Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна

Іза перехопила його вже біля самісіньких дверей, ухопила за рукав… Влад мовчки відіпхнув її руку:

— Знаєш що, шмаркачко… Залишила б ти мене в спокої. І назавжди забудь цю адресу, чуєш?

Напевно, варто було б скривдити її ще болючіше. Обізвати якнайобразливіше. Може, вдарити. Щоб вона відстала, нарешті, щоб протверезіла…

Іза втекла, ридаючи, і протрималася звіддалік цілих чотири дні. А на п’ятий зустріла його перед початком першого уроку — на очах всієї сто шістдесят шостої школи! І на очах всієї школи він знову відіпхнув її руку, що поривалася-таки лягти на його плече:

— Дурепа! Згинь! Бачити тебе не можу!

Марно.

…Майже тиждень він щасливо уникав її. Всі пацани класу допомагали йому в цьому, а дівчатка шпигували на користь супротивника. Нарешті, Іза знову опинилася під його вікнами, але цього разу вона не стояла мовчки. Вона плакала й благала Влада про зустріч, й у голосі її був такий розпач, що в нього мороз по шкірі продирав.

Мами не було вдома. Влад завмер у кріслі, боячись поворухнутися, і повторював про себе: «Мене немає вдома!».

— Владе, — ридала Іза, — я знаю, що ти тут… Відчини! Ну, відчини! Будь ласочка! А-а!

Зупинялися перехожі. Приходили сусіди, вмовляли Ізу йти додому, вийшов навіть власник овочевої крамнички, виніс кухлик із водою й пляшечку валеріанки. Влад сидів, закусивши рукав шкільної курточки, і мовчки згадував усі відомі йому вірші.

Було так страшно, начебто у двері його квартири пхалося не заплакане дівчисько, а озброєний рожном людожер.

Коли Іза на хвилину замовкла, перервавши свій розпачливий заклик, Влад навкарачки дістався до телефону й подзвонив Ізиним батькам. І, сам мало не зі слізьми на очах, сказав, що ні в чому не винен, що Іза тут, і нехай вони її заберуть…

Ізин батько приїхав на машині.

Владові так і запам’яталося це дівча — розпатлане, з червоним зарюмсаним обличчям, з його ім’ям на губах. Більше він ніколи її не бачив.

Батьки знайшли можливість відвезти Ізу до іншого міста — подалі від настільки руйнівного «першого кохання».

…Історія мала несподіване продовження. У містечку, де й так бурхливо переживали весну, стався просто вибух романтичних настроїв: натхненні прикладом нещасної Ізи, дівчатка писали листи й щоденники, вирізали серця із золотого паперу, і на рожевому тлі загального психозу трапилося кілька справжніх скандалів — з істериками й абортарієм. З інших шкіл у сто шістдесят шосту посунули масові делегації дівчат — подивитися на серцеїда-Влада; деякі з них відразу розчаровувались, побачивши, який він невисокий і непоказний, але дехто закохувався, писав Владові листи, і він уголос зачитував їх у роздягальні перед фізкультурою, і дружній регіт пацанів допомагав йому впоратися зі страхом.

Тому, що вві сні до нього іноді приходила Іза, розпатлана, зарюмсана, з безформним ротом: «Відчини! Ну, відчини! Будь ласочка! А-а-а!»

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Дімка

Наближалося літо, і Влад сподівався, що перед обличчям іспитів історія з Ізою підзабудеться. А там і пора літніх таборів наспіє, час для нових романтичних драм, і нехай ці божевільні дівчиська шукають перше кохання де завгодно, тільки не поряд із Владом, з нього досить…

Якось, оформляючи після уроків кабінет математики, він відверто розговорився з учителем:

— Ну, дурепи! Дурепи ж! Дотепер табунами за мною швендяють… Що я їм зробив?! Через одну недоумкувату…

— Дурепи, — сумно визнав математик, думаючи про щось своє.

— Чому саме я?! Он, Гліб вродливіший… Здавалося б, ідіть, чіпляйтеся до Гліба! Так ні ж…

— Є в тобі щось, — задумливо мовив математик. — Харизма якась. Знаєш, що таке харизма?

Влад кивнув.

— Ось, наприклад, якщо хтось занедужає надовго… Кому він першому з хлопців телефонує?

— Мені, — знехотя зізнався Влад. — Знаємо ми ці штучки. Принеси аспіринчику, та з уроками допоможи, та всяке таке…

— Ти що робитимеш після школи? — по паузі запитав математик. — У сенсі, ким бути збираєшся?

