалася пояснити я, почуваючись останньою дурепою.

— М-м-м, — хмикнув він.

Я збентежено поглянула вбік. Слава Богу, містер Банер нарешті почав урок. Я намагалася зосередитися на поясненнях учителя стосовно лабораторної, яку ми мали виконати на уроці. Слайди в коробочці лежали не по порядку. Працюючи в парах, ми повинні були відсортувати слайди клітин кінчика кореня цибулі за фазами мітозу і відповідно їх підписати. Книжками користуватися не дозволялося. За двадцять хвилин учитель пройде по класу і перевірить правильність виконання лабораторки.

— Починаємо, — скомандував він.

— Отож, даму пропускаємо вперед, напарнику? — запитав Едвард. Я поглянула на нього; у нього на вустах блукала така хитра і божественно красива півусмішка, що мені залишалося тільки кліпати очима, як дурнику.

— Якщо ти не хочеш, почати можу я, — усмішка згасла; він, напевно, почав сумніватися у моїй адекватності.

— Ні! — сказала я, червоніючи. — Я зараз.

Я хотіла трішки покрасуватися. Колись я виконувала цю лабораторну і знала, що шукати. Нічого складного. Я поклала перший слайд на предметний столик, налаштувала зображення в окулярі та швидко вивчила картинку на слайді.

— Профаза, — прозвучав мій упевнений висновок.

— Ти не проти, якщо я погляну? — запитав Едвард, коли я почала забирати слайд. Його рука перехопила мою. Пальці Едварда були крижаними, наче він щойно вийняв їх із снігової кучугури. Але я різко відсмикнула руку не тому. Під час доторку я відчула удар, наче між нами пройшов електричний струм.

— Вибач, — прошепотів Едвард, негайно забираючи руку, одначе не полишаючи наміру роздивитися слайд. Ще не зовсім отямившись, я спостерігала, як він вивчив слайд навіть швидше, ніж я.

— Профаза, — погодився він, охайно заповнюючи перший пропуск на контрольному аркуші, потім швидко замінив слайд і побіжно його оглянув.

— Анафаза, — прошепотів він, одночасно заповняючи другий пропуск.

— Можна? — незворушно поцікавилась я.

Він усміхнувся, але посунув мені мікроскоп. Як виявилося, уважний погляд в окуляр не приніс нічого, крім розчарування. А щоб його, він має рацію!

— Слайд три? — не дивлячись на нього, простягнула я руку.

Едвард подав мені слайд; здається, він щосили намагався більше не торкатися моєї шкіри.

Я кинула найшвидший погляд, на який була здатна:

— Інтерфаза, — і підштовхнула мікроскоп до Едварда, перш ніж він устиг розтулити рота. Він побіжно зиркнув ув окуляр і записав відповідь. Я б могла це зробити, поки Едвард дивився в мікроскоп, але чіткий вишуканий почерк навіював благоговійний острах. Я не хотіла псувати сторінку своєю курячою лапою.

Ми закінчили, коли у решти залишався ще добрий шмат роботи. Я бачила, як Майк із сусідкою знову і знову порівнюють два слайди; дехто ховав під столом підручник.

Мені було робити нічого, крім як намагатися не витріщатися на Едварда. Безуспішно намагатися. Коли я повернулася до нього, він дивився на мене. Знову незрозуміле розчарування в очах. Раптом до мене дійшло, що змінилось у його обличчі.

— Ти поставив контактні лінзи? — бовкнула я, не подумавши.

Здавалося, неочікуване запитання його спантеличило.

— Ні.

— О, — пробурмотіла я. — Мені здалося, що у тебе очі якісь інші.

Він здвигнув плечима і відвів погляд убік.

Насправді я була певна, що його очі змінилися. Я чітко пам’ятала чорну безодню, коли він неприязно витріщався на мене, вона особливо вирізнялася на тлі блідої шкіри і мідного волосся. Сьогодні його очі мали зовсім інше забарвлення — червонувато-жовта вохра, темніша за світло-коричневий колір паленого цукру, але з таким самим золотавим відтінком. Я не розуміла, як таке можливо, хіба що Едвард чомусь збрехав про лінзи. Або у Форксі я поступово божеволію, у прямому значенні слова.

Я поглянула вниз. Едвардові руки знову стиснулися в кулаки.

Тут до нашого столика — подивитися, чому ми не працюємо, — підійшов містер Банер. Він нависнув над нами і, побачивши виконану лабораторну, уважно вивчив результати.