— Та ось, саме обираю, — промурмотів Влад, дивлячись у вікно. — Мама хоче, щоб лікарем…

— А ти?

Влад стенув плечима:

— Ну, і я, напевно, лікарем хочу…

— Може, тобі психологом варто стати? Або політиком?

Влад скорчив міну. Математик вимушено розсміявся.

Після останнього іспиту вони у складчину купили п’ять пляшок сухого вина і відшукали альтанку в найзанедбанішій частині парку.

— Вип’ємо за дівчат із нашого класу — найнормальніших дівчат у світі! — виголосив Влад, піднімаючи паперовий стаканчик.

І всі схвально загули. Милостиво посміхнулася Марфа Чисторій — у неї вже півроку був роман із десятикласником.

Дімка Шило сидів поруч. Потягував вино з паперового стаканчика. Мовчав.

— Вони найнормальніші, тому що жодна не закохалася у Влада, — сказав Ждан. Він уже два роки користувався хорошим дезодорантом, сам прав собі сорочки і займався боксом, а тому жуйку на його портфель ніхто й не намагався ліпити.

— Кажуть, Клоуна посадять, — сказав по паузі Гліб Погасій.

Клоун віддубасив по Зозулиній намові якогось хлопця з іншої школи, а батьки того хлопця виявилися людьми затятими. Тепер усе схилялося до відправки Клоуна в колонію, хоча по справедливості саджати вартувало Зозулю…

— А хто до табору збирається? — поцікавився Антон, якого раніше Супчиком обзивали. Тепер колишній Зозулин прихвостень став розсудливішим — може, тому, що решта однокласників швидко підросли і зрівнялися з ним за габаритами?

— Я поїду, — першим кинув Дімка Шило.

Хлопці запереглядалися:

— І я…

— Я…

— І я…

— А ти ж на море планував? — запитав Влад у Гліба. Той уже місяць вихвалявся якоюсь екзотичною путівкою, яку дістав йому батько.

Гліб махнув рукою:

— А-а-а… Я подумав, що якщо всі планують… У таборі ж веселіше…

Влад змовчав. У таборі, звісно, не нудно, але якби довелося вибирати між табором і морем…

Утім, вибору Влад не мав ніколи. Табір, і жодної альтернативи. А те, що їм із мамою така поїздка й не світить, було ясно давно, ще взимку…

— А хто не їде до табору? — запитав Влад.

Тиша.

— Марфа, ти начебто до бабусі збиралася?

Марфа Чисторій скривила носик:

— Та ну… Знову до бабусі, занудство…

Вони сиділи під вогкуватим склепінням занедбаної альтанки, і, здається, були трохи здивовані. Усі їдуть до табору, геть-чисто всі — оце так дружний клас!

Влад посміхався.

Може, запах трави, вогкості та паркової гнилизни спричинив був той спогад. Пригадався раптом недавній сон. Неначебто він — старе розлоге дерево, всуціль обліплене білястими грибами.

В автобусі Влад сидів поруч із Дімкою, і обоє веселилися і горлали пісні чи не найголосніше. З-за високих спинок попереду їхніх крісел час від часу визирали дівчата, лаялися і вимагали порядку.

Автобус трусило на вибоях кепського шосе, і Влада охопила ейфорія. Здавалося, край дурнуватим снам, компанія підібралася напрочуд вдало — його власний клас… А в класі, як Влад давно помітив, йому найзатишніше і найпростіше. Навіть колись усесильному Зозулі не вдається зіпсувати йому настрою, тим паче, що після історії з Клоуном Зозуля мов шовковий. Ніхто не витріщається на Влада, як на чудовисько, і ніхто не ризикне з ним посваритися — всім він потрібен, усі його люблять… Просто супер, що цього року вони ось так дружно, повним складом, рвонули до табору…

Пісня спливала за піснею, і знову все спочатку. Влад став підспівувати через слово, а потім і зовсім замовк. Втупився у вікно, раз по раз ударяючись чолом об синювате мутне скло.

Ніхто не помітив дірки в хорі, дірки на місці його голосу. Навіть Дімка нічого не помітив. А вона була взагалі, ця діра? Чи настільки вже значна для класу втрата — голос Влада Палія?

Вони бачать його щодня… Вони не морочать собі голову його достоїнствами. Є він чи немає його… Як там говорила Іза? «Безбарвні очі, безбарвне обличчя, ти нічим не примітний, окрім своїх шахів…»